Er.j.Orchestra |
Протягом останніх трьох років Київ ушанували своєю присутністю яскраві світові зірки. Почнемо зі Стінга. Він, щоправда, не джазмен, але виконує аж ніяк не простеньку музику, чимало працює в імпровізаційній манері, часто зближуючись із популярним нині стилем World Music. Менш на слуху, але від того не менш відомі у «вузькому колі обмежених людей», як по-доброму самоіронізував покійний В.Симоненко, Джо Завінул і його «Синдикат», Джон Маклафлін і «Шакті», Мейнард Фергюсон, Біллі Кобем, Ерні Воттс, Віктор Бейлі, французькі Національний джазовий оркестр, квартет Сільвена Кассапа, Сільвен Бйоф і його «Октовойс», австрійські Vienna Art Orchestra та брати Мутшпіль, норвезьке тріо Urban Connection, фінські дует-вокалістки Санні Орасмяе з піаністом Міккою Похйолою і тріо Пеппи Пайвінена, британська Transglobal Andergraund. Погодьтеся, цей неповний перелік європейських і заокеанських світил досить вражаючий. Їхні виступи стали для нас реальністю, коли розтанули недовіра і страх, які невидимою крижаною стіною відділяли у совковий та постперебудовний час наш концертний музичний світ від західного. Після приїзду до Києва наприкінці квітня цього року Боннського Бетховенського симфонічного оркестру та солістів оркестру лондонської Королівської опери «Ковент Гарден» прорив на наш музичний ринок відбувся навіть у царині найконсервативнішої і найнедовірливішої академічної музики (деякі хоробрі солісти-вокалісти на кшталт Хосе Каррераса та Монсеррат Кабальє концертували в нас і раніше). Старожили згадують єдиний візит до столиці оркестру Дюка Еллінгтона на початку 70-х років ХХ ст., від якого залишилося незабутнє враження аж на 30 літ. Сьогодні уявлення західних музикантів і промоутерів про криміногенність і цілковиту неплатоспроможність нашого суспільства залишилось у минулому. У своєму тогорічному інтерв’ю колишній «везеріпортівець» Джо Завінул, а нині й Джордж Бенсон визнали наше життя не таким уже й небезпечним, порівняно хоча б із чиказьким. А фінансова спритність наших організаторів (квитки на Стінга та Бенсона сягали чотиризначних сум) і спонсорство (оскільки «чистий», некомерційний джаз, як відомо, настільки ж неприбуткова сфера, як і філармонічна музика) дозволили вирішити фінансові питання й залучити виконавців світового рангу. Частими й бажаними гостями київських клубів та концертних залів здавна є наші найближчі східні й західні сусіди — росіяни і поляки. Ще за совка ми дружили з багатьма із них. Це міцні профі, яскраві представники своїх національних джазових шкіл: Ігор Бриль із синами, Олексій Козлов, Сергій Манукян, Анатолій Кролл, Ігор Бутман, Аркадій Шилклопер, В’ячеслав Горський, Олексій Кузнєцов, Данило Крамер. І польські музиканти, котрі завжди в авангарді, теж добре відомі й бажані в нас: в Україні їхні виступи традиційно безплатно організовує Польський інститут. Завжди стовідсоткова заповненість залів підтверджує наявність у нас мислячої слухацької аудиторії.
Завдяки можливості живого сприйняття різностильової джазової музики, переважно досить сучасних напрямів, українські професіонали й широка публіка нині мають чітке уявлення про тенденції європейського та американського джазового процесу і ринку. Це особливо важливо для нас, оскільки слугує орієнтирами, здатними формувати нашу джазову школу, яка ще перебуває в пошуку себе.
