Палаючи бажанням створювати цікаві постановки на сучасній драматургічній основі, театральна Одеса нинішнього сезону переконується у винятковій надійності класики. Це притому, що через реставраційні роботи, які затяглися на зайві півроку, Одеська російська драма не випустила прем’єру за «Школою дружин» Мольєра, яку готує Борис Мільграм. Навіть комік-трупа «Маски», влаштувавшись, нарешті, у власному театральному будинку на Ольгіївській вулиці і назвавши його «Будинок клоунів», випустила виставу «Отелло». Щоправда, текст у ній все ж не шекспірівський, авторство належить Борису Барському, виконавцю ролі чарівного дивака Кассіо. Суть у тому, що шекспірівських пристрастей «Маски» блискуче уникають, наочно показуючи, що будь-який конфлікт можна вирішити мирно, приміром, віддати Кассіо в чоловіки палкій Емілії, а сцену ревнощів Отелло плавно перевести в сцену кохання, яка передвіщає появу спадкоємця... Сприятливим поворотом подій задоволені глядачі, хоча трапляються й такі, хто віддав би перевагу традиційно-похмурому трактуванню сюжету, хто звик у театрі дрімати, а не радіти знахідкам у дусі «комедії дель арте», до речі, стилю древнішого, а отже, традиційнішого, аніж психологічний театр.
Після успіху вистави «Щастя поруч» за п’єсою Івана Франка «Украдене щастя» (постановка Дмитра Богомазова) Одеський український музично-драматичний театр імені Василя Василька ще раз звернувся до класичної спадщини, і знову постановником став киянин, володар відразу двох «Київських пекторалей» за найкращу режисуру і найкращу виставу 2002 року Юрій Одинокий. Слід сказати, за два останні роки з’явилося кілька значимих постановок гоголівського «Ревізора». Серед них маститі критики називають трьох «Ревізорів» у Польщі, «Ревізорів» Рімаса Тумінаса, Алвіса Херманіса, нарешті Валерія Фокіна на сцені Олександринського театру в Петербурзі. У цей ряд анітрохи не соромно поставити й одеську версію знаменитої комедії. Вистава йде у повних залах — глядачі відриваються від телеекранів із безкінечними «Вікнами» та «Сімейними пристрастями» (здавалося б — ось вони, сюжети з реального, сучасного життя), щоб помилуватися тим, як безвісна людинка («фітюлька, ганчірка») доводить до запаморочення і втрати чиновницького нюху важливих персон. По суті, у п’єсі Гоголя немає навіть любовної інтриги, адже не називати ж нею кокетування Хлестакова з дружиною і дочкою Городничого.
Здається, «Ревізор» і постать ревізора взагалі — це щось на кшталт лакмусового папірця, перевірка суспільства в цілому і кожного окремо. А постановка «Ревізора» у конкретному театрі виявляє приховані і явні можливості трупи, навіть якщо режисерська фантазія десь пробуксовує. Випробування «Ревізором» показало, що трупа Одеського українського театру, особливо молодь, у гарній творчій формі. Що цікаво: окрім Хлестакова й Осипа, всі персонажі розмовляють українською мовою (використано переклад Остапа Вишні), чиновника з Петербурга в малоросійській губернії приймають за важну птицю, хоч і розмовляють із ним різними мовами. Адже ще Булгарін і Сенковський зауважували, що місто, зображене Гоголем у «Ревізорі», швидше за все, знаходиться в Малоросії чи Білорусії.
Виконавці ролі Хлестакова Євген Юхновець і Сергій Дерев’янко переможно молоді, неймовірно пластичні, вони однаково ефектно пурхають по декораціях, артистично кепкують із Городничого з його почтом, зринають із клубів потойбічного диму, і сам Гоголь (Олександр Бабій) подає Івану Олександровичу перо, папір і чорнильницю для написання листа «душі Тряпічкіну»... А чого варті високі красені Бобчинський і Добчинський (Яків Кучеревський і Богдан Паршаков), у запалі пошуку грошей для підкупу удаваного ревізора вони витягують із кишень ланцюги, рогатки, ремені, мотузки і навіть відра! Не так уже важливо сьогодні дотримуватися вказівки Гоголя щодо низькорослості і товщини обох Петрів Івановичів, зате 23-річний вік Хлестакова, заявлений автором — це принципово! Молодість має свої права, у юні роки цілком дозволено не мати чинів, бенкетувати і спускати татусеві грошики в карти. Інша річ, що на перший план виходить ніяк не позначений у програмці образ матері-України, не раз пограбованої як своїми хабарниками, так і сторонніми ревізорами...
Історики знайшли першу згадку про гоголівську комедію на одеських підмостках, пов’язану з гастролями 1837 року трупи Єрьохіна, у якій працював великий Михайло Щепкін, котрий грав Городничого. Постановка Юрія Одинокого явно не загубиться ні в пам’яті глядачів, ні в історичних анналах. Так, Гоголь виявився значно актуальнішим, аніж наші сучасники Дяченко і Коляда, чиї п’єси також йдуть на сцені васильківців. Це не добре і не погано, це нормально.
Одеський театральний ліцей (керівник Анатолій Падука) вразив своїм «Обломовим» за п’єсою Михайла Угарова, написаної за мотивами хрестоматійного роману Івана Гончарова. І знову переконуєшся, що класика порушує вічні питання, які непокоять уми й у наш час: як бути, чим займатися, витрачати час на комерцію, «діло робити» чи важливіше просто жити, радіючи тому, що маєш, природі, мистецтву, невибагливим сімейним стосункам… Євген Баль у ролі Обломова відходить від традиційного образу опасистого лінивця, це стрункий і тендітний мрійник із симптомами аутизму, йому важко спілкуватися зі світом Штольців, а от наодинці із собою він розкривається як душевно прекрасна істота, здатна огорнути добротою і любов’ю весь світ, аби він його «не впіймав»...
Інша молодіжна студія, театр «Тур де форс» під керівництвом Наталі Князєвої, готує щось неймовірне за Лесею Українкою. Шиються костюми, ведуться репетиції, а про результати дізнаємося пізніше. Всі названі колективи і не думали змовлятися одне з одним, віддаючи перевагу класиці, яку, схоже, можна нескінченно і небанально інтерпретувати, добираючи до неї особливі «ключики», ведучи з нею довірчий діалог. Театральна афіша Одеси сьогодні рясніє гарними назвами, і публіка не залишається байдужою. Молоді глядачі тягнуться не лише в дискотеки чи нічні клуби, їм подобається дивитися гарні вистави, як подобалося батькам, бабусям і дідусям. Був би гідний привід — зал збереться!