DT.UA під завісу року пропонує відомим режисерам, продюсерам, арт-критикам визначити на власний смак тих митців, котрих можна назвати справжнім відкриттям 2017-го у сфері культури.
"Відкриття" - в культурному середовищі - не залежить від віку, паспортних даних. Актор, музикант, письменник, художник можуть розкрити свій творчий потенціал тоді, коли розпорядиться доля. Інколи їм десятиліттями доводиться чекати свого зоряного часу. І так буває часто, і так буває з багатьма.
Наприклад, вона більше десятка літ грала у Львівському ляльковому театрі котиків і півників, зайчиків і вовчиків, аж ось 2017-го доля всміхнулася й подарувала їй майже космічну роль - принца Гамлета. Після прем'єри про неї заговорили критики, не приховував захоплення й автор перекладу Юрій Андрухович.
Чи він - ще в 1991 р. закінчив акторський факультет, згодом, 1996-го, закінчив факультет телевізійної режисури, тривалий час працював на телебаченні, викладав. І лише в 50 років зняв свій перший повнометражний фільм, до якого прихильно поставились і колеги-режисери, і кінокритики.
Або ще одне надзвичайне відкриття 2017-го - винахідливий київський художник, який не дочекався здійснення своєї рожевої мрії (він прагнув у Голівуд) і сам собі створив такий "Голівуд" на Троєщині. І примусив у нього повірити майже всю українську арт-спільноту. Ця його глобальна арт-містифікація 2017-го отримала Гран-прі в рамках престижного конкурсу.
На великому кіноекрані було чимало відкриттів - це актори і молодого, і вже середнього покоління, які виявили свій творчий потенціал та свою незаперечну харизму в "Кіборгах", "Сторожовій заставі", "Припутнях", інших стрічках.
Отож є про кого розповідати нашим режисерам, колегам, друзям у серіалі DT.UA "Відкриття-2017".
Володимир Тишков, партії в Опері
Анатолій СОЛОВ'ЯНЕНКО, головний режисер Національної опери України
Молодого українського баса Володимира Тишкова удостоєно Першої премії на престижному італійському вокальному конкурсі ім. Тоті даль Монте в місті Тревізо. Цей виконавець, що став справжнім відкриттям року в нашому оперному житті, активно входить у репертуар головного музичного театру країни, який відзначає в цьому сезоні 150-річчя.
Голос Володимира наділений унікальної краси тембром, а також насиченістю по всьому діапазону й, безперечно, приверне до себе увагу слухачів.
Немає сумнівів, попереду в нього успішна і яскрава оперна кар'єра.
А в рік, що минає, Володимир Тишков органічно влився до групи солістів Національної опери України. Попри те, що він ще студент Національної музичної академії України (клас Петра Коваля), молодий виконавець заявив про себе як на сцені театру, так і на престижному італійському конкурсі.
У його нинішньому репертуарі - партії Спарафучіле в "Ріголетто" Дж. Верді, Імама в "Запорожці за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, Бонзи в "Чіо-Чіо-Сан" Дж. Пуччіні.
На 4 лютого заплановано дебют Володимира Тишкова в партії Верховного жерця друїдів Оровезо в "Нормі" В.Белліні. Примітно, що цей вечір стане дебютом у надзвичайно складній белькантовій опері не тільки для нього, а й для світової оперної зірки Людмили Монастирської, яка вперше виконає заголовну партію цієї опери в театральній постановці (дебют Людмили в концертному виконанні твору відбувся в Харкові на початку грудня).
Уже наприкінці лютого в "Аїді" Дж. Верді, присвяченій ювілеєві видатного українського диригента Стефана Турчака, Володимир уперше виконає партію Фараона, а в березні готуватиметься до прем'єри опери Дж. Пуччіні "Богема" (партія Коллена), над постановкою якої працюватиме режисер Крістіна Муті (дружина всесвітньо відомого диригента, багаторічного музичного керівника міланського театру Ла Скала Ріккардо Муті).
Володимир Тишков не тільки володіє насиченим низьким чоловічим голосом, у кожній виставі він розкривається і як цікавий драматичний актор. Цей синтез - вокалу та драматичної гри - завжди дуже цінний і важливий у сучасному оперному мистецтві. Тому шанувальникам перспективного баса залишається побажати нових зустрічей із виконавцем у нових виставах Національної опери.
