Роман потвердив «фірмовий стиль» Володимира Діброви, що, як на мене, полягає в умінні тонко поєднати «емпірику» — з її впізнаваністю, «буденною свідомістю» — та екзистенційну вертикаль. Читачі з різним рівнем зрілості знайдуть кожен своє. Твір написано легко, невимушено: чого варті природні за інтонацією діалоги.
В. Діброва неодноразово ставить свого героя (це просто Чоловік: задля узагальнення) перед екзистенційним вибором. Він справді один із нас — не-ангелів, які без опору звикли віддавати себе на поталу компромісів. Письменник «прокручує плівку» назад: чи могло б щось змінитися в житті Чоловіка, якби...
Образ линви, в даному разі — метафора несвідомого самопрограмування людини в дитинстві, — ключ до розуміння важливих вчинків Чоловіка у майбутньому. Маємо збагнути: чому так легко закладена у кожному з нас Вертикаль підмінюється горизонтальним скнінням. Псевдоцінності, пиха, заздрість: на все готове виправдання, і найстрашніше, що причиною — потреба якщо не шику, то комфорту.
Як поєднати вічне і буденне, прагматичне та ідеалістичне? На ці «прокляті питання» Володимир Діброва не має рецептів, він лише наштовхує на думку про нагальну потребу переосмислення.
Упізнаваність ситуацій, деталей, способу думання змальовано переконливо: це пострадянське, постколоніальне життя в усіх його вимірах. І саме тут, повторюся, письменник виграє, порівняно з тими, хто вибудовує таку впізнаваність, але над «емпірикою» не піднімається. У В. Діброви є той кут зору, що називається sub specie aeternitatis, а екзистенційний вимір не перетворюється на «рупор ідей».
Цікаво простежити, як автор «перемонтовує» автобіографічні моменти на потребу художньої реальності.