Огляд уже існуючих рецепцій книжки може виявитися дуже цікавим, хоча й необов’язково приємним досвідом. На презентації нових книжок Людмили Таран і Євгенії Кононенко сталося таке: якийсь сивий чоловік поважного віку раптом підвівся і заговорив про те, що, мовляв, із суто біологічних причин (менший розмір мозку) жінки ніколи не дорівняються до чоловіків силою творчого обдарування, а тому краще було би цим авторкам не «вихвалятися» фемінізмом, а сидіти вдома і вчитися у класиків. Опускаючи прикладну народну біологію і стандартне сексистське хамство (тут, як казала Соломія Павличко, ображає рівень діалогу), все-таки хочу докладніше зупинитися на симптоматичному звинуваченні у «вихвалянні» фемінізмом. Насамперед тому, що ці авторки зовсім не «вихвалялися» — навпаки, мова йшла про добротну, читабельну літературу, яка б не ігнорувала жіночого буття, але й не робила б на ньому ідеологічного акценту, — сказати б, нормалізовувала дискурс. Однак виступ несподіваного «критика» ще раз нагадав, як непросто контекстуалізувати авторку, котра «пише про жінок», не підпорядковуючись при аналізі її творчості законам «жіночого гетто» («о своём, о женском») і повсякчас пам’ятаючи, що жіноче — це теж загальнолюдське, хоча в онтологічному сенсі «бути жінкою» — зовсім не те саме, що «бути чоловіком».
У нас, правда, про це якось не люблять згадувати, слова «фемінізм» сахаються, а під «жіночим письмом» і «жіночими темами» розуміють низькопробні любовні романи. Ця невизначеність термінології мимоволі спонукає критиків (якщо такі знаходяться) до довгих, плутаних, часом гнівливих і необов’язково доречних роз’яснень: а спробуй-но «швиденько», «двома словами» поясни непідготовленій аудиторії, «що таке фемінізм»! (Заради експерименту: спробуйте пояснити «двома словами» який-небудь інший, добре відомий «ізм» — і неминуче наштовхнетеся на труднощі). А обійтися зовсім без цього слова на літеру «ф» — теж неможливо, бо як же тоді взагалі щось аналізувати, і для кого?
Мова піде про книжку новел Людмили Таран «Ніжний скелет у шафі» — ту саму, яка викликала таке обурення шановного сивоголового читача на презентації. Та на рецензію мене надихнуло аж ніяк не бажання ще раз, уже вкотре, взятися за невдячну справу роз’яснень і пояснень: однаково нашому загальному невігластву навряд чи зарадиш переказуванням теорій або пристрасними запевненнями в тому, що феміністський аналіз — штука хороша і конче нам потрібна. Ні. Цього разу я нічогісінько пояснювати не буду, а перейду прямо до практичного аналізу, розглянувши під мікроскопом одну, на перший погляд, дуже простеньку і самозрозумілу річ: загальнолюдське, тобто те, у чому «жіночій літературі» якраз довгі роки й відмовлялося. І це проблема насамперед філософська, а вже потім — літературна. Я запитую себе — що ж таке «загальнолюдське»? Відповідь приходить сама собою: це прагнення пізнати себе, а через себе — світ. Формула, яку ми, здається, забули, перетворивши і літературу, і власну свідомість на гетто, витіснивши на маргіналії цілі пласти досвіду.
Доводилося читати статті, у яких автори звірялися читацькій масі, що на них твори про жінок, незадоволених своїм шлюбом (зокрема й новели, які належать перу Л. Таран), наганяють нудьгу. Ще одна рецензентка творів Людмили Таран, цього разу «онлайнова», нарікала на те, що, мовляв, навіщо нам читати про якісь далекі від нас гризоти «домогосподарок, котрим до того ж під п’ятдесят». Проблема явно виходить за межі «фемінізму», бо ж не лише гендер, а ще й вік та соціальний статус виступають чинниками у процесі маргіналізації певного суспільного (і літературного) досвіду. Вся річ у тому, що «жіноче» і так завжди вважалося не «загальнолюдським», а якщо додати сюди «вікове», та ще й «вікове жіноче», і соціальне — «домогосподарки» й навіть «шлюбні дружини», — то вийде щось, далебі, таке страшне і таке «ненормальне», що годі собі уявити! Можна тільки гадати: чи така дискримінація тем і досвідів — тимчасове явище у контексті нашої молодої національної літератури, трохи перевантаженої здоровою інфантильністю, — адже ні для кого не секрет, що у всіх на слуху лише імена п’яти-шести «розкручених» двадцяти- і тридцятилітніх літераторів, «психологічні проблеми» героїв яких, як влучно зазначив один видатний літературознавець, легко улягають у схему «прокинувся, покурив, сходив до туалету». Чи, може, це даються взнаки десятиліття нашої ізоляції від сучасних тенденцій відчитання літератури, різної літератури? Це ж не англомовне море, де були і є, наприклад, Еріка Джонг, Маргарет Етвуд, Тоні Моррісон або й цьогорічна нобелівська лауреатка Доріс Лессінг, у яких — мільйони читачів (і тисячі критиків та дослідників) і кому, вочевидь, ні стать, ні вік не завадили стати впізнаваними. А це вже вселяє надію — отож рано чи пізно відчайдушні домогосподарки жіночих романів та оповідань і в нас здобудуть статус теми, ідеї, частини людства, зрештою, літератури… (потрібне підкреслити).
