Говорячи про Аркадія Ісаковича, не можу не зазначити, що його повсякденний, так би мовити, побутовий образ ніяк не збігається зі сценічним. Справді, як тонко зауважив П.Бунич у своїй публікації «Вище від середньої норми сміливості», він у житті був радше сумною і дуже м’якою людиною. Ось три уривки з цієї статті.
«Взагалі-то, якщо уважно вдивитися в його образи, то за пародіями бачиш сумні очі. Сміялися всі — зал, актори, сам Райкін. Не сміялися його очі з їхньою вічною тугою, в якій відбивалося багато що. Правда і те, що до кінця Райкін залишався молодим сумним «хлопчиком». Коли дозволяло здоров’я, він лазив у вікна санаторію, стрибав через паркан...»
«Його впізнавали. І він цьому радів... До нього підводили дітей, примовляючи, аби вони запам’ятали цю зустріч. Зверталися ветерани війни, передаючи спізнілі привіти від фронтових частин. У нього просили допомоги, і він допомагав (іноді коли й не просили і коли підтримка означала непослух). Він не відступився від Ростроповича і Вишневської, ряду інших правозахисників. За що перебував серед потенційно ненадійних».
«...Я не чув від нього жодної грубості, навіть підвищеного тону. Він завжди був м’який, але досить непоступливий, особливо якщо йшлося про важливе».
1986 року, за рік до його смерті, у видавництві «Искусство» вийшла книга Єлизавети Дмитрівни Уварової про Райкіна та його сатиричний театр, що існує майже півстоліття. На останніх сторінках книги, під назвою «Знову початок (замість висновку)», автор наводить такий короткий діалог зі своєї розмови з Аркадієм Ісаковичем:
— Ви, як на мене, думаєте про театр безперервно, і вночі, і вдень?
— Це моя робота. Актор — не професія. Це спосіб життя, спосіб думок.
— Ви справді так думаєте?
— Ну, звісно. У наш час актор не той, хто вміє уявляти, а той, хто вміє мислити, боротися. Це жорстока професія, бо ти працюєш на своїх нервах, на своєму здоров’ї, на своєму серці, віддаючи себе повністю.
У цьому — весь Аркадій Райкін, людина мистецтва, яка творила для людей і згоріла, світячи людям.
Я переконуюся в цьому, перечитуючи збережений у мене лист, датований кінцем 1978 року. Повернувшись із Прибалтики після відпочинку в санаторії, про який писав, я виконав обіцянку, дану Аркадію Ісаковичу. Відіслав йому книгу Іларіона Пєвцова, кумира його творчої юності, і ще книгу Єфрема Ліхтенштейна «Пам’ятати про хворого».
Щоб читач сам доповнив свої враження про Аркадія Ісаковича, які, мабуть, склалися і раніше, а потім і після прочитання цих нотаток, наведу кілька місць із тексту згаданого листа:
«...Невимовно зраділи і Вашому подарунку, і дотриманому слову, і Вашому милому посланню. Спасибі Вам, дорогі друзі, і за «Пєвцова», і за дивовижно цікавого «Ліхтенштейна».
Якось сталося так, що з Києвом із роками припинився бодай якийсь зв’язок. Ми тішимося, що на батьківщині Роми у нас з’явилися милі добрі люди.
Вибачте за те, що не змогли відповісти Вам одразу. У повному зашорі. Щоденні репетиції, у вихідні вранці й увечері. І спектаклі, і книга, що в перервах пишеться страшенно повільно. Бракує фізичних сил і часу. 7 жовтня я з управління космічними польотами у прямому зв’язку розмовлятиму з космонавтами і, мабуть, щось перед ними зображатиму. Для цього треба буде поїхати до Москви, а звідти... «Треба!» Це «треба» я робитиму із задоволенням. Для таких людей, котрі не шкодують себе в ім’я науки і людства, нічого не жаль.
У нас вдома усе, як і раніше. Ромочка почувається непогано. Я ж викидаю «колінця» (не дивно). Навантаження, вік і погода роблять свою похмуру справу. Головне, мені здається, порятунок — у виставах. Це «ліки», без яких важко було б усе витримати. Для мене вистава — це свято, радість, яку я відчуваю від зустрічі зі своїми однодумцями, друзями, котрі розуміють гумор, цінують іронію, і шанувальниками цього жанру. Це дійові ліки, які рекомендується приймати регулярно, але не занадто часто. Останнє, на жаль, не виходить...
Вибачте, заради Бога, біжу на репетицію».
Я дивлюся на дві фотографії, зроблені під час перебування на Ризькому узбережжі. На одній Аркадій Ісакович і я з дружиною неподалік входу в санаторій. Згадую райкінську усмішку, проникливий погляд, негучну характерну райкінську інтонацію. Ще майже чотири роки до 70-річного ювілею і трохи менше десяти років до наступної ювілейної дати. А другий знімок зроблено ще раніше. Набігають на берег морські хвилі, низько стеляться сірувато-білі хмари, зливаючись на обрії з темною водою, рвучкий вітер відкидає убік поли елегантного шкіряного пальта, обличчя Райкіна звернене до моря. Про що він думає, ця невгамовна людина театру? Може, про швидкоплинність часу, про майбутнє своїх дітей і онука?
