Рівно двадцять років тому почали відбуватися дивні речі. Пізніше на кілька місяців від прогнозів Андрія Амальрика почав розпадатися Радянський Союз. Ні, не фактично — країна під такою назвою, як відомо, проіснувала ще до Біловезького пакту кінця 1991 року, — а саме символічно. У березні 1985 року генсеком КПРС обирають молодого «ліберала» (перепрошую за умовність терміна) Михайла Горбачова, а квітневий пленум тої ж таки партії вперше заговорив про «застій» і соціалізм із людським обличчям. Так, це був початок кінця системи, що абсолютно спокійно, немовби за інерцією заведеної машини, ще у вересні цього ж таки року знищила в уральському таборі Василя Стуса.
Як ми довідалися пізніше, 1985 рік, а точніше — квітневий пленум ЦК КПРС був ровесником ще однієї доленосної події, яка змінила обличчя української літератури. Так, саме рівно 20 років тому троє тоді ще просто молодих поетів — Юрій Андрухович, Олександр Ірванець і Віктор Неборак — утворили літературний гурт «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада). Наголошую на невипадковості цієї дати: все відбулося згідно з неписаними ритуальними приписами головних літературних ворохобників другої половини 80-х — не в січні і не в червні, а саме в квітні 1985 року. Відтак і період напіврозпаду «Бу-Ба-Бу», тобто закінчення цього «ліберального проекту» для української літератури, збігається в часі із кінцем 1991 року. Іншими словами, з досягненням головними фігурантами тридцятирічного віку. Всі подальші спільні акції та виступи бубабістів мали суто ритуальний характер: щорічне визначення академіків «Бу-Ба-Бу», видання вибраних творів, химерне святкування «сторіччя» в 1994 році, включно з найостаннішими ювілейними виступами у Львові та Києві 29 і 31 березня.
Останні 14 років існування гурту реально можна було би представити як його неіснування, або самостійне існування трьох самостійних творчих одиниць поза бубабістським міфом. Якби не одна обставина: наполегливе бажання самих бубабістів і деяких їхніх адептів від критики підтримувати цей міф. Саме «Рекреації» Юрія Андруховича, видані у першому числі часопису «Сучасність» із Леонідом Кравчуком на обкладинці, стали водночас і акме бубабізму (симптоматичною була присвята Вікторові й Сашку), і точкою відліку для нового творчого етапу самого автора, втім, як і його колег.
Виявилося, що поза міфом «Бу-Ба-Бу» повноцінно зміг вижити саме його Патріарх, який упродовж 14-ти останніх років, відмовившись на початку дев’яностих від писання віршів, спромігся видати чотири романи, повість-есей, сотні просто есеїв, перекластися десятками європейських мов, здобути міжнародне визнання і… знову повернутися до поезії. Підскарбій і найбільш «бубабістський» учасник гурту Олександр Ірванець спробував себе в паралельних жанрах, навіть здобувшись на титул головного сучасного українського драматурга і досхочу наекспериментувавшись у прозі. Прокуратор Віктор Неборак завзято заходився «ліпити» бубабістський міф численними спогадами з кінця вісімдесятих, не полишаючи, однак, займатися поезією — саме займатися, бо Неборак-поет «Розмови зі слугою» й «Alter Ego» чомусь безповоротно залишився в минулому. На зміну зухвалому постмодерністу прийшов затятий традиціоналіст, посадивши міщанські півонії там, де раніше буйно цвіли справжні поетичні «квіти зла». Так, для Неборака після грандіозного карнавалу відбулося тривале занурення в суворий піст. Чи випливе?
Як не стати заручником історії та її яскравих сторінок? Як не піддатися спокусі до скону любити свою зоряну молодість і водночас не впадати в крайнощі творчого самозаперечення? Особисто мені «Бу-Ба-Бу» також дороге, але не як «пам’ять», а жива традиція, що потребує критичного осмислення й оновлення. Тобто найбільше важать для мене Андрухович-Неборак-Ірванець не як літературно-ідеологічний конструкт, а як творці — кожен окремо, — які змогли змінити моє юнацьке уявлення про поезію і літературу, як про щось конче серйозне і державотворче. І тому провокації бубабістів не мали жодного завдання. А тим більше їм не йшлося про зміну мислення про Україну чи іміджу України у світі. Вони просто робили дуже потрібну на той час річ — писали добрі тексти. Іншою мовою, своєю мовою. Я не хочу бачити пам’ятників на могилі «Бу-Ба-Бу».