Дива захотілося під Новий рік — «звичайного»?.. Чи якогось іншого — доморослого? То шукай не шукай його, вже всі дива копперфілдами викриті. Або іншими чарівниками скомпрометовані. От і нудно (іноді). Нізвідки див очікувати. Карета стала гарбузом, туфлі — калошами. Троянди не виросли самі. Ніжка так і не стала мініатюрною, а серця — ні великими, ні добрими… Тому по диво — за старою адресою! Минаючого року виповнилося 60 найчарівнішому фільму нашого дитинства — «Попелюшці» Надії Кошеверової, Михайла Шапіро і Євгена Шварца.
Вже як тільки витирають ноги об радянський кінематограф, вішають на нього всіх собак ідеологічних... Політзамовлення знімали. Під сталінські дудки танцювали. Все так... І не так. І не завадило б навіть сьогодні, під час «цифри» і гіпербюджетів, комусь із активних творців спрямувати погляди до стародавніх кіноремесел — до методу «дивотворчості». Тобто бодай згадати про ту незбагненну їхню здатність у злиднях, а іноді і під «стволом», створювати справжнє, а не мниме кіночарівництво.
Та ж «Попелюшка». 1947 рік. Страшний час. Нескінченні «розбори польотів». Полювання на космополітів (а в титрах, уявіть, прекрасні «слов’янські» прізвища — Шварц і Шапіро). Над «Ленинградом» уже захід «Звезды» вручну — власноручно Жданов старається.
…А на «Ленфільмі» у розгромлених павільйонах якісь безумці «чудесами» переймаються. Партія, розумієш, вимагає інших казок — про кавалера Золотої Зірки і вусатого горця. А ці, одержимі, зі жмутів, із ганчірок, із дрантя вилинялих тканин (однаково фільм чорно-білий) шиють нібито дорогі бальні сукні. Ще тягають із квартир і музеїв вишукані крісла... Спустошують реквізиторські засіки в пошуках ефектних мережив і перук... Фаїна Георгіївна Раневська, задубівши від холоду, сидить зла і неприступна: «Роль не виходить!» І це у неї... Тоді. (Зате сьогодні в усіх все «виходить»).
На бал до цієї «Попелюшки» всі головні особи «проекту» наближаються в різних каретах.
***
От режисер Кошеверова на горизонті… По суті, мати-натхненниця легендарної картини. До цього у неї за душею не було жодної пристойної стрічки. І після, до речі, не буде. Зніме на початку 60-х «Обережно, бабуся!» із тією ж Раневською, та стрічка так і не стала хітом. Отож Фаїна Георгіївна стане гнобити її всіма переливами свого неповторного фольклору: «Гонорар розтратила, а ганьба залишилася!» Ще 1940 року виходить кінодурниця Кошеверової під назвою «Аринка» — це про родину радянських залізничників. А за рік до перемоги — 1944-го — вона ж екранізує оперу «Черевички». Але саме в цей час вона зустрінеться з Євгеном Шапіро, який тонко відчував літературний матеріал і всі музичні напрями. У роботі над «Попелюшкою» цій парі допомагав Микола Акімов, котрого тоді гноїла влада. Чимало людей, до речі, схильні бачити удачу «Попелюшки» як заслугу виключно Акімова. Але…
А от і Євген Шварц наближається. Великий казкар радянської епохи, який так і не повірив у те, що «диво» може бути «звичайним», а «дракона» так вже просто «вбити» (адже однаково його керівне місце посяде черговий «лицар» із драконівськими схильностями…) Свою «Попелюшку» Шварц написав у перший повоєнний рік. Можливо, як душевну компенсацію бідним дітям за їхні обпалені роки. За час випробувань, коли жовтодзьобики не про казкові бали марили, а про те, щоб просто вижити від голоду-холоду в блокадному Ленінграді або під бомбуваннями.
Шварц — казкар-пророк. В усіх його історіях завжди є гірка мораль і смутне знання про людей і про їхні ж «тіні». Він, до речі, завжди був прискіпливим до режисерів — інтерпретаторів своїх сюжетів. Постійно був присутній на зйомках. Забороняв виявляти вільності стосовно авторського тексту. Тільки одній дамі була дозволена лексична надмірність — Раневській (мачусі). Бо у неї — що не реприза, то відразу удар між очі!
Фаїна Георгіївна не в кареті, а в поїзді дістається на цей же бал із середньоазіатських місць евакуації… Там тягала дрова, зігріваючи задубілу Ахматову. Там роздаровувала гонорари злиденним колегам. Там же знімалася зрідка (хоча тоді ж втратила бажану роль Єфросинії Старицької в «Івані Грозному» Сергія Ейзенштейна).