Надія Крат. Гамлет - це жінка
Олекса КРАВЧУК, художній керівник Львівського театру "І люди, і ляльки"
Цьогоріч у Львові в театрі "І люди, і ляльки" вийшла вистава "Гамлет" В.Шекспіра (переклад Ю.Андруховича), у якій роль принца данського зіграла жінка - чудова актриса Надія Крат. Після свого Гамлета вона стала справжнім відкриттям року для критиків і глядачів. Безумовно, така роль - початок нового творчого етапу актриси.
Надія народилася в Червонограді. Закінчила Львівський національний університет ім.І.Франка (українська філологія). В театрі з 2002 р. Її попередні ролі - Лелеченя, Колобок, зайці в усіх можливих п'єсах, а ще - лисиці, котики та півники, хлопчики, дівчатка, веселі ведмежатка.
В цей вона театр прийшла "за оголошенням".
Отже, Гамлет - Крат. Гамлет… Але чому Крат?
Не знаю. Може, вона щось точно чує. Може, про щось важливе говорить - із собою, з лялькою, з глядачем? Може, тому, що часто сумнівається.
З лялькою вона справді спілкується годинами, і тоді щезає одна реальність і народжується інша.
Де лялька? Де Гамлет? Де Крат?
Ще, можливо, саме тому Крат, що вона здатна думати на сцені й ніколи не стоїть на місці. Вона ніби щось "знає" - і водночас "не знає". Отож тоді, коли вона "знає-не знає", у виставі все звучить і все наповнюється новим змістом.
І ще - вона добре відчуває форму. Форму як запитання, яке у виставі інколи лишає без відповіді.
Можливо, тому - Крат, що вона не боїться жіночого і чоловічого начал.
І, можливо, тому, що (слава Богу!) не мала традиційної театральної освіти й відтак тотально відкрита до будь-яких імпульсів творчості.
Можливо, тому, що вона не живе сюжетом, а живе темою, яка стосується конкретно її.
І з глядачем спілкується вже не Гамлет, а Надія Крат, жива людина, адже Гамлет - це породження наших ілюзій.
Можливо, тому Крат у ролі Гамлета, що вона постійно шукає контакту з глядачем - як жива людина, - руйнуючи і створюючи "свій театр".
Можливо, тому, що вона трактує текст по-своєму і точно, чуттєво. І ще - уникає "концепцій".
Можливо, тому в ролі Гамлета Крат, що певну тему вона трансформує в особливу енергію, яка захоплює весь зал.
Для її Гамлета важливо не тільки "що?", але найважливіше - "як?"
Гамлет-жінка - не новина у світовому театрі. Гамлета, як відомо, грали Сара Бернар, Алла Демидова. Нині відомий режисер Юрій Бутусов випускає свого "Гамлета" саме з жінкою у головній ролі.
Отже, Гамлета-жінки, у нашому випадку - Гамлета-Крат, потребує цей час…
Роман Ясіновський. Канатоходець
Стас ЖИРКОВ, художній керівник Київського театру "Золоті ворота"
Дві різні ролі на театральній сцені та у великому кіно - вистава "Тату, ти мене любив?" і фільм "Кіборги" - стали справжнім відкриттям талановитого українського актора Романа Ясіновського у 2017-му.
Рома Ясіновський - актор із уже чималим досвідом творчої роботи (і в театрі "ДАХ", і на знімальних майданчиках). Тим часом Рома Ясіновський - це актор, у якому не припиняється постійна внутрішня боротьба. І така боротьба, до речі, притаманна більшості талановитих акторів, із якими я працював. Рома - надзвичайно талановитий актор. Він віруюча людина. Він знає, що є пекло і є рай. Ці координати йому відомі з його ж власного життя. І такий досвід - для нього надважливий. Адже тільки людина, котра страждала, і може зрозуміти страждання іншого.
Звісно, він завжди у зоні самозахисту, в зоні іронії та сарказму. І це добре. Можливо, саме це й не дозволяє проникати у його глибокий насичений внутрішній світ якимось іншим, "інопланетним" елементам.
Його акторська робота у виставі театру "Золоті ворота" "Тату, ти мене любив?", на думку багатьох критиків, є найкращою з чоловічих ролей у 2017-му. Дует Ясіновського та Олександра Яреми - справжня бомба.
