Ціле життя я виписую жіноче пекло, зважаючи на себе. Тут варто одразу додати: йдеться про такий різновид пекла, як «пекло провінційне». Тема провінції, тут, власне, важлива тим, що у провінціях усе ж живе більшість населення, і тому провінційність — це типовість. Це містично-самотній світ: загумінкове потойбіччя, відрізане, звичайно, від світу живих — вони десь там — недосяжні. Провінційне жіноче пекло — це печаль, котра не сміє навіть сподіватися на розуміння, а відтак — на зв’язок із іншими людьми; колись я навіть вірила, що це — найгірше, що може статися з людиною, найстрашніше і найболючіше, і що нічий біль до цього не дорівняється; треба також відзначити, що це печаль, котра постала із розчарування, більш-менш гендерно забарвленого. Бо ж у провінції, якщо тобі пощастило народитися жінкою, твою долю наперед визначено (саме долю, а не життя): майбутнє щастя трудомісткого заміжжя, вічна кухня — твій єдиний плацдарм, твоя фортеця; чоловік, назавжди недорослий і безвідповідальний, котрий невідомо з яких причин тікає від тебе і твого домашнього затишку у тиху пиятику, безладну риболовлю і будь-яку підходящу революцію, неважливо — політичну чи сексуальну (у нього-бо, забігаючи наперед, і кухонного плацдарму нема…); діти, розлучення, сиве волосся і весільні світлини, на котрих зафіксоване забуте сонце і до болю не знайомі тобі люди. Ти настільки повно екстраполюєшся у свою одинокість, що навіть не розумієш, як же то ведеться тому пияку і революціонеру, через котрого, як тобі здається, ти і страждаєш: але правда полягає у тому, що він теж живе у пеклі.
Олег Криштопа саме і написав про це чоловіче пекло.
Герой повісті «Двері» (із збірки «Кохання, секс і смерть — гарантовані», видавництво «Нора-друк») виріс у провінційному місті у родині, де і мати, і батько — кожен по-своєму невдаха; у репресивній системі радянської школи, дух якої напрочуд вдало втілений у постаті «першої вчительки», знаної як «генеральша», — вона проводить «паради жовтенятських військ», навчає дітей любові до Леніна, а потім, коли часи змінюються, «викриває» злочини радянського режиму. У містечку тільки й розваг, що побутовий садизм, алкоголь і секс. Однією із перших істин, котру батько передає синові як філософський спадок, є фраза — «жінок треба пиздити». Загалом тут панує типовий провінційний сюр: вояки, котрі повертаються з Афгану, перекваліфіковуються на бандитів; на заняттях з політінформації, де учням показують «з’їздпленумцкполітбюро», з’являються порнографічні картинки; націоналістично налаштований батько головного героя відкриває фірму з виробництва трун — «мій бізнес» — похваляється він; «срака, а не бізнес!» — коментує матір, а тоді заводить роман із працівником відомих органів; син — головний герой твору — тим часом розважається із бідолашною закомплексованою однокласницею Ц., котрої соромиться і з котрою «зустрічається» тільки в ліжку. Пізніше він одружується з іншою однокласницею, М., — однак лише для того, аби зрозуміти, що це йому насправді ні до чого, що все «не те», що все «дрібно, і непотрібно, і смішно», — і, залишивши дружину і доньку, податися із рідного міста геть, розчарувавшись в усьому — потенційній «роботі» в органах, відкинутій як неможливій, напівголодному існуванню, неприйнятному бандитському шляхові, пиятиці з «чоловічим братством» — шукати чогось іншого, чогось, що не ізолювало б його так від світу і від самого себе — шукати виходу з пекла, в якому всі «приречені жити черв’яками».
