| ||
Незрівняна Анні Жирардо |
Заключний тиждень фестивалю «Київ травневий» ознаменувався двома значними театральними подіями. По-перше, кияни побачили спектакль Анні Жирардо «Мадам Маргеріт» і скористалися наданою їм щонайрідкіснішою нагодою поспілкуватися з акторкою на творчій зустрічі, а подією №2 я б назвала спектаклі Молодіжного театру на Фонтанці (Санкт-Петербург), які викликали в публіки шквал оплесків і беззастережне захоплення. До речі, Молодіжний театр на Фонтанці, як і Імперський балет, чекали ще під час торішнього фестивалю, але довгоочікувані надії сповна справдилися лише нинішнього року.
Відтак з’ясувалося, що Театр на Фонтанці — унікальний колектив, і «мисливиця на голови» — Москва — недаремно переманила до себе його художнього керівника Семена Співака. Як відомо, Співаку нещодавно запропонували посаду головного режисера Театру імені Станіславського, і він, на щастя чи нещастя, погодився. Проте унікальний театр створений, планку піднято, і кияни нарешті прилучилися до предмета пітерського та загальноросійського захоплення. А ще більше тішить той факт, що вслід за цим довгоочікуваним знайомством не настане томлива пауза: восени театр привезе до Києва «Дні Турбіних» — постановку, для якої суворі пітерські театрознавці не пожаліли екзальтованих похвал.
А поки що 23 і 24 травня публіці пред’явили дві перлини — «Косатку» за однойменним твором Л.Толстого і «Жайворонка» за п’єсою Ж.Ануя. Як режисер і того, й другого спектаклю виступав, звичайно, Семен Співак. Та якщо «Косатка» виявилася дійством легким і радісним, майже водевільним, то з допомогою «Жайворонка» пітерській трупі вдалося піднятися на чарівні трагічні вершини.
Здавалося б, після сумної пам’яті Жанни д’Арк — Міли Йовович — образ Орлеанської діви, один із найпіднесеніших у світовій історії, встиг неабияк потьмяніти. Звичайно, в очах тих, хто сприйняв без скептицизму спрощену бессонівську версію найскладнішого історичного орнаменту. Культовий фільм зазіхнув на цінності, які були йому вочевидь не під силу, спробував зняти діву-воячку з відвойованого нею в часу п’єдесталу. Семен Співак у «Жайворонку» не те щоб реабілітував Жанну в очах загалу (як можна реабілітувати святу?!), а вкотре віддав рятівниці Франції давно заслужені нею почесті. «Що може бути прекрасніше за людину, яка виконала свій обов’язок?!» — начебто запитує в нас режисер, і ми готові розділити його захоплення, тим паче що обов’язок свій у світовій історії виконав мало хто. І до небагатьох належить Орлеанська діва.
У «Жайворонку» Жанна (Регіна Щукіна) котила сценою колесо історії: білу або вогненно-червону кулю. Перша символізувала перемогу, друга — мученицьку смерть на вогнищі. До другої героїню штовхав кат (Євген Клубов), і спочатку вона тримала ката за руку, як дитина — дорослого, а потім знаходила в собі сили не лише щоб вибрати смерть, а й щоб мужньо її прийняти. Художник Еміль Капелюш оформив сцену як ліс металевих брусів, які весь час розгойдували герої і до одного з яких була прикріплена лялька, яка зображала Жанну, — такий собі Лицар печального образу, але на французький манер.
Звичайно, примусити рухатися бруси було значно простіше, ніж колесо-жорно, але саме впоравшись з останнім, Жанна та дофін Карл (Сергій Барковський) почали танцювати. І танець цей, войовничий-незграбний і по-дитячому безпосередній, такий собі буйний танець «дітей Божих», які виконали свій обов’язок», особливо сподобався публіці. У фіналі його танцювали всі задіяні в спектаклі актори, причому — до повної знемоги і поки глядачі не втомилися нарешті викликати їх на біс. Таких тривалих овацій давно вже не було в Театрі оперети, на сцені якого виступав пітерський колектив. Публіка шаленіла і потім примусила станцювати й режисера, який, як з’ясувалося, танцює гірше, ніж Жанна з дофіном, але все-таки цілком пристойно. Одне слово, тригодинний філософський спектакль не тільки не вичавив публіку, як лимон, а навіть влив у неї заряд бадьорості. Погодьтеся, таке трапляється рідко. Отже, чекаємо «Днів Турбіних»...
У спектаклі «Мадам Маргеріт» за п’єсою Роберто Атаїда Анні Жирардо грала вчительку біології. На шкільній дошці було каліграфічно виведено традиційну вчительську сентенцію: «Хай живе дитинство! = Хай живе слухняність!», і слухатися мали, звичайно, глядачі. І навіть вставати на початку спектаклю під хвацький окрик мадам Маргеріт. Підводилися з легким здивуванням, але цілком смиренно. Адже слухняність асоціюється не лише з дитинством, а й і з захопленням перед спільним кумиром.