Його ж робота у "Кіборгах" - надважлива. Помітно, як цей актор проходить по канату складного надзавдання - тонко зіграти людину, розірвану самим життям. Крізь сміх, іронію, сарказм і трагедію цього загубленого між світами воїна виринає маленький хлопчик, якого недолюбили і який, так само, як і Саша з нашої вистави, кричить посеред ночі: "Тату, ти мене любив? Люди, ви мене любите?"
Актор Роман Ясіновський - із тих, кого люблять. І режисери, і глядачі. Його надзвичайний талант і його акторська харизма ніби просяться у найкращі твори на основі класичної і сучасної драматургії. Саме цей актор, спритний і хвацький канатоходець, у тому чи іншому фільмі, у тій чи іншій виставі пройде свій шлях - впевнено, гідно, тримаючи баланс тремтячими руками.
Роман Луцький: універсальний лицар
Алла САМОЙЛЕНКО, кастинг-директор
У творчому доробку цього актора і до 2017-го були цікаві кінороботи, але з появою на екранах "Сторожової застави" актор Роман Луцький для багатьох став справжнім відкриттям нового українського кіно.
Довгий час вітчизняна кіноіндустрія була не в змозі створити жодного нового гучного акторського імені, на кшталт голлівудських зірок, що здатні привести в кінотеатри глядача. Зірками в нас досі вважають тих акторів, чия поява на екранах сталася ще за часів СРСР. Причина? І не одна - відсутність масового кіно, байдужість медіа до українських акторів, слабка придатність акторської школи саме для кіно, відсутність цілеспрямованої роботи з пошуку цікавих для великого екрана облич.
Є добра новина: здається, настає момент, коли ця негативна тенденція буде подолана. Ми є свідками зародження в нашій країні того самого омріяного інституту зірок, рушійної сили будь-якої продуктивної кінематографії світу, що робить питання повноцінного самоокупного функціонування кіноіндустрії просто риторичним.
Рік 2017 приніс нам першого універсального героя, здатного закохати в себе аудиторію від старшої групи дитячого садочка до пенсіонерів, незалежно від статі. Цим героєм став Роман Луцький, актор Івано-Франківського театру ім. І. Франка.
Це не була раптова поява нікому раніше не відомого актора з провінції, бо ще кілька років тому вийшло одразу два фільми з його участю - "Брати" режисера Вікторії Трофименко та "Параджанов" режисерів Сержа Аведікяна й Олени Фетісової. Проте ці фільми не призначалися для масового глядача. Крім того, ринок, за інерцією, не сприймав українське кіно як щось варте уваги, перші ростки нового кіно так і залишилися у колі уваги лише невеликої кількості людей, причетних до кіновиробництва. Потім був короткий серіал виробництва "1+1", "Століття Якова", в якому Луцький зіграв головну роль.
Але властивість телебачення в тому, що воно, на жаль, анонімізує акторів. На відміну від великого екрана. Момент слави в житті актора врешті стався з виходом картини "Сторожова застава" режисера Юрія Ковальова. Країну охопила справжня "Романоманія".
На прикладі гучної появи Романа Луцького у цьому фільмі в ролі богатиря Олешка цілком можливо віднайти алгоритм і вивести певні закономірності: поєднання добре прописаного у сценарії персонажа з особистою харизмою актора в картині для широкої глядацької аудиторії - і маємо популярність, впізнаваність, прагнення більше дізнатися про актора, бажання побачити на екрані ще.
Можна сперечатися про художні якості стрічки, але реакція глядачів одразу викликала велику цікавість преси до актора, прагнення продюсерів залучити його до своїх нових проектів.
Стало зрозуміло, що глядач дуже радий появі своїх нових героїв, і, попри скептицизм редакторів, публікації про українських акторів залучають набагато більше читачів, аніж публікації про іноземних акторів. І що, виявляється, акторам є чим поділитися зі своєю аудиторією, а учасники ринку - нарешті відчули гостру потребу у спільній роботі зі створення нових реалій вітчизняного кіно.
Цікаво, скільки нових відкриттів принесе нам наступний рік?
Анна Огій. Як пахне м'ята
Дмитро ВЕСЕЛЬСЬКИЙ, художній керівник Київського Малого театру
За підсумками передноворічного опитування столичних театральних критиків, до десятки найкращих вистав столиці у 2017-му потрапив проект Малого театру "Холодна м'ята" за творами Григора Тютюнника. Це режисерський дебют актриси Анни Огій.