Із особистих розмов із Людмилою Таран, як і з її публікацій та проектів (варто назвати збірник статей «Жінка і чоловік: долаючи стереотипи», дослідження сучасної жіночої прози «Жіноча роль», проект «Жінка як текст: Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко: фрагменти творчості і контексти») я знаю, що їй надзвичайно близька гендерна проблематика, що її цікавить феміністська літературна критика і література, творена жінками. Більше того, Людмила Таран завжди наголошує, що «гендерну» проблематику треба зробити звичною для читача, впізнаваною, «читабельною». Тому пані Людмила й вирішила видати у «Дулібах» збірку новел «Ніжний скелет у шафі», аби «привчити» читача — можливо, навіть «масового», «не-елітарного», — до «жіночих» тем. Аби засвідчити ще і ще раз, що теми ці — не більше й не менше як загальнолюдські.
А вперше я прочитала прозу Людмили Таран в антології «Незнайома», укладеній Василем Габором (скільки авторок заочно, а потім і «очно» перезнайомилися між собою завдяки цій антології, де їх зібрано під однією палітуркою, — це окрема тема). Дві новели, вміщені у «Незнайомій» («Сонет про себе, розлучену і розчулену» та «Кремовий період: реабілітація тіла») вразили мене насамперед своєю безстрашністю: це було надзвичайно «тілесне» письмо — про місячні, про вікові зміни, про переживання насолоди. «Бачу її, матку, всередині себе, ізсередини, вистелену темно-вишневим оксамитом, лискучим від пульсуючих судин»… Це було те «жіноче письмо» («еcriture fеminine»), про котре Елен Сіксу у «Сміхові медузи» казала — «жінка повинна кинути себе у текст, виписувати своє тіло», не боятися пірнати глибше і глибше, тому що наше тіло відчужене від нас, а ми — від нього. Жінок-бо вчили, що вони здатні пройти шлях пізнання, лише відмовившись від тіла… Попри показну «відвертість» нашої сучасної літератури, таке письмо для неї — річ нова, воістину «незнайома». Я з нетерпінням чекала на збірку, і коли вона нарешті вийшла — не розчарувалася. Людмила Таран сміливо і майстерно виписує тілесний жіночий досвід, буття-у-тілі, — це і вже згадуваний «Кремовий період…», і «Ніжний скелет у шафі», і «Sturm und Drang». Новела «Звичайна історія» — на перший погляд, справді звичайна «сільська» історія, проте незвично «тілесна», без тієї стерильної народницької «цнотливості» і заперечення тіла, які були притаманні як романам доби соцреалізму, так і багатьом творам дорадянського періоду.
Але, як на мене, найцікавіші у Людмили Таран — достоту макабричні, нутряні оповідання із царини жіночої сексуальності. Наприклад, «Колекція коханців», ціле психоаналітичне дослідження — точне і безжальне. Героїня Дарка збирає у магічний альбом своїх… коханців. Не світлини, а саме чоловіків, тобто радше крихітних голих чоловічків, безборонних перед величною і прекрасною господинею. Ця трохи садистична, владна господиня живе в кожній із нас, але мало кому стає відваги в цьому зізнатися: це ж уже не звичний і затишний дискурс Берегині та жіночих журналів, земного соціуму чи розважального чтива, — ні, це глибоководний світ підсвідомості, тут зовсім інші закони, тут панують химери і фантазії, через аналіз яких єдино й можна по-справжньому себе пізнати. Разом із персонажами ми опиняємося у якомусь альтернативному, достоту сюрреалістичному просторі, світі-як-сні, де матеріалізуються страхи і бажання. Цей сюжет сильно відрізняється від стереотипних історій про хижих, владних «відьом» із бульварних видань чи нескінченних серіалів: тамті здатні вгатити купу енергії лише на те, аби за будь-яку ціну здобути чоловіка, таким чином продемонструвавши свою справжню потребу (згадати хоча б міф у стилі Д. Г. Лоуренса про те, що кожна феміністка — просто незадоволена жінка, котрій бракує сексуального гіганта в ліжку!) Ні, Дарка Людмили Таран — зовсім інша парадигма. До неї взагалі не підступишся з інструментарієм звичних моральних оцінок «добра-погана», тут потрібен аналіз складніший і багатогранніший.
