На літні блокбастери — традиційні надії всіх прокатників планети. У липні - серпні 2008-го на голови мирних жителів Землі зненацька гепнула незбагненна кількість чудових мутантів. Майже всі — і люди, і звірі — у «мундирах» сиквелів. Очевидно, нічого оригінального придумати про них уже неможливо, тому що «думалки» сказилися від комп’ютерних ігор. І ось... Удосконалені зелені бовдури з витріщеними очима. Паранормальні потвори з відрізаними рогами. Укотре, на жаль, недобита мумія з політичними амбіціями. Керівник однієї з найбільших кінопрокатних мереж в Україні Антон Пугач, активний опонент нашого Мінкульту, раптом задоволено рапортує «ДТ»: «Липневий врожай на цих виродків нам майже весь рік підтягнув!» — «Та невже? А як же держмова? Ви ж бідкалися, що народ не піде на дубляж...»
«Неймовірний Халк», «Особливо небезпечний», «Хенкок», «Хеллбой-2: Золота армія», «Мумія-3»... Люди і звірі — дивитися любо — всіх би та в одну клітку!
На підході ще одне диво — «Темний лицар», одночасно і рімейк, і нова історія про хорошого хлопця Бетмена, яка нині утримує в Америці лаври лідерства як один з найбільш касових фільмів «усіх часів і народів» (цього тижня прем’єра в Україні).
Оскільки ж рухатися «вперед» їм, цим масовим виробникам комп’ютерного сиропу, вже немає жодної фантазійної можливості, очевидно, й домовилися окремі — рушити «назад!». «Ты помнишь, как все начиналось? Все было впервые и вновь…»
Зважаючи на все, вже у найближчому майбутньому очікується програмний стрибок саме у темне минуле. І от чує моє серце: «насувається тотальна «ревізія» популярних давніх казок. Але не після «The end», а ще до початку вступних титрів із прізвищами продюсера та режисера.
Мовляв, а як там вони жили-були — ці потвори і люди — ще «до нашої ери», задовго до того, як радісно зібрали касовий врожай у Європі чи Північній Америці?
Ось чим, наприклад, переймалися мирні хобіти задовго до того, як їх екранізував Пітер Джексон у першій частині чарівного триптиха? Може, зовсім і не солодко їм там жилося, і не такі вже райські кущі цвіли в Середзем’ї? Гайда, напружимо мізки та пустимо цих напівкарликів вигинами темних стежок!
Або стервозна Жінка-Кішка, яка розгулює сама по собі, — а ця тварина яких мишей ловила, перш ніж залізла в капкан голлівудських сценаристів, спритних адаптаторів коміксів?
Або Людина-Павук? А що як його прабаба слов’янського походження була павучихою міжгалактичною і, за наводкою КДБ, затягла у свої тенета добру половину землян, доки доблесне ЦРУ не порушило її злочинницького плану?
Та ж таки безсмертна «Мумія» — чим не об’єкт для регулярного перетрушування зотлілих кісток? Усі три блоки новітніх у часі голлівудських історій на цю тему охоплювали початок-середину ХХ століття, коли неспокійні білі люди, забираючись у чужі труни, тривожили злих духів, а ті згодом ганялися за ними, мов оглашенні...
Проте режисер «Мумії-3» Роб Коен уже інтуїтивно намацав, «де копати». І спорядив початок третьої картини — «Гробниця імператора драконів» — досить великим прологом. Наче «фільм у фільмі». І повідав нам, зажуреним, про те, що ж раніше тіпало китайського імператора, які кровожерливі плани він виношував і якими чарами місцева чаклунка — змія підколодна — його зі світу зжила. Цей вступний окремий шматок «Мумії» і виявився найдостойнішим у творі для неврівноважених дітей середнього шкільного віку — точніше, дебілів. Решта ж екранного часу і простору були нахабно затоптані слідами старих дурних кіноштампів. Сорокалітній герой-слідопит Рік О’Конеллі (актор Брендан Фрейзер) разом із рожевощоким сином Алексом і трохи відретушованою матір’ю сімейства опиняються в Китаї із таємною місією. На їхньому шляху — вороги, а згодом — і мумія зі сподвижниками. На допомогу хорошим героям — снігові люди та китайська чарівниця, що пережила які тільки можна «ери», з вродливою дочкою. Та хіба ж ця когорта не впорається з амбіціями реанімованого упиря? І сотні тисяч скелетів, як у «Піратах Карибського моря» (неначе кадри сканували), вже йдуть у бій із воїнами воскреслого жаху. Оскільки ж без сцени фінальної — переможної — битви неможлива жодна голлівудська маячня для літнього прокату, то й бій гряне, і мир у сім’ї настане.
