Олег Ступка — ключова постать в українському шоу-бізнесі. Якщо образно, то він — «володар звуків». У його доробку як провідного звукорежисера унікальні записи Анатолія Солов’яненка, Євгенії Мірошниченко, Василя Зінкевича, Софії Ротару, Володимира Гришка, Назарія Яремчука та багатьох інших. Днями Олег Ступка відзначив своє 60-річчя. В інтерв’ю «ДТ» пан Ступка покритикував Перший національний телеканал, який пропагує безголосся; розповів про диктат «телеформатів» та зауважив, що замість багатьох наших поп-виконавців сьогодні «співають»... виключно звукорежисери.
«Мрію про українську школу звукорежисерів»
— Пане Олеже, пам’ятаєте свою першу звукорежисерську роботу?
— Звісно. Був на початку 80-х років минулого століття відомий телевізійний проект із Тетяною Мілєніною. Ось для нього я й записував Вінницький самодіяльний естрадно-симфонічний оркестр. Це була моя перша професійна робота, яка вирізнялася й певною складністю. Адже одна річ — записувати невеликі колективи, а інша — оркестр, хай і самодіяльний. Після вдалого початку мені доручали не менш цікаві й складні роботи. А вже в 1983 році мене відправили до Москви на курси у Всесоюзний інститут підвищення кваліфікації працівників телебачення і радіо, де фактично я й одержав професійне звання — звукорежисер. Але справжньою школою для мене був і залишається Будинок звукозапису. Більше того, на мій погляд, той, хто не пройшов Будинку звукозапису, навряд чи може називатися звукорежисером.
— Чим пояснити таке ставлення до Будинку звукозапису?
— Там ми робили всю роботу, яку тільки можна уявити, — від запису бандури до запису симфонічного оркестру. При цьому ти повинен був записувати все на найвищому рівні у дуже стислий термін, бо вже завтра на тебе чекала інша робота. Багато важило й те, що на мій прихід також припало й освоєння багатоканальної техніки, бо до того у нас був магнітофон аж на чотири доріжки. Тому викручуйся як можеш. Але це також неабиякий досвід — ти відчуваєш музику, починаєш вимальовувати в собі музичний план, музичну картинку таким чином, щоб вона сподобалася не лише тобі, а й виконавцеві. До речі, через наш Будинок пройшли буквально всі естрадні виконавці. Наприклад, свого часу не розлучався з нами Валерій Леонтьєв, музику для якого писав Володя Бистряков. Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Софія Ротару — всі вони були нашими постійними гостями. Та й чесно скажу: згадати всіх, кого я записував, важко. Легше згадати тих, хто не пройшов через мій пульт.
— Наша розмова так чи інакше висвітлює історію і Будинку звукозапису. Скажіть, а чи було створено на його основі школу звукорежисерів?
— На жаль, школи звукорежисерів в Україні не було й немає. Більше того, у нас немає навчальної бази для підготовки професійних звукорежисерів. А всі розмови про їх підготовку у вищих навчальних закладах — це розмови лише про певні ази, але жодним чином не про формування звукорежисерської школи. Я дуже мріяв відкрити в Україні SAE (School Audio Engineer) — це міжнародна організація і школа, в якій готують аудіоінженерів, тобто звукорежисерів. Такі школи функціонують по всій Європі. Усі вони мають уніфіковану навчальну систему і технічну базу. По закінченні такої школи випускник одержує Міжнародний сертифікат професійного аудіоінженера. Тому в будь-якій країні ти можеш працювати за своєю спеціальністю без перешкод, ти маєш доступ до всіх необхідних ресурсів. У нас же звукорежисери — це колишні інженери, музиканти, будь-хто без базової школи. І ще. На 90 відсотків наші звукорежисери не знають музики, а це найгірше. Тому якби я був викладачем, то перше, що примусив би робити своїх студентів, — ходити на концерти, причому на живі концерти, від народної музики — до року, музичного авангарду. Адже звукорежисер має знати все — напрям у музиці, специфіку звучання того чи іншого інструмента. Звукорежисер повинен навчитися слухати, і біда українських звукорежисерів-аматорів — це невміння слухати. Вони слухають записи, але не мають жодного уявлення про те, як ці записи здійснюються. Вони із захопленням кажуть: «Кльово звучить!» Але зовсім не знають, як зробити, щоб звучало «кльово».
