У сім’ї не без виродка — у мистецтві не без «божевільного»...
Саме таким і вважає себе завжди епатажний український композитор і письменник Сергій Зажитько. Він — сам по собі парадокс, стаціонарний «театр абсурду», причому в одній особі. Автор перформансів, генератор стихійних ідей, ця людина втілює їх постійно і всюди... Але здебільшого — у музиці.
— Сергію, ваше ім’я асоціюється з «маразмом» у сучасному мистецтві. За понад 10 років вашої творчості глядачі звикли до використання відер, цвяхів, цегли в музичних творах. Ви вийшли за всі рамки, об’єднали «театр абсурду» з музикою, створили свій жанр. Естетика абсурду для вас — єдиний спосіб самовираження?
— Скоріше я назвав би це життєвим парадоксом. Знахідки мої походять від відчуття парадоксальності реального світу, який нас оточує і не піддається логічному осмисленню. Мою творчість живить те, що виходить за рамки логіки у сферу алогічного — наприклад, коли речі, що, як правило, серйозно і з великим пієтетом сприймаються в суспільстві, трансформуються в щось цілком неадекватне. Не можу сказати, що цей шлях для мене єдиний, але однозначно визначальний. Це може виражатися у творах по-різному. Іноді набуває більш філософських, іноді — ігрових форм.
Мені близька сміхова культура, тому часто дозволяю собі глузувати з різних явищ. От, скажімо, у моєму творі «Чорні лебеді Серафима Тігіпка» релігійні, символічні обряди подано в пародійному ключі — ніби сакральний ритуал у формі циркової вистави або клоунади. Звичайно, певна частина публіки нерідко ображається...
— Спочатку було багато вороже налаштованих людей, але згодом багато хто змирився з вашими «витівками». Допомагав цей опір чи змушував опустити руки?
— Я сприймав критику як неминучість. На початку 90-х років інакше бути не могло. Реакція академічно освіченої частини публіки, яка далека від такого роду творчості, цілком закономірна. Мені було б цікаво дискутувати з опонентами, але, на жаль, критика була на рівні примітивних, закостенілих оцінок, яка не сприймала нічого, крім самої музики. Коли людина жахається удару по кришці рояля або гарячкового говору виконавця на сцені, не відчуваючи цілісності твору і не розуміючи його концепції, — це просто убогість і дилетантизм! До слова сказати, багато наших «маститих» музикознавців, котрі часто хизуються своїм власним красномовством, абсолютно не орієнтуються не тільки в сучасних, а й навіть у класичних партитурах. Крім того, часто ці люди анітрохи не орієнтуються в сучасних музичних процесах! Хоча люблять розмірковувати з глибокодумним розумним виглядом про різну музику, ніби її розуміють. Тому їхні «критичні» статті неможливо читати — вони сповнені загальних фраз і вирізняються стандартним набором дуже скупих засобів, якими вони описують будь-яке (!) музичне явище. Часто, аналізуючи твір, порівнюють його не з якимись тенденціями чи явищами, а з чимось побутовим, навіть із процесом травлення! Зрозуміло: якщо такий «критик» не володіє всіма культурними контекстами, не має цілісного сприйняття, він проводить аналогії поза межами мистецтвознавчої системи понять. Це свідчить про дилетантизм і убогість.
Не секрет, що в нас бракує аналітичної критики. Та що казати про критику, якщо навіть на кафедрі композиції Національної музичної академії викладають люди із закупореною свідомістю, які налаштовують своїх студентів проти нових тенденцій у музиці і мислять у «радянському» дусі 30—40-х років минулого століття, стверджуючи, що так званий авангард і експериментаторство завдає колосальної шкоди мистецтву! Адже головна біда не в тому, що вони так мислять, а в тому, що нав’язують свої позиції молодій композиторській порослі. Як наслідок — випускники консерваторії позбавлені творчого горіння, бажання відкривати нові можливості, виходити в нову сферу, порушуючи заборони і канони. У результаті маємо сірий, строго сконструйований продукт, який сьогодні геть неактуальний. Адже ми вчимося для того, щоб розучитися. Вважаю, що у творчості важлива філософія бунту, радикалізму. А кому ж бунтувати, як не молодим?!