А режисер Роб Коен після прем’єри повідомить: «Є камерні інтимні жанри — натюрморт, портрет. Є батальні історичні багатофігурні полотна. Я ж віддаю перевагу великим полотнам. І ставлюся до своїх фільмів як до італійських опер».
Зі скромністю в цього (не)великого художника, напевно, й раніше не було проблем. З іншого боку, і в опери є якісний антипод — вампука. Як пародійна насмішка над штампами та надмірностями.
Взагалі-то, нам треба було й раніше ставитися до цього касового жанру відповідно — як до «комп’ютерної вампуки» без іронічної складової. І жодних їй поблажок! Бо в мегабайтових композиціях давно нічого не важать ні сюжетно-смислова побудова, ні вияв характерів, ні життя людини як тварі Божої.
Тут людина — виключно твар цифрова. Спецефектна. Ця нова їхня «людина» — хіба вона здатна любити чи відчувати? Та ніколи в житті!
Ви перегляньте хоча б недавній фільм Тимура Бекмамбетова «Особливо небезпечний», знятий як «привіт» Росії з Голлівуду. У цієї новітньої селекції штучних «нелюдів» на чолі з Анжеліною Джолі, у них же все вирішують тільки кнопки. Ось натиснув на якусь із кнопок Бекмамбетов — і побігли-полетіли-постріляли. Натиснув на іншу — витріщили очі, стрімко змінили спільні плани, знову постріляли, когось наздогнали.
Глядачі, ви хоча б заради сміху купіть на Петрівці диски зі старим французьким або американським кіно 70—80-х (причому будь-якого жанру — хоч фантастика, хоч детектив), тож там навіть роботи-дурні схильні до якоїсь психологічної мотивації, не кажучи вже про поліцейських у виконанні Алена Делона або Жана Поля Бельмондо.
Ми вже оминемо 50—60-ті — кіноепоху переможного гуманізму на чолі з Джульєттою Мазіні. А для нього — для цього новітнього комп’ютерного «нелюду» — вже геть не потрібні ні мозок (замість нього якийсь сервер), ні серце (замість нього — блок живлення), ні душа (замість неї — комбіновані зйомки).
А мова — тим паче не важить! Навіть державна. Бо тут, не гнівайтеся, та ж таки комп’ютерна вампука, що перемогла все живе, все квітуче, все, що колись пахло і де-не-де колосилося. Комбікорм для глухонімого споживача. Коли — без перекладача і сценариста — передбачуваний кожен дурненький сюжетний виверт. Коли й залишається тільки кивати головою та протирати окуляри, встигаючи за нервовою камерою, за яскравим спалахом та за безглуздою біганиною.
Украй рідко, в «Мумії-3» або в якомусь черговому «Особливо небезпечному-44» для особливо тупих («верств»), знадобляться координуючі титри. На кшталт: «Вона любила його. А він любив Мумію (або Технологію). Кінець третьої серії».
І таким чином, друзі, даремні всі наші недавні суперечки — а якою мовою пускати в прокат той або інший фільм; а чи потрібні нам титри; а чим озвучування відрізняється від дубляжу?
А хіба не один дідько?
Кінематограф сам проковтнув свій язик. «Журавлі» відлетіли. А гуркотливий і безлюдний, тепер уже «техногенний», поїзд братів Люм’єр повернувся на вихідну станцію. «Ту-ту!».