— А чому проект такої школи не реалізувався?
— Особисто в мене до реалізації цього проекту не доходять руки. Цим потрібно займатися серйозно. Зокрема потрібне нове технічне устаткування. Ось і постає запитання: де взяти кошти на обладнання, пульти тощо? У звукорежисерів таких коштів немає, а політикам, міністрам та іншим мужам це не потрібно. Я насправді й сьогодні хотів би, щоб ця школа в Україні існувала, бо мені є чим поділитися з молодими людьми, котрі обирають для себе фах звукорежисера.
«Перший національний у всіх «позах» нав’язує безголосся»
З Ларисою Доліною |
— Безумовно, в Україні є професійні музиканти. Іще залишилася школа їх підготовки. Це стосується класичної музики. До речі, переконатися в цьому мені довелося зовсім недавно, коли працював на концерті російської рок-групи «БИ2» і симфонічного оркестру Національної опери України ім. Т. Г. Шевченка. Московський диригент був просто вражений, наскільки злагоджено грав оркестр. І це при тому, що виступові передувала лише одна репетиція.
Що стосується української естради — то тут висновки песимістичніші. В шоу-бізнесі обмаль хороших музикантів. Мені навіть важко оцінювати їхній рівень роботи, бо тут варто оцінювати роботу моїх колег звукорежисерів, адже саме вони «співають» замість багатьох наших улюблених виконавців. Українські співаки, вибачте, нагадують мені ляльок.
У наших людей немає вибору, кого слухати. В нашій країні, на жаль, зелене світло лише — сердючкам... Я не проти сердючок та їй подібним. Хай будуть і вони, але ж має бути й альтернатива. А ви увімкніть телевізор! Перший національний показує безголосся в «усіх позах»... А це канал, який так само формує смаки більшості простих українців, іде на село, транслюється на всю Україну. Саме тому хочеться вимкнути «звук» і заявити: за таких неадекватних обставин і при такому свавіллі вульгарності культури в нашій країні немає! Жоден український політик не говорить про проблеми культури. Я вам скажу більше — не лише про музичну чи танцювальну культуру, а й про культуру спілкування, що є першоосновою розвитку духовності. А з трибун нашої Верховної Ради — лише приклади лайки, вишуканості мату тощо. Отож українці і обирають таких, як Сердючка... І Верховна Рада України складається з сердючок, яким немає діла до України, до українців, до нашої культури, аби «бабки»!
— Чи можна протистояти цій каламутній хвилі якісним музичним продуктом?
— Розкажу вам справжню історію. Задумали ми фольклорний проект під назвою «Гармидер», як модно нині говорити, формату російської Бабкіної. Записали три пісні, власними силами відзняли недорогий кліп, але не гірший від того продукту, який крутиться по наших каналах. І що? Жодна радіостанція, жоден телеканал не взяли наш продукт. «Це кліп на трієчку», — ось і вся відповідь. Ми й не стверджували, що це блискуча робота, але вона не гірша від того, що нам пропонують сьогодні. До речі, шматки кліпу на народну пісню «Чоботи» нам вдалося показати на «5 каналі». Після ефіру телефонували люди, запитували, де можна побачити повністю нашу роботу. Усім цікаво, але нікому на телеканалах і радіостанціях такий продукт не потрібен, якщо за нього, звісно, не викладеш солідну суму. Чому? Свого часу до керівництва прийшли люди, які ставлять на продукт бирки «формат» — «неформат», хоча ці люди зовсім не розуміються на форматі.
— Чимало українських виконавців хизуються своїми закордонними записами.
