Львів — місто музичне та місто музикантів. Тому здивувати чимось незвичним визнаних професіоналів просто неможливо. Проте живе й працює тут музикант, якого по праву називають людиною-оркестром. Він професійно (після консерваторської освіти) опанував не менше десяти інструментів: саксофон, кларнет, флейту, акордеон тощо. Грає на багатьох унікальних народних духових інструментах, лише назви яких сповнюють не спокушених у тонкощах народної музики любителів якимось незрозумілим трепетом. Теленка, флояра, кувиці, ребро, зозуля, бухало, коза, дримба, окарина, вусла, не кажучи вже про традиційну сопілку... Мирон Блощичак, а йдеться саме про нього, може в одному творі використовувати відразу кілька інструментів, а ще віртуозно грати складну мелодію на «урізуванні» їх, немов розділяючи та забираючи частинами. Скажімо, без труднощів «роздягає» кларнет і грає на кожній із його п’яти складових частинах, навіть без мундштука, використовуючи знання та навички звукоутворення на давніх духових інструментах.
Він грає на всьому, що є під рукою і що має порожнисту форму. Серед сучасних, виконаних власними руками, але за стародавньою народною технологією — флояри — із водопровідних труб різних діаметрів і фірм-виготовлювачів, теленки — із карнизів, пластмасових і скляних трубок, гумові та інші шланги, чарочки, глечики, вазочки й багато чого іншого, які грають і співають. Звучать вони так само дивовижно, як і ті, що виконувалися з різноманітних порід дерев нашими предками.
— Колись давним-давно люди просто почули спів вітру, що задував у печери, скелі, — каже музикант-віртуоз, — і, оскільки це було прекрасно, спробували його відтворити. Щоб створити рух повітря, брали порожнисті гілочки бузини, очерету чи вирізували середину з інших дерев і, закриваючи або відкриваючи нижній отвір і змінюючи кут задуву повітря губами, виводили мелодію. Вся стародавня духова музика — це давня музика Землі. Теленки (порожнисті трубочки без бічних дірочок), приміром, виготовлялися з вербової кори, коли дерево пускало сік. Кору дуже обережно знімали та скручували. Не робили ні мундштучків, ні свищиків, звучав чистий голос космосу. І ніщо з цими наспівами за красотою звучання не може зрівнятися й нині. У позірній простоті народних інструментів таїться їхня найбільша сила та неперевершеність. На них можна взяти дві з половиною, три октави. Ці звуки звучали в природі, а потім хтось взяв і записав їх нотами, а можна було б числами, чимось іншим. Вони все одно звучали б саме так.
Немов в підтвердження своїх слів Мирон Блощичак узяв звичайний гофрований шланг і, розмахуючи ним — то піднімаючи, то опускаючи, виводив мелодію. Потім задерикувато вигравав «Гуцулку Ксеню» на звичайній пластмасовій пляшці та пробці від неї, а потім розповів невигадану історію зі свого життя. Гастролі по США. Після вдалого концерту музикантів з України запросили на вечірку, і вони по черзі грали на своїх «фірмових» інструментах. Львів’янин не взяв із собою нічого, тому заграв українську мелодію на пластмасовій пляшці, наполовину заповненій водою, зірвавши овації залу. Після цього, як каже сам, із десяток різноманітних сопілок, теленок та іншого народного духового скарбу возить із собою, щоб не було несподіванок. Хоча у своїх виступах нерідко застосовує такі непередбачені шоу-елементи, які вражають публіку. Та вводить це ноу-хау швидше не для власної популярності, а щоб показати унікальність того, що йде від першооснови, від Творця.
Взагалі з дитинства майбутній музикант мріяв стати акордеоністом, але в ті роки цей інструмент був в опалі. Вибрав кларнет, а в консерваторії — саксофон. Ще в музучилищі, почувши сопілку, прикипів душею до давніх духових музичних інструментів. Купив сопілку, й класичні твори, розучені на кларнеті, вигравав на ній, а потім і на інших народних інструментах, які почав купувати та вивчати. Їздив у гори, у карпатські селища, слухав і вбирав у себе народну музику, вчився робити подібні інструменти. Премудростей особливих немає, лишень шкода, що з кожним роком ці традиції дедалі більше й більше віддаляються від нас. Деякі народні інструменти вже втрачені для нас назавжди. Скажімо, археологічні знахідки ребра (флояри, сопілки, кувиць) на території України належать до II—III тисячоліть до нашої ери. Вони унікальні за звучанням, але, на жаль, сучасні музиканти не опанували техніку гри на них. У Львівській музичній академії є кафедра фольклору, але там більше займаються теорією, а ось кафедра народних інструментів готує прекрасних сопілкарів, зорієнтованих на виконання класичних творів. І все. Щоб відродити народні духові інструменти в усьому їхньому різноманітті, необхідно якомога ширше вводити їх у програми музучилищ і музичних академій. Сьогодні ж Мирон Блощичак намагається зберегти те, що ще можна зберегти. Він переконаний: давні інструменти мають магічну силу. Раз почувши їхнє звучання, уже неможливо забути це ніколи.