На творчій зустрічі показали уривки з коронних фільмів мадам Жирардо, а сама акторка сиділа при цьому в першому ряду. Однак публіку хвилювали не так показані цитати, як реакція на них першоджерела. Звичайно, всім цікаво було, про що думала мадам Жирардо в ці хвилини, але з психологічним експериментом організатори творчого вечора трохи переборщили. Адже публіка прийшла не по уривки з фільмів і не для того, щоб послухати виступ, безумовно цікавий, Вадима Скуратівського: всі хотіли бачити й чути акторку, яка на піввечора перетворилася на глядачку, і тому вважали, що преамбула затяглася. Тим паче що хотілося поставити прекрасній мадам Анні стільки запитань! І лише деякі з них були поставлені.
Щоправда, ми довідалися про кілька цінних біографічних деталей. По-перше, кота мадам Жирардо звуть Хічкок, у нього жовті очі й біле черевце. По-друге, акторка вважає однією з вищих цінностей людську пам’ять і начебто вимовляє слова «згадувати» і «спогад» із великої літери. Нарешті, її улюблене слово — «чарівний». Адже, як відомо, слова, по допомогу яких людина вдається найчастіше, характеризують її не гірше, ніж друзі та прочитані книжки. А особлива симпатія до слова «чарівний» свідчить про багато що. Про те, наприклад, що мадам Анні не просто вірить у дива, а вважає дивом усе, до чого торкнулася чарівна паличка мистецтва.
Втім, на останньому фестивальному тижні в Києві побував ще один відомий французький актор і режисер, який відкрив французькій публіці п’єси Мрожека та Віткевича і, до речі, першим поставив на Авінйонському фестивалі Вєнєчку Єрофєєва. Йдеться про Гі Камбрелена — засновника Театру гротеску.
На «Київ травневий» Театр гротеску привіз кілька спектаклів — у тому числі «Я люблю народ і обожнюю картоплю» за п’єсою Поля Жіаффері. Гі Камбрелен навіть розкрив деякі свої режисерські секрети під час лекції про природу гротеску, яка відбулася у Французькому культурному центрі.
Виявилося, що режисер вважає сміх, викликаний гротескними ситуаціями, глибшим і піднесенішим, ніж так званий побутовий комізм. Відтак спектакль «Я люблю народ і обожнюю картоплю» став демонстрацією естетичної програми Камбрелена. Всім стало зрозуміло, що саме розуміє він під гротеском, яким богам поклоняється і чому дозволяє собі під руку з Віткевичем віддалитися від «побутовця» Мольєра. Так колись Мережковський віддалився в «ліс символів» від побутописця Буніна з його «хваленою» «Деревней».
То що ж обіцяє публіці ліс камбреленівського гротеску? По-перше, невідповідність карликових учинків героїв їхнім деклараціям «велетнів». Персонажі спектаклю за п’єсою Поля Жіаффері — маленькі залякані люди, які час від часу промовляють великі слова. І гротескною здається насамперед та квапливість, із якою ліліпути поспішають сховатися за промови, що пасують велетням. Вони — «соромливі у вчинках найзвичайніших» і найбільше бояться самих себе. І ще — відповідності слова справі.
Нью-йоркський Steps-театр — ще один учасник фестивалю — був заснований 1997 року випускником ДІТМ (ГІТІСу) Славою Степновим. Відтоді трупа Степнова бадьоро крокує шляхом «естетичного ризику». На «Київ травневий» Steps-театр привіз постановку «Це не те, що вам здається» за мотивами творів Хуліо Кортасара. В основі спектаклю — «Історії про хронопів і фамів» та одноактні п’єси «Прощай, Робінзоне» і «До Пехуато — нічого». Степнов спробував розгадати кортасарівські притчі й наростити на них театральну плоть.
У результаті спектакль розпався на епізоди, кожен із яких можна було оцінювати окремо, не намагаючись скласти композицію. І найяскравішим, на мій погляд, був епізод, присвячений природі плачу, коли зв’язану по руках і ногах, із заклеєним пластиром ротом героїню, яка ридала та мимрила, вчили правильно й раціонально плакати. Адже плач має тривати не більш трьох хвилин, інакше він втрачає переконливість і здається несправжнім. Саме цю абсурдну сентенцію по черзі озвучували задіяні в спектаклі актори — одні вдало, інші — не дуже. І саме невідповідність живого людського почуття й абсурдних «раціоналістичних» декларацій здавалася ідеологічним стрижнем постановки. Хоча, якщо виходити з назви спектаклю, могло бути й навпаки.
26 травня «Київ травневий» закрився спектаклем Анні Жирардо. Як випливає з фестивального буклета, наступного року до нас приїдуть: «Театр Європи» Льва Додіна (Санкт-Петербург), театр Вікторії Чаплін — доньки великого Чарлі, зірка шведського джазу Вікторія Толстая — не однофамільниця, а внучка класика, Драматичний балет Йосі Юнгмана (Тель-Авів) та багато інших театральних колективів. А поки що, в очікуванні обіцяних делікатесів, нам залишається лише «переварити» побачене. І оцінити кожен привезений до Києва спектакль. Не роблячи винятку для «Мадам Маргеріт». Я свої оцінки, як бачите, вже виставила. А ви?