Достойні партнери: Гедда Габлер і асесор Брак (сцена з спектаклю) {Фото Руслана ДВОЙНИЧКОВА} |
31 березня в Молодому театрі відбулася перша прем’єра-2001 — публіка побачила ще одну інтерпретацію знаменитої п’єси Ібсена «Гедда Габлер». У Молодому театрі за ібсенівську п’єсу взялися не на жарт і з урахуванням довгої сценічної історії, що рясніє знаменитими іменами «Гедди Габлер». Щоправда, результат вийшов трохи суперечливий.
Осучаснення п’єси, розпочате режисером-постановником Станіславом Моїсеєвим та художником-постановником Сергієм Маслобойщиковим, було спрямоване в основному на головну героїню, і в результаті Гедда постала такою собі фатальною жінкою постмодерного зразка, із сигареткою, манерою з викликом або істерично відповідати на найбезневинніші запитання і снобізмом не першої свіжості.
Заслужена артистка України Лідія Жук грала, звісно, майстерно, але грала вона не «чудесну жінку» із «чудесної п’єси», а всім знайомий персонаж — фатальну пожирательку чоловіків, яка не читає книг, а лише заучує цитати, запозичуючи їх із монологів шанувальників, зневажаючи нудних спеціалістів, цінує веселих дилетантів і, звісно, в міру сил псує життя навколишнім. А оскільки сил Гедді не позичати, то на її рахунку не просто чиїсь зіпсовані нерви, а «героїчне» самогубство бідного Ейлерта Левборга. Втім, у фіналі вистави таке трактування образу Гедди Габлер дало збій — не вірилося, що героїня може накласти на себе руки. Це вже занадто серйозно...
Складалося враження, що героїня воює не з життєвими обмеженнями, як це випливає з п’єси Ібсена, а переставляє фігурки оточуючих на шахівниці власних примх. Протистояв їй лише демонічний асесор Брак (А.Вертинський), і лінія їхньої сутички-поєдинку була витримана талановито й оригінально. Щоправда, лідирував у цій парі Вертинський, що грав не дрібне постмодерне бісеня, а справжнього крупнокаліберного біса, який спасував лише перед самогубством героїні.
Власне кажучи, ібсенівський жах вчувався тільки у притягуванні-відштовхуванні Гедди і Брака. Інші лінії спектаклю трохи скидалися на водевіль: ідея «троїстого союзу» — люблячої пари та їхнього вірного друга, — що бентежила уми німецьких романтиків, символістів і декадентів, оберталася тривіальною історією про чоловіка-рогоносця, обдуреного найкращим другом, і спритну дружину, котра обкручує чоловіка круг пальця. Щоправда, сам нещасливий чоловік — Йорген Тесман — в інтепретації С.Боклана був дуже зворушливим і скидався на російського інтелігента дореволюційного зразка, делікатного, довірливого й добродушного.
Якщо Вертинський грав крупнокаліберного біса, то заслужений артист України В.Легін (Ейлерт Левборг) був схожий на одержимого. Ейлерт Левборг у його трактуванні поповнив галерею ібсенівських моральних самовбивць, які нищать себе, піддавшись спокусі дійти краю. У «Гедді Габлер» цю спокусу втілює головна героїня, для якої велич життя полягає у стрибку в безодню. З прямотою генеральської дочки вона радить познайомитися з безоднею всім оточуючим, аж поки не стрибає в неї сама.
У Гедді Габлер із постановки Молодого театру значно більше дрібної жіночої стервозності, ніж в ібсенівської героїні, яка все ж таки грає по-крупному. За браком «гойдалок життя», Гедда (Лідія Жук) розгойдувалася в їх заміннику, кріслі-гойдалці, — іноді сама, іноді в парі з асесором Браком. Щоправда, азарту в цьому розгойдуванні було менше, ніж претензійності «фатальної жінки», що, як в оповіданні у Теффі, й оселедця їсть із зухвалим виглядом.
Постановку Молодого театру взагалі можна назвати викриттям фатальної жінки з її істеричним егоцентризмом. Як з’ясувалося, нічого демонічно-облесливого в цьому персонажі немає. Втім, як на мене, це занадто вже карикатурно. Фатальну жінку в цій постановці, звісно, викрили, але на спорожнілий п’єдестал нікого не поставили. Залишається тільки обожнити когось ще. Або прислухатися до відомої заповіді і не сотворити собі кумира.