Чесно зізнаюся: були часи, коли я, прочитавши про подібне свинство, учинене щодо жінок, обурилася б до глибини душі. Типовий стародавній «роман розвитку» — Bildungsroman: хлопчик-герой мужніє, відкриває світ, задивляється на жінок — але самі ці жінки виступають лише як засоби, як етапи його змужніння, і маскулінне тут, як і в багатьох інших жанрах, зараховуваних до класичних, прирівнюється до загальнолюдського: кого з нас не вчили захоплюватися подвигами п’ятнадцятирічного капітана, пригодами Гекльберрі Фінна та відкриттями хлопчиська із «Дитинства», «Отроцтва» і «Юності» Льва Толстого! А ну ж бо, пригадаймо хоч один роман подібного штибу, де таким симпатичним першовідкривачем була б дівчинка! — а якщо і згадаймо, то з дівчинкою тією вже ж не все було гаразд — надмірно, не «по-дівочому» активна, вона явно не могла змагатися у популярності із вищеназваними мажорними хлопчиками. Але загалом дівочий Bildungsroman — це насправді зовсім інша історія, інша тональність. Згадаймо Дарку із «Повнолітніх дітей» Ірини Вільде — суцільні страждання і заборони…
Якщо прочитати повість Криштопи за більш або менш примітивною схемою, хотілося би скрикнути — як можна так використовувати жінок, а потім кидати їх! Невже герой не розуміє, що робить! А одружитися і поїхати геть — адже він ламає її долю! Унеможливлює її подальше особисте життя! — розлучена жінка, дитина на руках, провінція! Як може автор легковажити такими серйозними речами!.. Однак мушу сказати, часи подібних простеньких філіппік давно все минули. Вони нагадували б ранню феміністську критику Генрі Міллера або Нормана Мейлера: останні схильні були описувати жінок як свого роду «ходячі вагіни», і це багато кому не подобалось; однак як письменники, котрі просто відтворювали світ своїх героїв, вони мали на це право — не можна ж, справді, повірити у те, що жоден чоловік не дивиться на жінку як на доступний об’єкт. Хтозна, вочевидь, існують жінки, котрі розглядають чоловіків лише як об’єкти. Або жінки, які розглядають так інших жінок. Або чоловіки — чоловіків, і точно відтворити світ такого протагоніста у художньому творі не лише можливо, а й потрібно — задля життєвої правди. Тому я не хочу дивитися на повість Олега Криштопи з точки зору ідеології: це буде нещиро і, більше того, — нецікаво. Ідеологія, хоч і може інформувати літературу і літературну критику, в жодному разі не повинна її формувати — «паради жовтенятських військ» ще не в такому аж далекому минулому….
Натомість хочу ще раз виділити те, що вже зринало у критичних статтях, присвячених іншим сучасним авторам-чоловікам: настав час відвертої чоловічої літератури. Настав час, коли чоловікам теж хочеться розказати про те, що в них на душі —кохання, секс чи таки смерть. В одному із своїх найбільш пронизливих оповідань Євгенія Кононенко висловлює фантастично просту, але водночас досі недосяжну, неможливу для ословлення думку — в епоху «постлюдства», коли вимучені жінки «любити перестали», залишається один вихід — «чоловіки, нарешті, мають навчитися любити» (Є. Кононенко, «Гадючник», «Кур’єр Кривбасу», серпень 2006, с. 85). Я б додала: а перш, ніж навчитися любити, вони мають навчитися говорити — від себе, від свого імені, а не використовуючи готові формули, залишені у спадок «класичними» жонофобними дискурсами і жанрами, у яких жінок описували або як демонічних міледі, або як декоративні об’єкти, або як недосяжні ідеали в дусі Кіті Левіної із «Анны Карениной», — а чоловіків, відповідно, як приборкувачів або героїчних першовідкривачів і філософів. Розповідати про своє пекло щиро і переконливо, відтворювати його екзистенційну пустку і трагізм самотності — лячно, оскільки це означає — писати, занурюючись у гірку, пекучу щоденну смерть без домішок героїзму. Тому повість Криштопи — не формульний Bildungsroman, а дещо симптоматичніше — і сучасніше: це пошук власне чоловічого голосу. Яким би він не виявився — без прикрас і підказок, який є.
Для того нового — не розрізаного навпіл — світу людей, а не просто «чоловіків» і «жінок». Якщо він колись настане…