UA / RU
Підтримати ZN.ua

Вічне повернення Кіри Муратової

З Кірою Георгіївною Муратовою нам удалося поспілкуватися в переддень її сімдесятиріччя, яке відзначали 5 листопада...

Автори: Ольга Брюховецька, Олексій Радинський

З Кірою Георгіївною Муратовою нам удалося поспілкуватися в переддень її сімдесятиріччя, яке відзначали 5 листопада. Останні три роки стали для Муратової ледь не найплодотворнішими в її житті. До численних нагород на фестивалях додалися дивовижні державні премії, у принципі несумісні з відстороненою позицією режисера (на честь сімдесятиріччя українська влада спромоглася нагородити Муратову орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня). Чутки про свою вічну молодість Муратова підтвердила на недавньому МКФ «Молодість», який закривався її «Настроювачем». Кіра Георгіївна розпочала розмову з докладного роз’яснення причин, через які вона погодилася на це інтерв’ю.

— Я приїхала на фестиваль, тому що в мене були свої мотиви перебувати тут. Мені потрібно було подивитися фільм Ренати Литвинової «Богиня», оскільки збираюся продовжувати з нею роботу. Крім того, хотіла зустрітися з Ренатою. Привезла із собою акторку, яка буде її партнеркою, і ми трохи порепетирували. Вийшло так, що фільм Литвинової показали двадцять сьомого числа, а мій фільм — тридцять першого на закритті. Я могла б на ці чотири дні поїхати додому, але це було б незручно. А оскільки живу на фестивалі, то погодилася з вами спілкуватися, дати інтерв’ю. Інакше було б просто непристойно.

— А що ви репетирували з Литвиновою?

— Це сценарій, який ще не запущений. Майбутній фільм зроблений із двох короткометражок різних авторів. Перша з них — п’єса Євгена Голубенка «Монтувальники». Коротка річ, дія якої відбувається в театрі. Монтувальники ставлять декорації, і відбувається якийсь сюжет. Друга половина сценарію — короткометражка Ренати Литвинової за назвою «Жінка життя». Це виглядатиме так: монтувальники поставили декорацію, і в ній розпочинається спектакль за сценарієм Ренати Литвинової. Вийде фільм, що складається з двох половинок.

— Тобто, за структурою фільм нагадуватиме «Чеховські мотиви» — дві пересічні історії?

— Не зовсім. У «Чеховських мотивах» було заокруглення, повернення. Тут такого не передбачається. Спільним буде те, що є дві історії, які перетинаються. Та якщо тоді я все брав із Чехова, то тепер маю справу з двома різними авторами.

— Поговоримо про «Настроювача». Там усе по-іншому — є єдиний, міцний сюжет, що тримає глядача в напрузі. Це несподівано, адже у вас репутація режисера, який знімає «важкі» фільми...

— Так, це одна з причин, чому цей фільм подобається багатьом. Є гострий сюжет, саспенс, красуня-лиходійка, дві дуже жалібні обдурені особистості — бабусі, з якими глядач себе часто ототожнює: «От я теж такий хороший, мене всі кривдять — та я всім прощаю...». Можливо, мій новий фільм більш демократичний, ніж попередні. Справді стала віддавати перевагу більш гострим сюжетам. Але не на шкоду всьому іншому. І в «Настроювачі» це вийшло.

— Розкажіть про літературне першоджерело.

— Це книжка «Король розшуку» начальника петербурзької розшукової служби Аркадія Кошка, власне, це його мемуари. Між іншим, дуже потішні мемуари. Мені ця книжка попалася в Москві відносно випадково — шукала тоді підходящі сюжети. У цій книжці багато різних історій, і деякі з них ми використали, трансформували, переписали.

— Дія «Настроювача» відбувається в досить незвичній реальності — начебто наші дні, але водночас величезна кількість посилань до ретро.

— Звичайно, адже Кошко — людина дореволюційна.

— А який, приміром, соціальний статус цих обдурених бабусь?

— Там усе дуже докладно розповідається: вдова колекціонера старожитностей потихеньку продає те, що від нього залишилося, і з цього живе. Можливо, ще чимось займається, тому що згадується французька мова, може, вона перекладачка. Інша — медсестра. Ви знаєте, люди навколо нас дуже різні — це тільки здається, що є бізнесмени, студенти тощо.

— Ви не вперше екранізуєте маловідомі, маргінальні літературні тексти...

— Ну, не знімати ж «Анну Кареніну»! Я взагалі зрозуміла, що не потрібно брати знамениті речі. Якось спробувала зробити «Княжну Мері» — її закрили. Крізь ці замилені тексти, які тобі ще в школі втлумачували, дуже важко продертися. Набагато краще сприймаються незаяложені речі, свіжі й для мене, і для глядачів. Маргінальні в тому сенсі, що вони менш відомі.

— Та іноді здається, що ви спеціально беретеся за тексти, не зовсім вдалі в літературному відношенні, проте дуже перспективні в площині кіно.

— Це дуже складне питання... Є відчуття, що коли річ досконала, її краще не чіпати. Нехай хтось інший зніме, а я подивлюся. Мене зупиняє пасивність сприйняття прекрасних п’єс. Якщо вона така досконала — нехай краще полежить, а я її час від часу перечитуватиму. Тобто народжується якась прекраснодушна апатія, стан читача, який сприймає. А мені потрібно, щоб там були упущення, пустоти чи гачки, щоб щось мене зачіпало, щоб звідти до мене простягалися якісь пазурі. Тоді я за це хапаюся і розпочинаю працювати, прокидається активне ставлення до тексту. Виникає бажання щось поліпшити. Найчастіше це відбувається, якщо текст недосконалий, якщо в ньому є пустоти. Тоді з ним легше вступити у взаємодію — розібрати його, потім щось із чимось з’єднати. Саме так було з «Настроювачем» — у тексті є певне шахрайство, схоже на те, що у фільмі. Всі діалоги переписані, безліч сюжетів і характерів вигадані.

— У режисерів часто бувають списки об’єктів, які вони люблять знімати найбільше. А що любите ви?

— Цвинтар люблю знімати! (Сміється.) Справді люблю. Раніше, особливо в період фільму «Пізнаючи білий світ», любила знімати будівництво. Будівництво — це щось неестетизоване, ще не урбанізм, не інтер’єр. Там усе негарно — одні цеглини, немає форми. А потрібно зуміти вичленувати красу з того, що прийнято вважати негарним. Знайти там гармонію. Крім того, є речі, табуйовані для зйомок. Море, коні, що скачуть, собачки — вони завжди виходять, їх лише дурень не зніме добре. У цьому сенсі квартира колекціонерки з «Настроювача» — теж табуйований інтер’єр. Ми таких речей не знімали принципово, але тут це виправдано сюжетом.

— Чому в «Настроювачі» відмовилися від багатьох прийомів, із якими асоціюється ваш режисерський стиль?

— Просто так. Не знаю. Набридло, напевно. Не було такого: все, досить, не повторюватиму більше репліки. Просто якісь речі вичерпуються. Це більш спонтанний процес — інакше написалося, і все.

— Крім ваших «фірмових» повторів, в останніх фільмах стали з’являтися музичні номери — як у класичних мюзиклах, коли герої невідомо чому починають співати й танцювати. Раніше ви часто використовували прийом «фільм у фільмі» для сюрреалістичного відчуження. Для вас це явища одного порядку?

— Так, це те саме. Добре, коли розривається тканина екрана й можна заглянути: а там що? Крім того, це від нетерпіння: хочеться зміни, пригоди, антракту. Це добре для мого сприйняття ритму. А також — для сприйняття кінореальності.