Німецько-єврейська поетеса Роза Ауслендер вважала свою вітчизну безповоротно втраченою, тому жила в материзні — Слові. Вітчизна — Чернівці до двох нищівних війн, де батько тримав у руках «єврейський ліс», а юні душі подорожували лабіринтом Каббали, — дійсно зникла, хоча місто Чернівці лишилося. Вітчизна виштовхнула Розу Ауслендер у роки блукань по Старому і Новому Світу, але в материзні вона живе й понині, у своє стодесятиліття.
У фойє київського Гете-інституту з
7-го по 31 травня працювала виставка плакатів «Материзна Слово», присвячена поетесі, а в Чернівцях, під патронатом послів Німеччини й Австрії в Україні, святкували стодесятиліття від дня її народження. У Києві, на сцені Будинку вчених, із лекцією виступив дослідник творчості Рози Ауслендер — професор Гаральд Фогель. Словом, святкування дотягло до кінця травня, і тепер можна підбивати підсумки.
Ще 1998 року в Чернівцях випустили книжку українських перекладів віршів Рози Ауслендер під назвою «Час фенікса», але за великим рахунком в Україні триває тільки перший період знайомства з поетесою. «Час фенікса» — це лірика високої проби, настояна на кращих досягненнях класичної німецької поезії й у той же час не чужа ортодоксальному іудаїстському духу.
Як відомо, батько поетеси, Зигмунд Шерцер, народився і виховувався в Садагурі — центрі хасидизму неподалік Чернівців. Або, як напише згодом дочка учня садагурського вундерабі: «Дерева священних літер пускали коріння // Від Садагури до Чернівців (...) // Батько вивчав їх // Вивчав і співав // Спадок предків заріс // Лісом і жабуринням».
Отже, з одного боку хасидський дух, а з іншого— вірші німецькомовних співвітчизників — Пауля Целана й Альфреда Маргула-Шпербера. Роза Ауслендер могла звернутися до Німеччини з не менш палким освідченням в любові, аніж свого часу Марина Цвєтаєва, але фашизм прирік її на гетто. Щоправда, гетто не викоренило цієї любові, і Чернівці — місто, в якому почуєш чотири мови, у тому числі німецьку та єврейську, — назавжди залишилося її втраченою вітчизною.
Свій народ Роза Ауслендер уподібнювала до фенікса і вважала, що його час ще настане. «За Стіною ридань // Час Фенікса // Палахкоче», — писала вона. Але час фенікса — це й час поезії. Або, точніше кажучи, вічність. У материзні Слово час відсутній, тому саме вона є нетлінною і незмінною батьківщиною фенікса, що прийшла на зміну короткочасному земному притулку. Якось Роза Ауслендер зізнавалася, що мати — поетична мова — складала її як мозаїку. Набуваючи цілісності, юна Розалія Шерцер набувала й майстерності. Тепер мозаїку складено, і нам залишається розгадати її зміст.