Майже одночасно з «Попелюшкою» Раневська знімається й у «Весні» у Григорія Александрова. Грає «Льва Маргаритовича» — ще один образ, репліки якого народ цитував цілодобово («І цю нікчему я майже любила!»).
Ці ж «весняні» зйомки (разом з Орловою та Пляттом) допомагають їй дивом опинитися в Празі, де зустрічає своїх родичів, які давно загубилися — «із родини бідного нафтопромисловця...»
Тому вже на попелюшчиному балу Раневська у всеозброєнні імпортного блиску! Вона ефектна. Вона ядуча на язик (втім, як завжди).
Задля мачухи акторка дуже худне. А зі своїм обличчям робить щось неймовірне. Великий ніс підтягує із допомогою шматочків газової тканини та лаку. За щоки штовхає ватні тампони. Навіть Сталін на одній кремлівської «сходці» похвалить її згодом: от, мовляв, артиста Михайла Жарова я в усіх фільмах впізнаю, а Раневська — ця завжди невпізнанна!
…Після такої «рецензії» Фаїна Георгіївна в цілковитій прострації бреде вночі до консьєржа, просить у нього «півлітри» — і напивається. Чи то з горя, чи то на радостях?
А вона либонь ще придумує своїй мачусі-мегері особливу пластику — то велична, то метушлива. Справжня господиня бутафорського королівства, у котрої «такі зв’язки», що будь-який король-дурень позаздрить. Майже всі репризності Раневської з «Попелюшки» — справді безсмертні. «А ще корону надів» (і зараз ріже вухо). «Шкода, королівство малувате, розгулятися мені ніде! Нічого, я посварюся з сусідами...» (актуально знову). «Яке казкове свинство!» (це вже — forever).
На зйомках «Попелюшки» Раневська, здається, закохалася… В актора Василя Меркур’єва. Він грав її лагідного чоловіка-лісничого. Далі милого спілкування справа не пішла. І тому всю свою злість і нерозтрачену ніжність вона і вилила на нього в цій ролі: «Де ти, отруйний змій? Мучитель, га мучитель?..»
Фаїна Раневська та Яніна Жеймо у фільмі «Попелюшка» |
А от і Попелюшка трясеться у своїй розбитій «кибитці». Тяжкий і тривожний цей шлях до прекрасного балу. Яніна Жеймо поки проїхала свої злі версти, ледь не збожеволіла. В буквальному сенсі...
До «Попелюшки» вона була одружена з відомим режисером Йосипом Хейфіцем. Почалася війна, і режисер разом зі своєю знімальною групою відбув у Середню Азію.
Жеймо ж воєнними дорогами добиралася до нього до Алма-Ати цілих два місяці! Цей ешелон бомбили, тижнями він стояв у тупику. В Алма-Ату вже долетіла звістка, ніби акторка загинула під час чергового бомбування. І Хейфіц, недовго сумуючи, одружився з іншою, молодшою за Яніну. Раптом Жеймо з’являється — як у казці, але ледве жива. І не на бал, а мало не на весілля до свого ж чоловіка...
Від цього шоку і від зради Хейфіца у неї попросту каламутніє свідомість. А либонь ще було і недавнє пекло блокади, і постійне недоїдання. У майбутньої Попелюшки розвивається депресія. Вона геть втрачає пам’ять. Навіть літери алфавіту не може назвати. Певне, лише диво повертає її до життя. Бо попереду на неї чекає те саме «незвичайне диво» — королівський бал, буквально через кілька років...
Незнайомий доктор підсунув їй тоді в евакуації пляшечку із загадковими ліками. І велів вживати мікстуру щоранку. Через місяць акторка вже згадує деякі літери. Потім складає зі складів окреме слово. «Лікарю, що за ліки?» — «Дурненька, це ж просто вода з-під крана... Головне — самонавіяння!»
Певне, саме небо тоді врятувало від загибелі акторку Жеймо. І навіть подарувало їй «принца» — скромних здібностей польського режисера на ім’я Жанно. За нього вона незабаром вийшла заміж. І на «Ленфільм» повернулася при доброму здоров’ї, готуючись до головної ролі всієї своєї долі.
Жеймо — 37. Попелюшці — 17. Знімальна група нарікає: «Кошеверова з глузду з’їхала! Треба й зовсім було на цю роль стару бабу запросити».
Вже почалася робота. А невгамовні студійці «сватають» на Попелюшку якусь 16-річну балерину. В результаті вже керівництво студії остудило запал внутрішньої боротьби колективу: буде Жеймо, вона гарна акторка!