Його особистий музичний музей у міській квартирі налічує близько ста зразків народних музичних духових інструментів. Виконані вони з різноманітних матеріалів, усіляких розмірів, є просто унікальні. Приміром, металеві дримби, стародавній «ротовий» гуцульський інструмент із надзвичайним «барабанним» звучанням. «Коза» — дудка, чи волинка в росіян, теж досить рідкісна нині, виготовлялася вона з хутра кози, а пискалки — з очерету, звучать на три голоси одночасно. Надзвичайні флояри. На жаль, і цей інструмент стає дедалі рідкіснішим. У віддалених карпатських селах старі ще де-не-де грають на теленках, а ось на флоярах уже не можуть. Заграла в руках Мирона Блощичака й подвійна сопілка, або джоломига — такий собі міні-оркестр, на якому можна виконувати поліфонічні твори в два голоси.
Тут же в музеї — різноманітні стародавні ріжки, привезені зі сходу України, глиняні духові інструменти — зозулі, які мають форму пташки, окарина — теж порожниста ємність, більш сучасні форми — глечики, вазочки. Разом із ректором Львівської академії мистецтв Андрієм Бокатєєм трудився музикант і над створенням скляних музичних духових інструментів, а потім з успіхом виконував на них різноманітні народні, класичні, естрадні мелодії для учасників і гостей міжнародного симпозіуму з гутного скла. Мріє він відкрити справжній, не «квартирний» музей стародавніх народних духових інструментів. І щоб вони не просто були розставлені чи розвішані на стінах, а щоб звучали в концертах-лекціях, несучи людям дивовижний світ музики їхніх предків. З такою ж програмою музикант уже працював за кордоном, у Канаді, до речі, вів лекції-концерти англійською та французькою мовами, які вивчив самостійно (це ще одне його захоплення).
Виступав Мирон Блощичак у складі багатьох вокально-інструментальних і фольклорних ансамблів по всьому колишньому Союзу та за кордоном. Спочатку працював у Львівській філармонії, у фольклорному ансамблі «Дримба», хоча за тих часів така творчість не дуже цінувалася, потім поїхав у знамениту «Кобзу», де грав одночасно на саксофоні, кларнеті, флейті, губній гармоніці та на цілій палітрі давніх інструментів. Гастролі проходили «на ура».
— І все-таки я вирішив серйозно займатися фольклором, — розповідає музикант. — Пішов на вільні хліби, хоча, крім гастрольної діяльності, викладав уже сім років у консерваторії на кафедрі українських народних інструментів, паралельно — у музучилищі, мав своїх учнів і послідовників. Але творча дослідницька робота притягувала більше, до того ж сім’я збільшувалася, народжувалися діти. Нині в мене два сини — п’ятнадцятирічний Любомир і семирічний Маркіян — і дворічна донька — Іванна-Софія, отже намагаюся більше часу приділяти їм. Моя дружина — скрипалька, щоправда, нині більше займається вихованням дітей. Заочно навчається у Львівській богословській академії.
…Покінчивши з різноманітними житейськими турботами, М.Блощичак піднімається до своєї «майстерні»-музею (не один рік домагається окремого приміщення для цих цілей), сідає за стіл біля вікна з чудесним видом на зелений куточок і невеличке озерце, включає комп’ютер, настроює мікрофон і починає творити. Експериментуючи, накладає на інструментальну мелодію, що звучить, один народний духовий інструмент на інший, підключає саксофон, кларнет, флейту чи улюблений акордеон і творить неймовірно гарні речі. А як вишукано та дивовижно природно звучать народні інструменти в класичних творах Баха, Моцарта, Генделя, інших композиторів, як легко і точно накладаються на симфонічне виконання, не кажучи вже про чисто народну музику, фольклорну, естрадну, де ці трубочки, сопілки, ребра звучать так само природно та вагомо. Цим інструментам підвладне все, переконаний музикант. Щодня він «чаклує» біля свого «музичного пульта», записуючи в електронну пам’ять комп’ютера унікальні та неповторні речі. Переконаний, в обстановці, не скутій студійними умовностями, легше налаштуватися на душевний камертон, коли мелодія народжується від самого серця й звучить щирою чистотою. Поки це — творчий запас, домашня фонотека. Та будь-якої хвилини ці маленькі шедеври можуть перетворитися на компакт-диски, касети. Мирон Блощичак уже записав кілька професіональних компактів — один чисто фольклорний «Вітер з України», другий — «Вітер кохання» — спокійна інструментальна музика в супроводі ребра («флейти Пана»), третій — «Різдвяні сни», де звучать мелодії колядок у виконанні двох бандур і різноманітних духових народних інструментів. Нині музикант активно співпрацює з бандуристкою і композитором Оксаною Герасименко. Вони створили та записали чимало спільних творів, зокрема з оркестром «Віртуози Львова». Однак мріє Мирон Блощичак про оркестр із 25—30 музикантів-віртуозів, яким було б під силу виконання і класичної, і народної, і естрадної музики. Має й інші мрії. Та найголовніше для нього — внутрішня свобода, яку він має, можливість робити те, до чого прагне, у чому відчуває потребу. І багатство це, за його словами, ні з чим не зрівнянне.