Мабуть, щасливі люди, які знайшли своє покликання і не сумніваються в правильності обраного шляху. Навіть якщо їхня діяльність і не приносить великих матеріальних благ. Чи так уже це важливо, коли йдеться про улюблену роботу, усвідомлення, що вона має величезну цінність для майбутніх поколінь?.. Саме таким відчуттям щастя живуть батько та син, Олександр і Богдан Пажимські — керівники державного історико-культурного заповідника «Самчики».
Історія резиденції
Історія садиби в селі Самчики розпочала свій відлік наприкінці XVIII століття. За тих часів серед заможних людей Поділля та Волині стали входити в моду не просто великі будинки, а цілі архітектурно-паркові ансамблі. Змагання між крупними землевласниками призвело до того, що слово «садиба» через скромність визначення вже не відповідало дійсності. І дедалі частіше їхні житла стали називати палацами чи резиденціями.
Початок Самчиковській резиденції поклав польський полковник Пьйотр Чечель, який залучив до будівництва кращих майстрів: архітекторів, художників, паркетників. Серед перших згадується знаменитий поляк Якуб Кубицький, а автором ліпних декодерів став відомий італієць Жан Батист Цагяно.
Особливою гордістю господарів став парк, у створенні якого брав участь знаменитий український пейзажист-архітектор, ірландець за походженням Діонісій Макклер. Парк гармонійно об’єднував кілька популярних за тих років стилів, і кожний, хто приходив погуляти численними доріжками, міг знайти собі куток до вподоби. Вдалі архітектурні рішення, рідкісні та екзотичні рослини, особлива атмосфера спокою та умиротворення залишали незгладимі враження в пам’яті відвідувачів, і поступово слава про Самчики рознеслася ледь не всією Європою. Резиденція Чечелів стала одним із культурних центрів Волині, де частими гостями були відомі просвітителі того часу.
1863 року, після польського повстання на Правобережній Україні, садибу Чечелів, які його підтримали, конфіскували й продали з «молотка». Новим власником став історик Угрюмов, котрий продовжував славнозвісні культурні традиції резиденції. За 33 роки, які прожив тут Угрюмов, у гостях у нього побували чимало видатних діячів політики та культури. Стіни палацу та доріжки парку пам’ятають Коні — юриста та громадського діяча, почесного академіка Петербурзької АН, члена Держдуми та друга Льва Толстого, Стасюлевича — історика, редактора та видавця популярного журналу «Вестник Европы», Янжула — академіка, професора Московського університету, Спасовича — польського публіциста, літературного критика, професора Петербурзького університету та багатьох інших світил того часу.
1903 року садиба перейшла до Шестакова, редактора та видавця журналу «Хозяйство» і газети «Ведомости сельского хозяйства и сельской промышленности», відомого мецената та колекціонера творів мистецтва. Новий господар також продовжував традиції резиденції, доповнивши новими елементами архітектурно-парковий комплекс. 1917 року в Києві більшовики заарештували Шестакова, незабаром йому винесли смертний вирок. Врятувала мецената дочка, котра як дружина відомого революціонера наполягла на тому, щоб батька відправили до Москви. Там Шестаков, великий фахівець в галузі сільського господарства, трудився в наркоматі сільського господарства аж до своєї смерті 1926 року.
За тих років слова популярної пісні «Мы старый мир разрушим до основанья, а затем…» революційно налаштовані селяни сприймали надто буквально, що призвело до практично повного розграбування, а потім і знищення чудових поміщицьких садиб по всій Україні. Подібні радикальні настрої витали й у Самчиках. Місцеву резиденцію, вважає Олександр Пажимський, врятувало те, що народ у селі виявився «помiркованим» і, мабуть, те, що колишнього власника не розстріляли, а призначили на досить високу посаду. Проте з метою встановлення соціальної справедливості резиденцію прирівняли до господарських будівель. А 1956 року тут розташувалася сільськогосподарська дослідницька станція.
Поступово будівлі старіли. Частина з них виявилася вщент зруйнованою. Парк був сильно запущений, і Самчики вже не справляли враження архітектурного дива. Однак наприкінці
60-х років завдяки старанням місцевого краєзнавця, художника та історика Олександра Пажимського, розпочалося відродження цього історичного місця. І сьогодні резиденція знову вражає пишнотою та доглянутістю.
Олександр Пажимський
Батько Олександра Пажимського, поляк за національністю, у розпал сталінських репресій, коли лише приналежність до «крамольної» нації могла стати фатальною, вирішив перечекати ці страшні часи і поїхав із рідних Самчиків до Чернігівської області, де було спокійніше. Там перед самою війною з’явився на світ маленький Сашко. Коли хлопчику було близько року, сім’я повернулася до рідних країв, але їхній будинок уже зайняли чужі люди. Тому їх, з огляду на великий авторитет і «золоті» руки глави сімейства, тимчасово оселили в одному з будинків «панської садиби».
