Слуга народу, поет-трибун, творчість мас... Багато десятиліть, що минули від буремних часів початку ХХ століття, повністю знецінили ці словосполучення. Мабуть, ще місяць тому вони викликали б лише іронічну посмішку. Але неймовірний сплеск суспільної активності породив справжній вибух у всіх напрямах мистецтв. І це не дивно: адже саме митці є тією частиною народу, яка найбільше потребує свободи й найгостріше реагує на її відсутність. Звісно, як і будь-який злам у свідомості та настроях людей, українська революція (навіть якщо вона завершиться термідором) продукує не лише щирих її співців та прихильників, а й кон’юнктурників, котрі, розмахуючи прапорами і вигукуючи потрібні гасла, не забувають збирати необхідні довідки, сподіваючись згодом отримати почесне місце в якійсь поважній установі, а пізніше, можливо, персональну пенсію професійного революціонера 2004 року.
Але серед людей, котрі згуртувалися на Майдані, можна знайти й тих, хто ніколи раніше не був помічений ні на масових мітингах, ні на трибунах. Утім, їх зустрічають як давніх знайомих і потискають руки як щирим однодумцям.
Я, Олег Смаль, художник «Дзеркала тижня», людина кабінетна: «примус починяю — никого не трогаю». Можу щиро сказати, що я аполітичний і безпартійний, як і належить бути політичному карикатуристу. Якщо карикатура стає веселим акомпанементом для жахів 1937 року — це, з моєї точки зору, злочин. Художник, що аналізує події в рідній країні та навколишньому світі, не має права перетворювати свої роботи на точило для ножа гільйотини. Він мусить узяти за своє гасло слова Максиміліана Волошина: «Я над схваткой!» Жанр політичної карикатури теж можна порівняти з дзеркалом, але не з кривим, а, швидше, гіперболізуючим. Я більше п’ятнадцяти років щоденно аналізую наше життя, намагаючись із допомогою демократичного жанру карикатури ділитися своїм поглядом на світ із однодумцями — читачами незалежних видань. Якщо хоч деякі з моїх робіт викликають усмішку — ця діяльність має сенс.
Нині виставка моїх робіт цілодобово експонується на Хрещатику поруч із наметовим містечком. Можу щиро сказати: ідея цієї виставки не моя — час летить так швидко, що я вивішував свої нові карикатури, не очікуючи завершення технологічного процесу в друкарні. Молоді мешканці Черкас, що несуть свою вахту спротиву, запропонували свою допомогу в оформленні виставки і виділили для цього великі полістиролові плити, на яких вони відпочивали холодними ночами.
Мабуть, мрією будь-якого художника (не лише карикатуриста) є те, щоб перед його роботами завжди скупчувався всілякий люд. Дивні відчуття сповнюють, коли бачиш перед собою сотні й тисячі усміхнених облич людей, котрі поділяють твої погляди, влучно (часто з перцем) коментують побачене, навіть пропонують своє трактування тем. Я повік не забуду метаморфози, яка сталася з монашкою, котра підійшла до стенда з карикатурами, уособлюючи в собі вселенську печаль, а за мить в її очах загорілися бісики і на обличчі просяяла лукава посмішка. Заради цього варто працювати. Як кажуть у Габрово, «світ вижив тому, що сміявся». Нас, карикатуристів, небагато, але допоки є вдячні поціновувачі нашої творчості, ні нас, ні свободу не подолати!