Висвітлює Людмила Таран і ще одну надзвичайно болісну й «занедбану» тему — стосунки батька і дочки («Зустріч після польоту», «Дзер-коло»), конфлікт, практично не виписаний у нашій культурі (і літературі), ба навіть нею не помічений. Загалом, це тема, цілковито «невидима» і в парадигмі класичного фрейдизму, який концентрувався в основному на проблемах чоловічої соціалізації (наприклад, Едиповому комплексі), залишаючи жіночу десь на маргінесі (якщо ми й чули про комплекс Електри, то завжди якось побіжно, як про додаток до Едипового, «домінантного»). Ми можемо навіть не усвідомлювати, як глибоко в нас живуть ці парадигми і як складно вийти за їхні межі й почати виписувати себе, свій власний (жіночий, загальнолюдський) досвід. І феміністський психоаналіз — зокрема, праці американського психоаналітика Джессіки Бенджамін, яка чимало писала про «місце дочки», «вічної дівчинки» при владній батьківській фігурі, — один із теоретичних підходів, із допомогою якого було б дуже цікаво аналізувати прозову творчість Людмили Таран.
І, звісно, переважна більшість героїнь — ніякі не «домогосподарки», а звичайні українські (чи ще радянські) жінки, які тягнуть на собі роботу-чоловіка-дітей-дім-професійну кар’єру. Хоча все-таки, мабуть, не варто зводити їх до «спільного знаменника»: новели-бо надзвичайно різні — і за тематикою, і за вибором «голосу» оповідачки, і за сюжетним наповненням, і, що найголовніше, за рівнем відкритості. У мене навіть промайнула думка, що ця збірка — певний експеримент, задуманий автором: зібрати під однією обкладинкою якомога більш відмінні між собою твори — і «високовольтні» психоаналітичні новели, і ті, в яких прописується тілесний досвід, і більш традиційні за композицією чи за тематикою «житейські історії», такі як «Склянка чаю», «In Venus veritas», «Адіпінка», — аби кожен із (дуже різних) потенційних читачів знайшов щось для себе. Напевно, такий підхід у чомусь себе і виправдовує, але, як на мене, від нього трохи потерпає-таки цілісність збірки, тому що «житейські історії» не завжди співзвучні глибоким «пірнанням» у підсвідоме. Можливо, матеріалу вистачило б не на одну, а на цілих дві збірки. Але то вже воля і вибір автора. Зрештою, спектр «жіночих» тем — і тих, на які вже написано чимало (проте переважно не в нашій літературі), і тих, що наразі є авторськими одкровеннями — наведено досить широкий. З них виберуть щось для себе і читачі, для котрих навіть фемінізм Ольги Кобилянської з її «жінка має бути сама собі ціллю» — все ще нова й незнана сторінка (а завдяки (до) радянській офіційній літературній політиці, якраз питомо «жіночі» теми цієї письменниці загалові відомі мало), і читачі, котрі вже мають потужнішу «артпідготовку»; і ті, хто просто хоче почитати щось цікаве та вдумливе, не розбираючи чтиво «по кісточках», насолоджуючись сюжетами і стилем.
… Загальнолюдське — це повсякчасне відкриття своєї внутрішньої свободи. Не покликатися на готові парадигми. Всупереч нав’язливим стереотипам, згідно з якими право говорити належить не всім. Писати себе, із себе, про себе. Побожно й послідовно, — і за тобою, за твоїм письмом проявляться універсальні матриці. Саме так пише Людмила Таран. Навіть коли мова йде про «домогосподарок».
Людмила Таран. «Ніжний скелет у шафі»: збірка новел, видавництво «Дуліби».