Режисер стрічки - Іван Тимченко, у головних ролях - Тарас Костанчук, Анастасія Ренард, Руслан Сокільник, Сергій Дзялик, Олександр Мавріц, Олег Драч.
Якщо шукати якісь світлі сторони в нинішній війні на Сході (непорівнянні, звісно, із втратами) - то це згуртування більшої частини суспільства і зростання патріотичних настроїв (що добре не завжди, але для України сьогодні життєво необхідно). А ще - формування певного культурного поля. Вже можна говорити про відповідний напрям у сучасній українській літературі, тимчасом кінематограф, більш трудомісткий і фінансово залежний, спромігся на певну кількість ігрових і документальних стрічок. Що важливо - зокрема якісних, принаймні, на загальному тлі вітчизняної кінопродукції. Причому йдеться не стільки про авторське кіно - хоча як тут не згадати про "Донбас" Сергія Лозниці й "Атлантиду" Валентина Васяновича, фільми-переможці міжнародних кінофестивалів! - скільки про масове.
У 2017 р. подією стали "Кіборги" Ахтема Сеітаблаєва про оборонців ДАПу. Можна сказати, що "Іловайськ 2014. Батальйон Донбас" несе на собі відчутний вплив "Кіборгів": окрім теми - знакової події нинішньої війни - спільними є й опора на реальні факти та активна участь реальних бійців у створенні кіноісторії, і колективний герой, і мотив певного антагонізму між "звичайними військовими" і військовим керівництвом зокрема та державною системою з її байдужістю до своїх героїв загалом, і навіть така стилістична риса, як добір "незіркових" (принаймні, поки що) акторів, що посилює для глядача "справжність" того, що відбувається на екрані. Наскільки ці риси стануть тенденцією для українського воєнного кіно - покаже час.
І водночас "Іловайськ" інший. У ньому менше рефлексії і більше гостросюжетності. Хоча, знову ж таки, у центрі оповіді опиняються не стільки події, скільки люди. І під "Іловайськом" з часом починаєш розуміти не стільки "місто" як стратегічний об'єкт, скільки його жителів, а під "Донбасом" - не батальйон як військову одиницю, а його бійців, що, звісно, формують певне колективне тіло, і все ж зберігають власну індивідуальність. Фільм пропонує цілу низку образів військових-добровольців, які, не виходячи за межі канонічного зображення героїв, все ж досить яскраві і добре запам'ятовуються - попри скромний екранний час. Загалом же у стрічці показані три сторони: українські військові, місцеві жителі і ворог - сепаратисти й російські військові.
Сюжетних ліній кілька, вони поєднуються між собою, і тут не обходиться без деяких недоречностей. Зокрема, долі персонажів настільки переплетені, що подеколи здається: в Іловайську живе кілька десятків жителів, і вони всі пов'язані між собою якщо не родинними, то дружніми чи професійними зв'язками. Крім того, з певного моменту дія розпадається на дві лінії - відступу українських військ та сумнозвісного котла з одного боку, і історії двох поранених бійців "Донбасу", змушених переховуватися в місті, - з другого.
У центрі оповіді опинилася друга лінія, тож перша є досить пунктирною; зрештою, вона зводиться до виходу двох бійців з оточення. Авторка цих рядків не досить компетентна, аби оцінювати відповідність фільмової історії історичним реаліям, та з погляду пересічного читача новин (а такими є більшість глядацької аудиторії), основними моментами відображення стали: недостатнє знання і відповідна оцінка обстановки військовим командуванням; звитяжна, проте невдала спроба визволення Іловайська, що мало б стати кроком до визволення Донецька; перемовини командування з ворогом і російський "зелений коридор", що завершився обстрілом - чергове нагадування про ціну домовленостей з таким супротивником. Зрештою, картина "котла" показана в досить апокаліптичних тонах. Проте завершення фільму загалом оптимістичне - завдяки індивідуальним історіям тих, хто зміг урятуватися.
Тут ми підходимо до основної сюжетної лінії. Поранені бійці з позивними "Бішут" і "Квентін" знаходять притулок у житловому будинку. На Бішута (командира штурмової групи "Донбасу", до речі, зіграного самим прототипом - і вельми вдало) полює комендант Іловайська Рунков, колишній офіцер ГРУ. Антагоніста "олюднили" (до речі, ще одна характерна риса і "Кіборгів", і "Іловайська"), давши йому передісторію й особисті мотиви: за сюжетом він розпрощався з військовим минулим, і тільки бажання повернути сина, який вступив до сепаратистських лав, змусило його стати на службу "ДНР".
Проте найбільший інтерес у фільмі викликає не він. І навіть не Бішут з Квентіном: з ними все зрозуміло, це - герої, і глядачеві лишається тільки стежити за тим, як вони попри все виберуться з Іловайська. Менш однозначними і, відповідно, такими, що більше заінтриговують, є "не-герої" (з яких деякі таки стають героями - хоч і позірно непомітними). Йдеться про місцевих жителів - отого самого "Донбасу", що його голосу "не чув Київ" і тепер навряд чи чують ДНР і ЛНР, і тим більше - Росія. Ставлення до них у "Великій Україні" неоднозначне. Їх можна звинувачувати у тому, що вони допустили прихід сепаратистів до влади, що вони симпатизують їм і Росії та вважають усіх українців "фашистами". І все ж вони лишаються українським населенням. Населенням, серед якого достатньо і симпатиків української сторони, і ще більше - "просто" людей, готових жити за будь-якої влади… якщо жити, звичайно, дають.
Один з важливих мотивів стрічки - те, як спершу індиферентні, а то й ворожі до України жителі окупованих територій починають замислюватися над тим, що відбувається насправді. Симптоматично, що основними персонажами тут є жінки (а жінка зазвичай символізує землю, територію). Головна героїня, Світлана, на початку фільму постає як більш-менш типова "місцева жителька", котра ідентифікує себе радше з ДНР, ніж з Україною, проте основною "ідеологією" якої лишається виживання. Втім, не тільки особисте. Вона лишається в місті заради батька-інваліда, опікується старенькою сусідкою. Працює секретаркою в коменданта Іловайська - і без коливань бере участь у переховуванні українських військових. Закохується в одного з них - і втрачає його, а заразом, схоже, й життя (остаточна доля героїні лишається за лаштунками, проте зрозуміло, що нічого доброго на неї не чекає).
Переламним моментом якщо не для сюжету, то для свідомості героїнь стає обстріл житлового будинку, коли жінки розуміють, що обстрілюють їх не "фашисти", а "свої". У певному сенсі, відбувається їхнє звільнення з ідеологічного "котла", як і для іншого персонажа - вчителя, який з жахом спостерігає за трансформацією своїх учнів у бойовиків.
Так, зрештою, "Іловайськ" стає історією не стільки воєнної поразки, скільки відмови здаватися, втечі - чи то з обложеного міста, чи то з обложеної свідомості. Хай це не було основною інтенцією авторів, проте стало тим позитивним "посланням", без якого може обійтися мало який фільм.