Відрекомендовувати Костянтина Родика немає потреби. Багаторічний редактор популярного «Книжника-ревю» та ведучий програми «Бібліоман» на телеканалі «1+1» відомий усім, хто цікавиться українською книжкою. Але сьогодні ми говоримо з відомим книгоманом про ще одне його дітище, без якого нині важко уявити сучасний літературний процес в Україні, — щорічний рейтинг «Книжка року».
— Пане Костянтине, незабаром буде оприлюднено підсумки «Книжки року-2008». У чому унікальність вашого проекту, адже тепер в Україні з’явилися й інші рейтинги?
— Інших рейтингів немає. Унікальність «Книжки року» в тому, що це — єдиний в Україні книжковий рейтинґ. Решта — конкурси, на яких оцінюють лише те, що пропонують на розгляд журі зацікавлені особи.
Рейтинґ — це незалежний від бажання/небажання авторів чи видавництв порівняльний огляд усього, що з’явилося на книжкових прилавках упродовж сезону. А конкурс — вибір з обмеженої пропозиції. Наприклад, на конкурс Форуму видавців свої книжки пропонують лише учасники, але до Львова приїздять не всі відомі видавці, книжки яких помітні на ринку (скажімо, принципово не бере у форумі участі київська «Либідь»). Відтак будь-який конкурс є змаганням амбіцій у чистому вигляді.
Натомість рейтинґ свідомо дистанціюється від видавничих амбіцій і «сканує» ВЕСЬ асортимент книжкової пропозиції, доступний потенційному покупцеві. Завдання конкурсу — обрати книжку-королеву балу. Завдання рейтинґу — порівняти споживацькі якості всіх книжок на глибину всієї книжкової полиці. Результат конкурсу — це маяк для епізодичного читача. Результат рейтинґу — дорожня карта для читача постійного.
— У чому специфіка книжкових рейтингів інших країнах? Їхній досвід чимось відрізняється від українського?
— Західне суспільство вже двадцять років живе у цифровому форматі, чудово описаному Елвіном Тоффлером у книжці «Нова парадигма влади» (перекладена харківським видавництвом «Акта»). Книжкові рейтинґи утворюються там, сказати б, автоматично.
Завдяки системі BookScan, яка фіксує книжковий рух у кожній точці продажу й оперативно її аналізує, в Європі у вівторок вранці вже відомо, скільки примірників кожної (!) назви продано в тій чи тій країні за минулий тиждень (у Сполучених Штатах така інформація з’являється по середах).
Спробуйте уявити, що в Україні щовівторка відомо, скільки продано за вікенд книжок Андруховича, Матіос, Забужко чи Бриниха! Зведеної статистики продажів у нас немає зовсім. А відсутність макропоказників робить можливим маніпулювання на мікрорівні. Через що довіряти топ-спискам жодної книготорговельної фірми не можна: тут правлять бал не цифри, а менеджерські піар-технології.
Отже, на Заході немає потреби проводити «Книжку року» — рейтинґи там вибудовують об’єднані касові апарати. Але є тут і свої негаразди, про які також яскраво пише Тоффлер: «касові» рейтинґи поступово «вимивають» із масового обігу серйозну літературу.
Щоб захистити читача від цього диктату ринку, й існують різноманітні літературні премії. Скажімо, Гонкурівська премія або Букер виконують у Франції та Британії ту саму роль, що й «Книжка року» в Україні: захист прав споживачів книжок. Усі ці проекти об’єднує, по-перше, ігнорування видавничих амбіцій, а по-друге – власний моніторинґ усього наявного на ринку асортименту.
— Гаразд, зрозуміло, на що схожа «Книжка року». А на що тоді схожі інші українські книжкові премії? Адже ви також є експертом найвідомішого літературного конкурсу «Коронація слова», входили до складу журі «Книги року Бі-бі-сі» та «Кращої української книги року» від журналу «Кореспондент», оцінювали книжки на ярмарках у Львові, Харкові, Одесі.
