А.Чебикін. «Імпровізація» |
«Простота, вишуканість, професіоналізм» — визначене А.Чебикіним творче кредо, як три камені, а може, й кити, на яких формується живе зворушливе світосприйняття художника. Його майстерність лінійної розповіді, що пластикою форм повідає світові, здавалось би, невибагливі сюжети, мимоволі підводить до чистішої й прозорішої теми — Краси, виплеканої натхненням та високою магією мистецтва.
«Для мене в мистецтві найголовніше — хвилювання, що передається від художника й здатне хвилею почуттів захопити глядача, — каже художник і додає: — Якщо тремтиш від того, що маєш зробити, то й приходить потреба творити».
Його біографії, здавалось би, можна злегка позаздрити: ректор Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури, президент Української академії мистецтв, народний художник України, професор, керівник майстерні вільної графіки. Але, спілкуючись із ним, постійно ловиш себе на думці: наскільки далекий його образ від протокольного бюрократа. Він руйнує імідж чиновника, проламуючись крізь нього власною широтою помислів та потужним талантом митця. Й саме це друге життя Чебикіна, приховане від стороннього погляду, його творча енергія — своєрідна охоронна грамота.
Прихід у мистецтво був досить типовим: перша «сходинка» — Державна художня школа ім. Т. Г. Шевченка, друга — Київський державний художній інститут. І ці етапи набуття досвіду активно долалися самотужки та при підтримці вчителів П. Жарова, Н. Вергун, О. Сальцева,
І. Селіванова, Л. Чичкана, вчили думати, малювати, а не змальовувати. Видана 1964 року антологія Т. Шевченка відкриває новий погляд на його творчість, де могутнім акордом звучить графіка, і зокрема, серія офортів «Мальовнича Україна». «Занадто красивий» Боттічеллі, на тлі пануючого суворого стилю, поступово відходить. Проте потяг до бездоганної, ідеально неземної краси, що уособлювалась у класичному мистецтві як богоподібна антична жіночість, повернеться згодом у найвищих викристалізуваних досягненнях майстра.
Очолюючи школу сучасної вільної графіки, Андрій Чебикін переносить досвід через покоління. На його думку, найголовніше у школі — «навчити вчитися», а відтак він розвиває, дуже тактовно, те, що закладено у студента.
Дуже тонкі стосунки учителя та учня складалися в Андрія з Георгієм Якутовичем, чиє ім’я він записав у своїй пам’яті з великої літери. Формально Якутович не був його вчителем, але, не викладаючи, своєю хрестоматійною творчістю та внутрішньою шляхетністю справляв колосальне враження.
Згодом Г.Якутович напише: «Андрій Чебикін своєю яскравою зовнішністю та темпераментом нагадує мені одного з мешканців Олімпу — якогось античного бога. Так само і мистецькі його діяння сприймаються як вільний та захоплюючий процес творення своєрідної райдуги — мосту між небом і землею».
Потужна хвиля краси у серії робіт «Світ гармонії», яка захопила майстра ще на зламі 1980-х років і розвивається й досі, несе могутній позитивний потік романтично-ліричних переживань. Торкнувшись теми «ню», що в контексті мистецьких потрясінь України протягом XX століття була майже не згадуваною, Андрій Чебикін, сучасно мислячий художник, фактично залишається осторонь магістральних тенденцій розвитку, сповідуючи класичні образи. Невипадково, переглядаючи його твори, згадуєш античний вислів — «оголена скульптура одягнута у свою наготу». Звучить у його творах і культурний діалог з Олександром Архипенком. Проголошуючи естетику прекрасного, А.Чебикін сміливо підносить прапор традиції, що, по суті, є позачасовим та інтернаціональним виміром. Проте йому вдається бути художником певного часу й країни.
Привчити глядача серйозно сприймати мистецький гімн оголеному тілу — дуже складне завдання, яке ставить перед собою художник. За легкістю й навіть іноді грайливістю інтонацій стоїть кропітка й наполеглива праця.
У серіях робіт попередніх періодів звучать ноти драматизму: у досить незвичному трактуванні портрету Лесі Українки, у циклі «Перехожі» (1986), де загострена до кричущого тема людської байдужості. Наскрізною темою його творчості проходить серія «Танок», і як спомин про втрату дитячих ілюзій людства сприймаються багатократні повернення до «Падіння Ікара».
Поступово простежується еволюція графічних технік: від твердого олівця, офорту — до м’яких матеріалів, що дає значно більші можливості для імпровізацій.
Постійні начерки на ходу, що випадково вихоплюють несподівані спогади, становлять кухню майстра, з якої виходять досконалі пластичні форми, а за ними — неймовірні нюанси руху, станів душі, осяяння, внутрішнього світіння. Тонка стилізація та класичне відображення, зі свідомими пропорційними порушеннями — саме для підсилення образу, становлять сутність його імпровізацій.
Останнім часом, після кількох подорожей до Китаю, Андрій Чебикін, придбавши справжні знаряддя каліграфів, намагається довести пластичний образ до рівня найвищої довершеності — знаку.
Звернення до більших масштабів посилює відчуття грандіозності, надаючи графічним листам своєрідної якості великих полотен, — так Андрій Чебикін освідчується у коханні творінням божим.
Вивіреним знаком краси й руху розлітаються врізнобіч «Жінка й кінь» — дві стихії дуального світу. Дві стихії буття, контраст білого й чорного, до яких майстер постійно апелює. Тіберій Сільваші пише: «Його рисунок природний, як накочення хвилі на пісок. Хвиля — дотик олівця, пальців, долоні. Відкочення — стирання ліній на піску — повернення до білого листа».