Щойно мова заходить про дитячий хор, дається взнаки цивілізаційний розрив. Старші згадують червоний галстук, районний палац піонерів і музику Кабалевського… А представникам молодших поколінь спадає на гадку «Один удома» і щедрівка Леонтовича на тлі Сентрал-Парку, в обох випадках щось не дуже глибокодумне. Про те, що дитячий хор - це окремий напрям академічної музики зі своїм репертуаром, своєю традицією, своїми канонами майстерності і своїми досягненнями, занесеними, так би мовити, на «алею слави» світового мистецтва, пам’ятають, швидше за все, одиниці. А той факт, що в Україні є як мінімум один дитячий хоровий колектив світового класу, для невтаємничених може стати взагалі відкриттям. Тим часом він живе рівно сорок років і називається «Щедрик».
У столичному Колонному залі імені Лисенка на відзначення круглої дати і відбудеться його концерт.
Жанр ювілейної «оди» апріорі сумнівний і загрожує чи то фальшю, чи то фальцетом. Та що вдієш, коли є привід і є потреба всього лише висловити вдячність? Зрештою, чи багато ви назвете українських музикантів, які стали своїми на фестивалях у Бонні, Зальцбурзі, Локкенхаузі, Кракові?
Тим більше що сучасна академічна музика - процес значною мірою індустріальний, потоковий, і для тих, хто в цьому процесі присутній, немає місця любительству, а дитячий хор за визначенням - певний мікст професіоналізму (у сенсі виконання) і любительства (у сенсі організації), бо дітям насамперед треба ходити до школи, а не їздити по Європі.
Надзвичайно висока професійна якість тут підтверджується не тільки гастролями в Німеччині, Австрії, Швейцарії, Франції, США, не тільки співучастю у проектах спільно з Крайнєвим, Кремером, Канчелі, Монігетті, не тільки низкою призів на конкурсах в Америці, Канаді, Італії, Польщі, не тільки записами на західних студіях, а й, зрештою, суб’єктивними враженнями. Я вірю у право дилетанта - хай кваліфікованого дилетанта - на кінцеву оцінку артиста, а на виступах «Щедрика» важко втриматися від захвату.
Що ж стосується організації, то вона, на мій погляд, похідна від творчого рівня. Не було б його, що б могло примусити кілька десятків дітей і підлітків гримучого віку роками (!) тричі на тиждень (!) збиратися на багатогодинні репетиції, коли так багато інших спокус?
Усе це почалося сорок років тому, саме в часи Кабалевського (у кращому разі), різних там «Крылатых качель» і пісень про Леніна, коли хормейстер Ірина Сабліна зібрала колектив з метою не експлуатувати «піонерське дитинство», а опановувати класичний, барочний, ренесансний репертуар, виконувати сучасних композиторів, тобто бути серйозними музикантами, а не предметом замилування або декорацією на офіційних партійних заходах. Чого це коштувало Ірині Миколаївні в радянські часи, та ще й у глухому, підозріливому Києві, знає лише вона сама.
Сьогодні «Щедриком» керує Маріанна Сабліна - донька Ірини Сабліної і (так і бути, видам секрет Полішинеля) видатного диригента Романа Кофмана.
Тож, з іншого боку, нічого дивного: рівень якості, складності та осмислення нізвідки не береться, але й нікуди не зникає.
Звідси ж, із культури, і дуже рідкісна манера виконання - рідкісна в наших широтах, де звикли співати нескладним грудним звуком, а не так, як співають у «Щедрику»: це більше схоже на літургійний спів німецькомовної Європи, де, власне, сформувалася традиція дитячих хорів і де досі вона зберігається в еталонному вигляді. Але це саме й дозволяє експлуатувати серйозний репертуар, від Баха до Мессіана чи від Короткої меси Моцарта до кантати Подгайца на вірші Превера.
Я зумисне не торкаюся тут виховного моменту, тобто того, як на вище згаданих підлітків впливає досвід багаторічного музикування на рівні вищої ліги, - що в них від цього залишається в голові і в душі?
Певно, виховувати достойних освічених людей можна ще десятками різних способів. Усе-таки є сенс говорити про якість музики і про те, як зусиллями пари культурних героїв (зумисне не беру словосполучення в лапки) Україна отримала артистичний феномен, який ставить її в цій сфері в один ряд із найрозвиненішими країнами. А ще краще, звісно, не розмірковувати, а просто слухати…