— Якщо у Толстого всі сім’ї нещасливі по-різному, то конкурси книжкових ярмарків, навпаки, — нещасливі однаково: фрагментарністю номінаційних списків та непрозорістю експертних оцінок.
Наприклад, харківський «Світ книги», фактично, призначає лауреатів — це така собі форма запрошення зірок приїхати на цю виставку. Проект «Кореспондента» за три роки існування повністю загерметизувався і, схоже, потрапив під PR-контроль видавництва «Фоліо».
Проект Бі-бі-сі орієнтується виключно на голосування своїх слухачів, а частка слухачів цього радіо — специфічна і далеко не провідна в Україні (хоч я особисто з цього приводу й жалкую). До того ж алгоритм їхнього конкурсу заснований на некоректному припущенні, що слухачі поінформовані про весь масив виданої літератури. Насправді ж вони пропонують до розгляду журі лише те, що є «на слуху», а це, щонайбільше, 30–40 назв. Для порівняння: експерти «Книжки року» цього сезону перечитали близько 200 прозових творів.
Найближче до принципів «Книжки року» стоїть конкурс Форуму видавців, що й не дивно: президент форуму Олександра Коваль тривалий час була експертом «Книжки року» й уміло «прищепила» на львівський ґрунт ці принципи: групування книжок-конкурсантів за проблемно-тематичними, стабільно-ринковими номінаціями (а не вигадування ситуативних номінацій, залежно від наявного тут і тепер набору книжок, як було раніше), оцінювання репертуару кожної номінації окремими експертними групами фахівців тощо.
Мене така професіоналізація львівського конкурсу втішає, оскільки дозволяє точніше діагностувати поточну пропозицію книжкового ринку. А той факт, що результати «Книжки року» та конкурсу Форуму видавців значною мірою збігаються, саме й засвідчує ефективність принципів, які вже десять років лежать у підґрунті нашого рейтинґу.
За такою самою клон-схемою розвивається й конкурс «Акцент року» на новому динамічному сайті «ЛітАкцент», очолюваному також експертом «Книжки року» Володимиром Панченком. «Фішка» цього конкурсу — визначення книжок-переможниць щокварталу. Коли глянути на останні оприлюднені результати, то впадає в око, що більшість цих книжок фігурує у Коротких списках нашого рейтинґу, — це ще одне підтвердження дієвості механізму «Книжки року».
Існує ще визначення кращих прозових, поетичних та есеїстичних творів року в журналі академічного Інституту літератури «Слово і Час». Сильний бік цього опитування — залучення більшості провідних критиків. Слабка сторона віддзеркалює стан нинішньої критики: її представники оцінюють не все, що вийшло, а лише те, що прочитали. А читають тільки те, що подобається.
Що ж до конкурсів рукописів «Коронація слова» та видавництва «Смолоскип» — ставлюся до них із великим пієтетом. Обидва зробили так багато, що сьогодні можна говорити про «смолоскипівський» та «коронаційний» напрями в сучасній українській літературі. Перший репрезентує, сказати б, пост-постмодерну прозу, лідером якої є Сергій Жадан, другий успішно творить «літературу середньої полиці» — жанрову прозу, один із лідерів якої – Андрій Кокотюха.
— «Книжка року» — проект із десятирічним стажем. Чи зазнав він якоїсь еволюції?
— Незмінним в організації «Книжки року» є лише те, що весь цей час її підтримує почесний президент Фонду сприяння розвитку мистецтв Анатолій Толстоухов. Плюс задекларований від початку засадничий принцип — відкритість експертних оцінок. Цей принцип саме й зумовлює певну «плинність кадрів» серед експертів.