Пізніше, відслуживши в армії, Олександр повернувся до Самчиків. Тоді він ще не знав, що відродження та збереження історичного місця стане справою всього його життя.
На початку 70-х років Пажимський познайомився з відомим польським дослідником старих садиб на землях Речі Посполитої Романом Афтаназі, який у той самий час розпочав свою фундаментальну працю «История резиденций». Олександр став помічником майбутнього академіка й об’їздив Хмельницьку, Вінницьку, Тернопільську, Рівненську та Житомирську області. Він фотографував, описував і збирав усю можливу інформацію про колись величні садиби. Пізніше накопичені ним відомості ввійшли в усі три видання «Истории резиденций», останнє з яких, що налічує 11 томів, побачило світ лише кілька років тому.
Після опублікування кількох десятків статей за Олександром Пажимським затвердилася слава одного з кращих знавців історії садибно-паркового мистецтва. І сьогодні жодна наукова праця на цю тему не обходиться без посилання на його дослідження. Однак поруч із творчими та науковими талантами виявилися в краєзнавця й адміністративні здібності.
Пажимському вдалося довести владі, що знаменита резиденція, яка дивом уціліла та зберегла первісний вигляд, у Самчиках має величезну історико-культурну цінність і вимагає як мінімум захисту. І ось, 1972 року під охорону держави взяли парк, а 1978-го і весь самчиківський комплекс. У справу повернення колишньої слави садиби вклали чимало державних коштів і зусиль ентузіастів, а натхненником і беззмінним керівником усіх робіт був і залишається сам краєзнавець. Саме завдяки його старанням резиденція ввійшла у всесоюзні та міжнародні маршрути колись могутньої туристичної фірми «Супутник», а скромні Самчики стали одним із турцентрів Хмельницької області.
Однак настала перебудова, а за нею — затяжна криза. Потужний потік туристів закінчився, а коштів, що виділялися державою, ледь вистачало на зарплату невеличкому колективу і скромний косметичний ремонт будинків. Та, попри все, резиденція й нині перебуває в гарному стані. Особливо радують останні зміни в парку, який ентузіасти намагаються зробити якомога більш схожим на первісний.
У знаменитому парку росте 160 видів кущів і дерев, у тому числі найрідкісніша столітня ялина Енгельмана, яких в Україні залишилося лише дві(!) — в Одесі та Асканії-Новій. Третю екзотичну ялину, що росла в Київському ботанічному саду, перед самим новим 2002 роком спиляли невідомі вандали.
1997 року за рішенням Кабінету міністрів України Самчикам підвищили статус, і зараз вони є Державним історико-культурним заповідником. Тут ведуть велику науково-дослідну роботу, проходять міжнародні конференції.
Віртуальні власники садиби
1994 року після закінчення Кам’янець-Подільського педагогічного інституту на роботу в заповідник прийшов син Олександра Пажимського Богдан. Складається враження, що саме «гримуча» суміш його молодості та завзяття поєднані з мудрістю і досвідом батька була заставою того, що історичне місце не тільки не перетворилося на руїни, як переважна більшість дореволюційних садиб, а продовжує милувати око ідеальним порядком і досконалістю.
Цікаво, що чим більше я спілкувався з ними, тим чіткіше усвідомлював, що їхня захоплена праця — це не просто улюблена робота, покликання, це спосіб життя. Адже Пажимські — це не тільки дирекція заповідника. Проживши тут чимало років, досконально вивчивши 200-річну історію садиби та знаючи практично все про найпотаємніші її кутки, батько й син по праву почуваються справжніми хазяями і, можливо, навіть прямими спадкоємцями Чечелів, Угрюмових і Шестакових. І хоча, природно, це право юридично ніяк не закріплене, чи так уже це важливо для людей, які вирішили назавжди зв’язати своє життя з резиденцією? Думаю, що саме відчуття віртуальної спадщини й надає сили Пажимським, гріє їхні душі, спонукає на втілення нових ідей і невтомну турботу про «хороми».
Формально власник садиби — держава. Та чи потрібна вона йому? Приватизації не підлягає, бюджет не поповнює... Навпаки, із мізерного обласного гаманця тягне на своє утримання близько 40 тисяч гривень на рік. А звідси і ставлення до «об’єкта» як до «галочки» у звіті і залишковий принцип у фінансуванні.
А може, парковий ансамбль дуже цікавить народ? Ну, нехай не всіх поголовно, а хоча б вузький прошарок — інтелігенцію? На жаль... «Підвищений» інтерес до історичної спадщини красномовно ілюструють такі цифри: за ціни великої екскурсії 50 копійок для дитини та 1 гривня для дорослого, з урахуванням пожертвувань заможних меценатів, які заскакують на вогник, і різних делегацій, у рік набігає аж тисяча гривень...
Пора хоч трохи перестати перейматися думками про хліб насущний та виявити, нарешті, інтерес до своєї історії. І тоді сумне-заздрісне «Ех, жили ж люди...» матимете зовсім інший сенс...