Відгомін свята, кульмінацією якого став нічний концерт біля Бранденбурзьких воріт, долинув і до України. До 15 грудня в Національному центрі Олександра Довженка працюватиме привезена в Україну Ґете-інститутом пересувна документальна виставка "Геніальні дилетанти", паралельна програма якої включає дискусії, кінопокази з обговоренням, лекції.
Проект присвячено музичному андеграунду Східної Німеччини 1980-х років, передусім панкроку. Але насправді з його допомогою нам хотіли нагадати ще й про подібність історії культурного опору в Німеччині й Україні. І головне - про те, що свободу не зупинити ні стінам, ні озброєним до зубів диктаторським режимам. Якщо, звичайно, самі люди усвідомлюють, що вони народжені вільними.
Що ми, українці, нині пам'ятаємо про кінець 1980-х - початок 1990-х? Іноді складається враження, що від того часу нічого не лишилося. Тільки з підсвідомості раптом спливають кадри: сотні людей завзято й з ентузіазмом б'ють - хто чим - у бетонну стіну. І ось вона, нездоланна, кришиться. А на її залишках іронізує графіті з поцілунком таких застарілих, таких смішних у своєму авторитарному пафосі Брежнєва й Хоннеккера. Уже нікому не страшних. Від епохи, яка надновою зіркою спалахнула 30 років тому, більше нічого немає - якщо не брати до уваги самої ментальності поколінь, одні з яких пережили загибель Імперії, а інші сформувалися саме в цей час. У найжахливіший - і найпрекрасніший час. Адже такої свободи, як тоді, нехай голодної і невлаштованої, майже не буває.
Оновлюючись, світ дарував просто фантастичні надії: на життя без холодної війни, без кордонів, без диктату спецслужб у країнах радянського блоку, які розвалювалися на очах. І тоді ж на дуже короткий період, усього на кілька років, одночасно в Києві, Москві та Східному Берліні, молоді здавалося, що ось-ось настане момент, коли творчість визнають найголовнішим сенсом життя. Ми, покоління 1990-х, вчилися жити за "Небом над Берліном" Віма Вендерса, цілком серйозно вважаючи янголами поетів і музикантів. На кшталт Ніка Кейва, про якого (принаймні в Києві) часто довідувалися таки завдяки Вендерсу й його чарівному Берліну.
Що ми, українці, нині пам'ятаємо про своїх, українських, рокмузикантів епохи роквідродження кінця 1980-х - початку 1990-х? Так, дуже шкода, що допитливі німці явно нічого не чули про чудовий двосерійний документальний фільм-дослідження "Дайте звук, будь ласка!" Тетяни Єжової. У роки, коли СРСР уже конав, Єжова заснувала й аж до свого від'їзду до США самовіддано видавала найзнаменитіший самвидавський український рокальманах "Гучномовець", а вже 2016–2017-го теж сама записала й за допомогою американського колеги-відеоінженера змонтувала з архівних фото, відео й живих інтерв'ю першу історію українського музандеграунду кінця 1980-х - початку 1990-х.
Якби в Берліні знали про це, можливо, й паралельна програма до київської виставки "Геніальні дилетанти" була б іншою. Але знати про своє хороше передусім маємо ми самі. Завдяки Ґете-інституту, Київ під час відкриття виставки про німецький панк почув хоча б живий виступ легенди українського року Олександра Піпи та його "@Трактора". (Де його тепер почуєш - окрім?..) Драйв, до речі, виявився мало не крутішим, ніж навіть тоді, давно, замолоду.
У рамках паралельної виставкової програми в Довженко-центрі заплановано ще й кіно "Кордон на замку" з геніальним "Колезьким асесором" і зустріч із режисером фільму Сергієм Лисенком. 29 листопада художник Ілля Чичкан під час подіумної дискусії "Субкультура 1980–1990-х років в Україні" разом із Піпою і Лесею Заєць згадуватиме знамениті рейви артсквоту "Паризька комуна". Відразу два фільми про німецький музандеграунд 4–6 грудня можна буде побачити в рамках фестивалю INTRO. Повну програму заходів знайдете на сайті Ґете-інституту.
На відміну від киян, сучасні німці не просто знають, а й усіляко просувають свою андеграундну музичну (і не тільки) культуру зразка 1980–1990-х. "Геніальні дилетанти" (дуже вдала добірка фото, відео й аудіозаписів живих виступів, кліпів, перформансів панк і постпанкгруп 1980-х зі Східної Німеччини) - це пересувна виставка. До Києва вона поїздила Європою. А в провідних світових виданнях напередодні 9 листопада з'явилися публікації саме про східнонімецький панк, який нещадно репресувала молодша сестра КДБ - Штазі. (Велику статтю з архівними фото помістила навіть "Гардіан".)
Справжній німецький суперскрупульозний підхід до розповіді про рідний німецький панк і постпанк (куратор - Матильда Ву) - феномен на стику арту, кіно, експериментальної музики й моди - цінний неймовірно великою, як для такої виставки, кількістю аудіоматеріалів. Ти немовби опиняєшся відразу на безлічі концертів. Причому основний акцент зроблено, як можна було очікувати, не на розповіді про флагман незалежної сцени Східного Берліна 1980-х EinstЯrzende Neubauten. Велика увага - маловідомим або зовсім не відомим меломанам за межами Німеччини групам. До речі, назву самої виставки запозичено з самопальної, написаної з граматичною помилкою афіші одного з неофіційних концертів. У фіналі мінімузичного фестивалю, на який, по суті, перетворився виставковий проект, особисто презентувати фільм "Геніальні дилетанти" до Києва приїде легендарний Томас Майнеке - засновник групи Freiwillige Selbstkontrolle, нині відомий письменник. І, можливо, від першої особи розповість про цю афішну історію.
На відміну від українців, сучасні німці не страждають провалами в пам'яті. Можливо тому, попри всі проблеми, вони, чия країна возз'єдналася тільки 30 років тому, нині і успішні, і вільні? Саме про це я думала, з легкою заздрістю спостерігаючи на відкритті в Довженко-центрі за емоційними, гранично щирими реакціями на музику, свій і український рок "@Трактора", на спогади про падіння Берлінської стіни представників Ґете-інституту й Посольства ФРН в Україні. І все ж таки… Це ми - люди зламу 1980-х, у Києві, як і в Берліні, - колись стали справжніми "геніальними дилетантами". І не здогадувалися, наскільки ми круті - взяли штурмом усі фронтири. Нині, коли історія так і норовить утнути зворотний виток, а брежнєви й хоннеккери немов ожили й зійшли з графіті Дмитра Врубеля прямісінько у світову політику, хороша чесна пам'ять особливо важлива. Наша історична й емоційна пам'ять. Щоб не дати побудувати нові стіни. Щоб знову не втратити свободу. Punk's Not Dead.