Я розумію, що незвичайне явище спочатку сприймається як якась дивина, нездоровий наріст на тілі академічного мистецтва, але згодом приходить розуміння закономірності «антитрадиції» — адже «антитрадиція» також має свою традицію...
Втім, не покривлю душею, якщо скажу, що для мене і захоплення і негативні реакції мають однакову цінність, якщо їх висловлено емоційно. Головне — сам факт емоційного реагування на твір.
— Коли ви починали писати перформанси, розраховували на певну аудиторію?
— Наскільки пам’ятаю, не думав про це. Швидше за все, я знайшов для себе адекватні форми самовираження, а як і якими верствами публіки це буде сприйняте, мене не хвилювало. Про публіку думаєш не в плані узгодження своїх задумів чи ідей зі смаками й очікуваннями слухача, а в плані того, як донести свій задум до слухача максимально ефективно.
— Перформанс популярний на Заході. На чию творчість частіше орієнтуєтеся?
— Завжди дотримувався принципу «не наслідувати нікого». Але оскільки розумію — те, що роблю, лежить у річищі певних традицій,
з-поміж усіх цінував і шанував творчість Мауріціо Кагеля, Джона Кейджа, Ханса Йоахіма Хеспоса. Мені імпонує їхнє експериментаторство, а в Хеспоса — естетика на межі шизоїдного free джазу. Гадаю, на мене істотно впливає також різна етнічна музика, особливо найбільш архаїчні її пласти. Я люблю музику з живою енергетикою, в основі якої інтуїція та імпровізація. Саме тому я не прихильник детермінованого написання музики, де переважають математичні обчислення. Мені це чуже. Я вважаю, що музика — це не інформація, а насамперед стан, магія. Музика повинна вводити в транс, екстатичні стани, аж до того, щоб тіло відгукувалося. Мало того — не проводжу чіткої межі між творчістю і життям. Я, наприклад, не бачу принципової різниці між музикою і заняттям сексом. Адже в сексі є всі атрибути творчості:
уява, фантазія, нестандартні ідеї, безліч невичерпних можливостей... Є класична його форма, є екстремальні. Партнерці так само приносиш задоволення, як і публіці, — своїм твором.
Як на мене, в музиці важливе особистісне начало композитора, його індивідуальне бачення, здатність здивувати, і байдуже, з допомогою яких засобів. Якщо твір не здатен здивувати, то це всього лише якийсь вид естетичного добрива.
— Чи можна вас назвати першопрохідцем у жанрі музичного перформансу на теренах СНД?
— Можна, якщо враховувати обсяг творчості. Але до мене був випадок, коли Євгеній Костіцин написав цікаву омузичнену виставу «Водка «Ерофеич»: у той час як на сцені коїлася чортівня, людина з відром цієї горілки (яка щойно з’явилася в Росії) ходив по залу і пригощав усіх бажаючих.
— Пам’ятаєте свій перший твір у цьому жанрі?
— Це був твір під назвою «Герстекер» для піаніста і персонажа, який намагався відтворювати на великому аркуші паперу те, що грав піаніст. Там було все: і нормальна авангардно-джазова гра на інструменті, удари кришкою і по кришці рояля, і гра на струнах олівцем, гребінцем, гра на педалях рояля, по підлозі і під роялем.
— Ваша творчість обмежується сценічним дійством. А чи є ідеї, пов’язані з глобальною реалізацією абсурду за межами сцени?
— Мене ці думки відвідують. Я вважаю, що такого роду музика повинна виходити за рамки концертного залу, розігруватися в найнесподіваніших місцях, де її і не чекають. Чистий перформанс цінний передусім тим, що виникає ненавмисно. З одного боку, його готують, але з іншого — він повинен справляти ефект спонтанності. Мені просто потрібен маститий меценат, щоб розгорнути таку махину. Хоча в плані неадекватних дій у громадських місцях я почав реалізовувати одну ідею: люблю ходити вулицями, удаючи божевільного, розмахувати руками і декламувати якийсь текст. І спостерігати реакцію людей. Мене не хвилює, що не завжди ідеї вдається втілити у творчості, оскільки вдасться грати в житті!