Великий сучасний німецький критик Марсель Райх-Раніцький писав, що професія критика потребує мужності. Це така локальна формула класичного імперативу: «Платон мені друг, але істина дорожча». Чимало відомих професіоналів відмовилися бути експертами, коли пережили клопіт зі своїми знайомими авторами та видавцями по тому, як було оприлюднено чесну експертну оцінку. Що тут скажеш — не всі здатні сягнути морально-фахового рівня Юрія Шевельова, який любив Олеся Гончара як людину, але відверто писав про нього як про класика літературно-ідеологічної «джинси».
А ось чого я збагнути не можу, то це «третьої позиції» деяких колишніх експертів «Книжки року»: моя оцінка — єдино правильна; якщо загальний результат відрізняється від неї, то це «неправильний» результат. Так 2002 року зі складу експертів вийшли одразу дві відомі особи: вельми шанований мною книжковий рецензент Олександр Бойченко (який, до речі, був першим лауреатом «Книжки року» яко кращий медіакритик) та одна з найулюбленіших моїх письменниць Оксана Забужко, — вони запротестували проти того, що книжка Тараса Прохаська «НепрОсті» посіла друге місце, пропустивши наперед чудову антологію Василя Габора «Приватна колекція».
Я теж є експертом рейтинґу, і мої власні оцінки щоразу збігаються з кінцевим результатом лише відсотків на 60. І що — стати в опозицію? Манія величі протипоказана професії критика. Сума оцінок поважних профі (маю на оці експертів «Книжки року») заслуговує на повагу як певна соціологічна даність. А свою ексклюзивну думку обстоюй у пресі.
— До речі, що думаєте з приводу мас-медійної ситуації, пов’язаної з книжкою, її пропагандою, аналізом?
— Ситуація кепська, особливо порівняно з сусідами. Упродовж двох останніх років у Росії, наприклад, почали виходити п’ять нових журналів: «Что читать», «Прочтение», «Читаем вместе», «Книжная индустрия», «Пушкин». Це плюс до тих двох десятків книгознавчих періодичних видань, котрі, певна річ, нікуди звідти не поділися (найпопулярніші — «Книжное обозрение», «Книжный бизнес», «Читающая Россия», «Книжный клуб», «Университетская книга», «Ex libris»).
В Україні ж за той самий час зникли два останніх книжкових часописи. За таких умов біжуча книжкова презентація у пресі серйозно захворіла на випадковість та дилетантизм. Ось, до прикладу, бачу в газеті «День» статтю з принадним підзаголовком — «Ужинок української літератури за минулий рік». І з подивом дізнаюся, що «на роль безумовного лідера» минулого сезону претендують, зокрема, видана кілька років тому книжка Ірен Роздобудько «Шості двері» та давня, ще 1989 року, «Книга буття» Оксани Забужко, яку сама авторка у передньому слові до нинішньої публікації називає «дівчачими фантазіями, виписаними невправною рукою».
Не менше від Оксани Стефанівни буде подивований такою «критикою» і класик модерної соціології та політології Карл Мангайм, серйозну працю якого («Ідеологія та утопія») зараховано до науково-популярної літератури.
Ця ж стаття переконує читачів, що єдиний вартий уваги перекладний художній твір — «Спокута» Іена Мак’юєна. Так, цей Букерівський лауреат, безперечно, вартий читання, — але так само сильні всі решта творів, які увійшли до Короткого списку номінації «Зарубіжна література». Понад те, навіть ті, котрі до цього списку не ввійшли, цілком можуть конкурувати зі «Спокутою»: «Тартак» поляка Данієля Одії та повість його співвітчизниці Катажини Ґрохолі «Ніколи в житті!», «Коли цвіли гарбузи» серба Драґослава Михаїловича або три романи відомих сучасних французів — Жана-Крістофа Руфена, Фреда Варгаса, Аміна Маалуфа.
Як бачимо, навіть просте споглядання рейтинґових списків має оздоровчий ефект — супроти журналістської некомпетентності та PR-аґресії видавців.