Американська джазова музика зберігає традиції мейнстріму (Фергюсон, частково Ерні Воттс), або мікшує досягнення ф’южну, джазроку, World Music та фанку (Кобем, Бейлі, почасти Завінул). Хоча в останнього музика складніша, має потужніше інтелектуально-інформаційне наповнення, і «Синдикат» поєднує у своїй музиці все найкраще, нагромаджене його лідером протягом тривалого творчого життя: європейську академічну музичну освіченість (Завінул — австрієць, навчався у Віденській консерваторії) із останніми американськими джазовими тенденціями «новітньої» хвилі. Він близький європейським джазовим напрямам, які лише спираються на джазовий ритмічний «кістяк». Утім, нині більше в пошані складні, перемінні розміри, поліритмія й поліметрія. Як правило, європейці грають авторські композиції, старанно продумані, сплановані й записані, в яких від старого доброго класичного джазу залишилися лише деякі ритмічні «первинні статеві ознаки» та імпровізаційні виходи солістів, що грають у цілковито новаторській манері. А в усьому іншому — це модерн, іноді близький до філармонічного камерного авангарду з його концептуальним конструктивізмом, активним симфонізмом (у значенні музичного розвитку), тенденцією до укрупнення форми, поліфонічних прийомів розвитку, поліладовістю, елементами пуантилізму та кластерної гармонії, політембральністю й поліритмікою. Це аж ніяк не та, грана «слухачами» музика, уявлення про яку зберігається хіба що в ресторанній глибинці. Створення і виконання такої складної музики, що потребує значних зусиль і від її творців, і від споживачів, дедалі більше зближує її з філармонічним мистецтвом. Уже понад 20 років джаз серйозно вивчають на відповідних факультетах більшості американських, європейських і частини російських консерваторій (у Гнесинці та Ростові). У нас також є естрадно-джазові відділення в кількох музучилищах та в Донецькій академії (назвати їх просто джазовими заважає чиновницька консервативна сором’язливість, а може, бракує методичного й кадрового потенціалу самих навчальних закладів?). У Києві відкрито вищий факультет джазу 3-го рівня акредитації в училищі Гліера. Про підготовку нашої джазової молоді свідчить якість гри наставників. Виступ наших після австрійців і французів на фестивалі «Дніпрогастроль» у 2002-му був, м’яко кажучи, скромним. Пізніше свінгу та де-не-де мейнстріму ми поки що майже нічого грати не вміємо. Тоді на сцену вийшли ті, «чия відвага, тих і перемога». Відтоді минуло два роки... І що ж? Крига скресла, панове присяжні засідателі. Свідчення цього — наші маленькі фестивальні радощі київської «Єдності», донецького «ДоДжа», одеського «Джаз-карнавалу», дитячих пам’яті Леоніда Утьосова в Южному та київського «Атлант-М». У нас є чудові музиканти: світового рівня чоловічий вокальний секстет ManSound і виконавець етноджазу блискучий гітарист Енвер Ізмайлов, неперевершені представники World Music баяніст Костянтин Стрельченко й інструментальний Er. J. Orchestra, незрівнянна свінгова вокалістка Наталя Гура, яка, сподіваюся, тимчасово відійшла від справ. Добре працюють дівочий вокальний квінтет Beauty Band, інструментальні Схід-Side і Night Groove. З’явилася яскрава молодь: кияни Frenation Al Band, донеччани Unlimited і БіСі. Краще вдається виконання tunes — популярних випробуваних стандартів, що звично торують шлях до сердець слухачів. Набагато складніше з авторською музикою. Навіть там, де вона виконується, успіхів мало. Український джаз шукає свій шлях, і цей процес непростий і нешвидкий. Його розвиток вбачається лише у створенні власного образно-інтонаційного простору. Таким успіхом здався слухачам останньої «Єдності» весь виступ ManSound і особливо пісня Т.Толмачова «Не метелиця лугом стелиться». Рівень приголомшує, особливо в українському матеріалі. А ця пісня прозвучала шестиголосною вокальною симфонією у кращих традиціях Миколи Леонтовича.
І хоча всім зрозуміло, що якісно виглядають, як правило, музиканти з академічною підготовкою, за великим рахунком, джазу, як і культурі загалом, ніхто не приділяє уваги: джазова освіта просто старіє, в училищі Гліера матеріальна база джазового факультету досить скромна, оклади викладачів сміховинні. Тож вони безперестану тиняються по халтурах, ресторан — їхній рідний дім, а студенти лише під ногами плутаються. У консерваторіях (крім Донецька) джазу, як і за совка, цнотливо не вчать, очевидно, не підозрюючи, що нині у світі це — філармонічний велетень, який давно вже виріс із ресторанних штанців. Та й замкнуте коло утворюється: як навчати, коли самі поки що не вміємо як слід його, цей сучасний джаз, грати. Але закордон нам допоможе, як мовиться. Недарма ж восени 2002-го літали в Штати за рахунок Держдепартаменту «для підвищення своєї джазової кваліфікації» шестеро київських організаторів джазової справи. Але мрії про те, що добре було б і нашим джазовим «граючим тренерам», себто педагогам-джазменам, у Москві, Європі або в Америці підучитися, ближчі до жанру фентезі або до гоголівських манілівських прожектів, аніж до життя, оскільки їм самим це недоступно-дорого, а наша держава до джазу байдужа. На каналі «ТЕТ» закрили програму «35 хвилин джазу» Леоніда Гольдштейна, яка понад 10 років освічувала нас у цій сфері, «Імпрезу» Оксани Новосад, яка висвітлювала новини концертного, зокрема джазового життя. На радіо «помер» джазовий «Континент». Щоправда, двічі на тиждень народ радіє радіопрограмам Олексія Когана і, дякувати Богу, тихо крутить свій smooth «Ренесанс». Шість разів на рік виходить періодично обтяжений фінансовими проблемами часопис В.Криштофовича-молодшого «Нота». Мимоволі спадає на думку, що явне звуження інтелектуального простору нашого життя — свідома продумана політика, яка дозволяє підсилити стадність і спростити керованість населення. Порятунок потопаючого, як відомо, справа рук самого потопаючого. Будемо ж потихеньку рятуватися, як можемо, адже, на щастя, піратські й напівпіратські диски дешеві. «А в остальном, прекрасная маркиза, все хорошо, все хорошо...»