— Нікого не хочу образити, але вони лише хизуються. Наша студія нічим не гірша за дорогі студії на Заході — ні акустичними, ні технологічними параметрами. Більше того, запис виходить на порядок дешевший від закордонного аналогу. Не думаю, що закордонні бізнесмени роблять знижку для українських виконавців за їхні гарні українські очі до 30 у.о. за годину. Мабуть, все ж таки нашим зіркам доводиться сплачувати 150 фунтів за годину, якщо, наприклад, запис іде в Британії. Додам, що якість іноземного запису, безперечно, краща, ніж якість українського «хаузного» продукту, але українські професійні студії сьогодні у змозі запропонувати якісний конкурентоспроможний продукт. Тому такі розмови — ніщо інше, як піар. Бо за період моєї роботи я не бачив справді унікального українського запису, зробленого на Заході. Іще хочу наголосити на незаперечній істині: відсотків на 70 якість звукозапису залежить від музикантів. Востаннє я працював із українською блюзовою групою «Друге дихання». Ви знаєте, просто цікаво працювати з людьми: команді сорок років, грає з одного дубля, співає з одного дубля, не треба нікого підтягувати, виводити. Справжнє задоволення, ти лише можеш скерувати творчий процес, але тобі не доводиться вигадувати велосипед, щоб покращити погане звучання.
— Якби довелося вибирати — з якими колективами ви б охоче працювали: академічними, естрадними, рок-музикантами?
— Я відповім одним словом: із хорошими. Не буває поганої музики, буває погане виконання і погані виконавці.
«Головне у моїй роботі — не «кнопки», а спілкування»
— Кого з українських звукорежисерів ви можете назвати своїми вчителями?
— В Україні для мене професіоналом, взірцем у звукорежисурі завжди був Леонід Антонович Бильчинський. Він суперпрофесіонал, зразковий спеціаліст. Не знаю, якими епітетами його можна ще охарактеризувати, але він — профі. І цим усе сказано, за нього й сьогодні говорять, співають, грають, просто звучать його роботи. І особисто мені дуже прикро, що про цю людину, яка фактично долучилася до розвитку української музичної культури, всі забули. Також особливі спогади залишилися від спілкування з покійним звукорежисером Юхновським. До речі, у нашій роботі головне — навчити не кнопки натискати, а спілкуватися з музикантами. Звукорежисер повинен уміти розмовляти з ними спільною мовою, розуміти їх, а вони мають збагнути творчий задум свого колеги, щоб також по-особливому розкритися в музиці. Адже у студії досить важко працювати. На концерті, наприклад, є глядач. Музиканти зібралися, відчули шал публіки, заграли й отримали задоволення. А в студії всі розслаблені, можуть розпочати роботу з третього дубля. Тому перед звукорежисером завдання не з простих — налаштувати всіх на творчу нотку.
— Мусиш стати і глядачем, і співучасником…
— Так, цілком справедливо. Мені згадуються курси в Москві. Найцікавішими виявилися не лекції зі спеціальності, а заняття з образотворчого мистецтва, яке ніби й не має жодного стосунку до музики. Але ж це музика в душі. Уявіть, наш педагог збирала всіх звукорежисерів на дев’яту ранку в Третьяковській галереї, і півдня ми з відкритими ротами слухали про історію однієї картини. Ось це справжнє навчання — коли ти починаєш занурюватися в культурні надбання своїх попередників, коли перед тобою відкривається унікальний світ мистецтва і коли ти починаєш розуміти і свою причетність до цього світу. Чи можеш ти тоді погано працювати, халтурити?
— Які якості потрібні звукорежисерові для творчого зростання?
— Любити музику. Розуміти її.
— Чи впливають якось патріотичні почуття на музичний продукт?
— Музика, — мабуть, найбільш інтернаціональне мистецтво. Але, звісно, гени конкретного народу, конкретної землі все одно скажуть своє у твоєму світовідчутті, у твоєму переданні музики душі — чи то буде американський джаз, чи класична музика. І це також внесок у світову культуру зі своїм оригінальним обличчям і особливим особистісним ставленням до світу прекрасного.
ІЗ досьє
Олег Ступка — один із найкращих вітчизняних звукорежисерів, президент Київської міської творчої спілки виробників відеограм і фонограм. У його творчому доробку — сотні записів із найкращими майстрами оперного мистецтва та естради. У звукорежисуру Ступка прийшов після тридцяти років. Свого часу він закінчив Київський технологічний інститут харчової промисловості. А потім виступав як барабанщик (хоча за початковим музичним фахом — баяніст). Працював в «Укрконцерті». Згодом потрапив до Республіканського будинку радіомовлення і звукозапису. Власне, саме звідти починається його головний кар’єрний трамплін.