Акторка вона справді гарна. До війни в неї були чудові напівдитячі-напівдорослі ролі в «Подругах», у «Гарячих деньках». Сама Жеймо — зі знаменитої циркової династії. А якби небесний режисер якось вирішив похуліганити, то у великій «Дорозі» Федеріко Фелліні (це 1954 рік) Яніна могла б запросто замінити Джульєтту Мазіну... Вони дуже схожі зовні. Від обох лине щось світле, щемне, незахищене, надламане, дитяче... Один давній критик — М.Блейман — якось узявся порівнювати Жеймо і Мері Пікфорд (голлівудська зірка німого кіно часто грала дівчаток-попелюшок). І дійшов очевидного відкриття: американка відтворювала лише зовнішній контур дитячої поведінки, а Жеймо — у своїй ролі жила... «Жеймо не грає дитину, та її Попелюшка і не дитина. Але акторка грає з істинно дитячою безпосередністю, із дитячою логікою правди казки. І тому її земний образ, котрий ніде не зраджує реалізму, не контрастує, а зливається з казковими обставинами...».
У тім-то й річ, що «не зливається!» Вона ширяє в цьому фільмі особливим ельфом (не руйнуючи при цьому чарівного середовища). У її Попелюшці — бруднулі і красуні — заховано і багато-багато інших, схованих від наших очей, сюжетів... Усе не розповіси. Та й не варто. Нехай залишиться таємниця.
Кажуть, найбільшою проблемою на зйомках цієї картини у 1946-му був навіть не холод-голод, а виключно пошуки кришталевих черевичків. У Жеймо — «мінімалістський» розмір взуття. І група «вийшла з бюджету», замовляючи спецвзуття ексклюзивно для Яніни Болеславівни. Туфельки пошили — ще й які. Досі виблискують перед очима...
***
Віталій Вульф назвав цей фільм «абсолютним шедевром, дуже рідкісним у мистецтві кіно». І, здавалося б, навіть безглуздо шукати «рецепт» його вічної молодості. Хіба гарні казки старіють? Вони лише «дорослішають». Разом із нами, ясна річ. Коли нога вже не влазить у стару «туфельку». Коли «пацюки» везуть твою «карету» зовсім в іншому напрямку — вже точно не на «бал», а назад із нього.
Вже давненько новий загін хвацьких «Попелюшок» шукає щастя не в чарівній країні, а виключно в ліжку — з мільярдером бажано. І про це всі наступні варіації кіноказок про попелюшок — «Кралечка», «Принцеса на бобах», «Пані покоївка» і т.д. і т.п. Але коли лише згадаєш, і за що ж тій самій шварцевській героїні щастя таке свого часу привалило, відразу й розгубишся від усвідомленості відповіді. Та за те, передусім, що працю любила! Мораль же очевидна... Казкове щастя — як нагорода за працю «Грядки виполють зайці, квасолю розберуть миші, каву намолотять кішки...» — тільки раз і скористалася сторонньою підмогою. А то — все сама: «Ховаю я печаль свою, я не плачу, а співаю». Працювала, кохала, дружила, чекала — і дочекалася-таки.
І ще... Як зауважив той самий примхливий Король, «зв’язки зв’язками, але треба ж, зрештою, і совість мати...» Совість, Праця, Дружба, Диво — зовсім уже «дикі» і рідкісні вкраплення нинішнього лексикону. Тільки в «Гаррі Поттері» і згадують про це. (Та й то не в кожному томі.) Ну і чого вже там нити: «Ваш час сплив! Ваш час сплив! Кінчайте розмову! Кінчайте розмову...»
«Крилатості»
· «Добрі люди, де ж ви?! Добрі, агов, добрі люди!» (Попелюшка)
· «Якщо ви не кохаєте мене, я здійсню безліч подвигів і сподобаюся вам нарешті!» (Принц)
· «Навіщо мені дивитися на ніжку, коли я і по обличчі бачу, що це не вона!» (Король)
· «Йди попрощайся з батьком, я виживу його з його власного будинку!» (Мачуха)
· «Як негарно обманювати старших!» (Король)
· «Крихітки мої, за мною!» (Мачуха)
· «Мар’яно, не реви! Король — удівець, я і тебе прилаштую» (Мачуха)
· «Не треба сваритися! Щоб припинити всякі суперечки, цю квітку я беру собі!» (Мачуха)
· «Старі друзі, звісно, штука хороша, але, на жаль, їх знаєш уже напам’ять» (Король)
· «Боягузи! Брехуни! Підлесники! Іду! Іду негайно в монастир!..» (Король)
· «У вас немає інших розмірів?» (Мачуха)
· «Страшенно шкідливо не їздити на бали, коли ти на це заслуговуєш» (Фея)
· «Я не чарівник, я тільки вчуся, але дружба допомагає нам робити справжні чудеса!» (Хлопчик-Паж)