UA / RU
Підтримати ZN.ua

ВІН І БЕЗ ЗВАННЯ ЗАВЖДИ БУВ НАРОДНИМ

Не кажи, що вже пізно, Що між нами смеркання, Що з тобою нарізно Наше перше кохання. Із останньої пісні Ігоря Білозіра Друзі з доброю іронією називали його «Наш дуче»...

Автор: Мирон Павлюст

Не кажи, що вже пізно,

Що між нами смеркання,

Що з тобою нарізно

Наше перше кохання.

Із останньої пісні
Ігоря Білозіра

Друзі з доброю іронією називали його «Наш дуче». Адже без командирського настрою з нашою музелітою не впораєшся. І сам себе ніколи не шкодував, не давав спокою й ватрівчанам-однодумцям.

А задумів було море. Як композитор Ігор планував виступити з творчим звітом у столичному палаці «Україна» (бо на 20-річчя «Ватри» планувалися концерти у Львові, але жоден із 30 (!) спонсорів-обіцяльників, коли дійшло до діла, не зголосився. — Авт.). Він мріяв про той час, коли вийде на сцену диригувати симфонічним оркестром, хотів поновити всі записи «Ватри» за роки існування. Та не було пророка у рідній Вітчизні. Довелося вирушити за океан, де разом із канадською фірмою «Євшан корпорейшн» Білозір зумів випустити у світ п’ять касет із піснями ансамблю. Завдяки заморській допомозі маємо змогу, на щастя, й сьогодні слухати в прекрасному аранжуванні пісні «Пшеничне перевесло», «Розпитаю про любов», «Кажуть люди», «Коханий», «Від Бога», «Віщий сон», колядки.

Він був народним ще до того, як одержав це звання, і усвідомлював це. Тому й радів завжди з успіхів інших, сам не претендуючи на всілякі лауреатські титули. Але чому аж на шостому році Незалежності з неймовірними потугами друзів удалося Ігорю дістатися до вищого щабля в артистичній ієрархії? Якби це сталося раніше, я певен — фортуна частіше б поверталася до Ігоря лицем: перед званнями й регаліями ми й понині часто безсилі. В даному разі вони були б лише на користь українському мистецтву.

Щастя, що у скрутні хвилини Білозіра насамперед підтримували мама, дружина Оля, сестра.

…І був вечір 7 травня. Прощальний концерт теперішнього канадця, колишнього «ватрівчанина», вихованця Ігоря — його тезки Ігоря Богдана. До речі, Богдан навіть не знав, чи присутній на концерті Білозір, чи ні. Але все одно, виконавши кілька його творів, співак вийшов до рампи і низько вклонився у залу. Усі підвелися і, стоячи, шалено аплодували. Наші місця були поруч, а тому я добре бачив, як Ігор ніби знітився, озираючись по боках, не розуміючи одразу, що це саме його так бурхливо вітають. Так само озиралися й глядачі, вишукуючи серед присутніх улюбленого композитора. Тоді я поплескав його по плечу і пожартував: «Вставай! Народ хоче бачити своїх героїв!» Ігор із якоюсь розгубленою усмішкою поволі підвівся. У залі творилося щось неймовірне. І я побачив! Уперше за 23 роки приятелювання побачив сльози, які скотилися по щоках Маестро. Він їх не соромився.

І був вечір, 8 травня. Останнє, про що ми домовилися напередодні — подивитися у нього трансляцію футбольного матчу — півфіналу Ліги чемпіонів між «Реалом» та «Баварією». Але...

І був день 30 травня 2000 року...

Як усе-таки несправедливо влаштований світ!.. Одні промовляють із високих трибун про демократію, про любов (заледве не кохання) до Батьківщини. Доживають до глибоких сивин і вже не говорять, а «глаголять» про власну роль у поступовому процесі. Інші мовчки працюють. Дарують людям (у даному разі творчістю) святу віру і безмежну надію у відродження нації. І таким людям ми віримо, повертаючи їм ті ж надію і віру в немарність їхньої праці.

Про любов не говоримо. Шкода, але в нас завжди люблять тих, хто передчасно відійшов у інший світ.

На фото: Останній прижиттєвий знімок: ніч з 7 на 8 травня 2000 року. Після концерту заслужений артист України Ігор Богдан прощається з народним артистом України Ігорем Білозіром. За кілька годин Оля зможе побачити свого чоловіка лише в реанімації.