З минулого року Державна премія імені Тараса Шевченка набула додаткового шарму суперечливості. Бій із владою біля підніжжя пам’ятника Т.Г.Шевченка в однойменному парку Києва показав, наскільки ми цінуємо пам’ять свого Кобзаря і якого великого значення надаємо всьому, що з ним пов’язано. Адже, відповідно до однієї з версій, громадяни, які збунтувалися, не хотіли пропускати представників вищої влади України покласти протокольний букет до чергового дня народження поета. Владі навіть довелося вдатися до допомоги грубої сили — на що лишень не підеш, щоб віддати данину поваги символу нації!
Якось сам по собі Шевченко як ідеологічна вісь України непомітно віддрейфував у бік влади. «Відірвався», так би мовити, від народу — це завжди трапляється з ідеологемами. Та, на щастя, не сам поет Шевченко, а лише його ім’я. І як це часто трапляється з ідеологічними постатями — читати не читають, але ім’я шанують. Минула епоха наочно показала нам, як це просто: «шанувати» замість «читати». Це відбувалося з класиками марксизму-ленінізму, Святим Письмом і навіть Кримінальним кодексом. Отже, поет Шевченко в цьому сенсі не самотній.
Питання «дільби Шевченка» виявилося лакмусовим папірцем не лише для стану суспільства, а й для нашого ставлення до своєї культури та її поетів. Чого більше в Державній премії Шевченка — «держави» чи Шевченка? З одного боку, саме держава виймає із «широких штанин» кругленьку суму, з іншого — якби не було цієї суми, за звання лауреата Шевченківської премії продовжували б змагатися. Просто тому, що звання лауреата — саме по собі відчутне громадське визнання (нам, постсовкам, усе ще важко відокремити «державне» від «громадського»). Легко зрозуміти тих, хто вже мінімум два роки закликає лауреатів премії Шевченка відмовитися, відійти убік, не брати, не приймати нічого «із рук цієї влади», «цієї держави» і т.п. Держави, спроможної штурмом узяти пам’ятник навіть не для того, щоб справді вшанувати пам’ять поета, а щоб показати, хто в домі хазяїн, і, отже, кому належить пріоритетне право на генія. У цьому сенсі вручення премії Шевченка від імені держави — ще одне утвердження його виключного права користуватися ім’ям Шевченка.
Та, хоч як це смішно, саме останніх два-три роки періоду активної «дільби Шевченка», серед лауреатів стали з’являтися живі, цікаві, самобутні літератори, художники, музиканти. Середній вік лауреатів став трохи меншим, середній показник талановитості трохи вищий. Погодьтеся, якщо з п’яти лауреатів є хоча б один гідний поет — це вже прогрес для колись припорошеної ідеологічною пліснявою премії. Нинішнього року лауреатами стали чудовий поет В.Герасим’юк і письменник В.Медвідь, улюблена київською театральною публікою сценограф М.Левицька, диригент харківської філармонії, добре відомий українським меломанам В.Палкін, В.Шулаков і М.Бровун — творці спектаклю «Енеїда» Донецького музично-драматичного театру. Міркуйте самі...
Тепер їм потрібно буде вирішити внутрішню дилему — якщо вона в них є — чи приймати премію, чи відмовитися від неї. Художник має право на визнання. Та як людина він має бути чесний перед собою і ясно розуміти, чиє це визнання — народу? держави? членів Шевченківского комітету? Не думаю, що на ці запитання легко знайти відповідь. Не думаю, утім, що багато шевченківських лауреатів цю відповідь шукали.
А взагалі, добре б, щоб «дільба Шевченка» тривала. Принаймні доти, поки вручатиметься однойменна премія. Може, це змусить Шевченківський комітет тримати форму й не знижувати планку. Адже гарячі суперечки прибічників і супротивників викликають до роботи комітету та вибору лауреатів увагу найширшого загалу. Насамперед того, який читає, а не тільки шанує.