Хотів би ще розповісти про ставлення Райкіна до медицини та лікарів. Своїми думками на цю тривожну для нього тему він ділився зі мною як із медиком у наших розмовах особливо докладно. Опісля на багато з них я натрапляв у згаданих вище «Спогадах», де в Райкіна була окрема глава «Розмірковування пацієнта». Поза сумнівом, усе, там написане, може послужити предметом деонтологічних роздумів. А ще ілюструє недолугість нинішньої біоетики повчальними прикладами. Зараз сварю себе за те, що, беручи участь у недавньому конгресі з біоетики, який відбувся в Києві у вересні, не навів райкінських слів.
Що ж запам’яталося особливо? Насамперед положення про те, що багатьом нинішнім лікарям властива дуже поширена ознака атрофії морального відчуття, яка виявляється у вузькості їхнього фахового мислення, гіпертрофованій зосередженості на своїй спеціалізації. «Наприклад, — розповідав Райкін, — мені довелося бути свідком того, як одна людина скаржилася лікарю на підвищену температуру й описувала симптоми, які її непокоїли. А лікар відповідав: «Так, батечку, щось справді негаразд із вами. Та нічого не можу вам порадити: температура не моя, не мої симптоми». В іншому місці своїх «Спогадів» Райкін справедливо зазначає, що, звісно, соціальний престиж професії варто піднімати, й умови роботи лікарів, зрозуміло, потрібно покращувати. Та якщо це справжній лікар, жодні обставини не можуть змусити його зрадити вищий сенс своєї діяльності.
Нарешті, мене особливо вражала у розповідях Аркадія Ісаковича його переконаність у тому, що невгамовне бажання працювати — запорука акторського довголіття. Ще раз згадую слова з наведеного вище листа: найкращі ліки і порятунок — у виставах. Не знаю, чи читав Райкін у поета Левітанського емоційне твердження про те, що для творчих людей у певному віці порятунок — у роботі, але не сумніваюся, що це твердження він цілком поділяв. Слово поету:
Когда земля уже качнулась,
Уже разверзлась подо мной,
И я почуял холод бездны,
Тот безнадежно ледяной,
Я как заклятье и молитву
Твердил сто раз
в теченье дня:
Спаси меня, моя работа.
Спаси меня, спаси меня.
Безмежна відданість Райкіна своєму глядачу відбито у словах ліричної пісеньки, спеціально для нього написаної поетом Ігорем Шафераном і композитором Яном Френкелем. Як сповідь самого Райкіна, що звертався до публіки, сприймаються ці слова, покладені на тритактну мелодію вальсу. Закінчу нотатки про Аркадія Ісаковича скороченим текстом тієї пісеньки, уперше виконаної на вечорі, присвяченому його шістдесятиріччю. Потім цей текст увійшов у його відому виставу «Вибране-85»:
Я глаза закрываю и вижу
На окраине маленький зал,
Где впервые на сцену
я вышел,
Где, волнуясь, у рампы
стоял.
Я безбожно весь текст
перепутал,
Я споткнулся у всех
на виду,
Только «браво» кричал
почему-то
Добрый зритель
в девятом ряду.
Ах, как все изменилось
на свете
С тех далеких и памятных
дней.
На бульваре вчерашние
дети
Сами возят в колясках
детей.
Изменились одежда
и танцы,
Песни новые нынче в ходу,
Но таким же, как прежде,
остался
Добрый зритель в девятом
ряду.
Может, все бы забросить
под старость,
На скамейке сидеть
бы в саду?..
Только как же я
с вами расстанусь,
Добрый зритель
в девятом ряду!
У символічному епілозі цих нотаток хотів би послатися на передмову до райкінських спогадів. А там справедливо сказано, що, окрім таланту, неймовірної працездатності, артистизму та чарівності, вирішальну роль у його долі зіграла рідкісна сила духу. І ще його переконаність у тому, що правда не буває легкою і зручною. Так, до речі, названо одну з глав його книги, яка нинішнім читачам, у тому числі не обізнаним із його творчістю, дасть чимало цікавих відкриттів. А нам, хто знав Аркадія Райкіна, дозволить ще раз згадати його блискучу майстерність, незабутніх і невіддільних від свого часу «героїв». Згадати його громадянську безстрашність і сміливість — у кінцевому підсумку, усе його велике Мистецтво, що залишило незгладимий слід у пам’яті всіх, хто бодай раз бачив або чув Артиста. Погодимося з цим коментарем видавця і скажемо, гадається, не без підстав: Райкін — це була епоха. І частина нашого спільного, не такого вже й далекого минулого.