Анна Огій - чудова театральна актриса, красуня. Однією з перших її ролей на сцені Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра була головна роль у моїй дитячій виставі "Даринка, Гриць та Нечиста сила". Успіх цієї постановки великою мірою залежав від образу, який створила на сцені Анна, тонко відчуваючи жанр, енергетику глядацького залу. У її творчому доробку - чимало цікавих образів і в кіно, і на сцені Театру драми і комедії. Зокрема, для багатьох стала несподіванкою її приречена красуня Лариса Огудалова у виставі Тамари Трунової "Безприданниця. Версія" за п'єсою Олександра Островського. Молода актриса тонко відчула сучасну стилістику цієї постановки, її іронічні й трагічні ритми.
Стосовно режисерської роботи - то такі ідеї в Анни Огій визрівали давно. Я вперше почув про її бажання зробити інсценізацію оповідань Тютюнника ще до своєї роботи у столичному Малому театрі. Я знав про її задум, закохався в нього. І не було жодних сумнівів, що Анна реалізує свою мрію на камерній сцені нашого театру. Саме на камерній сцені. Адже Тютюнник - він такий: очі в очі, з рук у руки. В його творах є і впізнаваний побут українців, і ніжна поезія душі нашого народу. У творах Григора Тютюнника - майже фізичне відчуття української луки, залитої квітневою повінню. Недаремно Олесь Гончар назвав Григора Тютюнника живописцем правди.
Вистава об'єднує кілька новел видатного автора. Вони про різних героїв, про різні їхні стосунки. І майже в кожному сюжеті - відлуння власного досвіду автора, його раннього дорослого життя, - адже коли Тютюннику було 6 літ, його батька відправили до Сибіру. Згодом митець намагався долати металеві риштування радянської системи, писав про сільське життя українців, не прикрашаючи його, як те робили літературні генерали зі Спілки письменників. Мені здається, що Анна Огій відчула цей авторський драматизм - і перенесла його у виставу. Вона запросила в проект кількох виконавців із інших театрів. Займалася тренажами, вправами, шукала спільну мову. Ця неспокійна творча команда здійснила експедицію на малу батьківщину Тютюнника, а звідти вони привезли особливі відчуття та цікаві спостереження, які допомогли їм у створенні вистави. Анна Огій - лише на початку режисерського шляху. Проте помітно, що вона одержима театром, вона постійно у творчому пошуку. Висока оцінка київськими театральними критиками її постановки - це важливий привід рухатися далі, відкривати нове в театрі.
Михайло Алексеєнко. З Голівуду на Троєщину
Галина СКЛЯРЕНКО, арт-критик, куратор
У 2017-му Гран-прі всеукраїнського конкурсу МУХі (Молоді українські художники), який організовує з 2009 року "Щербенко Арт Центр" у Києві, отримав Михайло Алексеєнко. Міжнародне журі відзначило його проект серед десяти найкращих робіт молодих художників.
Іронічний проект Михайла Алексеєнка "Голівуд-Троєщина" привабив не тільки авторською фантазією, сміливою вигадкою та винахідливістю, а й насамперед - зверненням до однієї з найактуальніших нині проблем: поступового заміщення реального життя його віртуальним аналогом.
Отже, Михайло повідомив у Мережі, що їде в Голівуд. Нібито його туди запросили для реалізації амбіційного проекту. А насправді молодий художник усамітнився у своїй квартирі на Троєщині. І звідти, попередньо вивчивши Лос-Анджелес та Каліфорнію по Інтернету, став публікувати в соцмережах свої "репортажі". Використовуючи для них різні фотографії, але зі своїми коментарями.
Михайло з допомогою таких постів і фото, а також абсолютного занурення у віртуальну реальність, зумів провернути чудову й переконливу арт-містифікацію. У Мережі дійшло навіть до зміни часового поясу його акаунтів. На різних фотографіях Алексеєнко - "з іншого світу" - публікував фото красот Лос-Анджелеса, американських пляжів, чудові пейзажі.
Художник настільки впевнено занурився у віртуальний світ і придуманий образ, що навіть став купувати подарунки "в Америці" для своїх друзів.
Онлайн-подорож Алексеєнка мала такий реалістичний і переконливий вигляд, що ні в кого не викликала ані найменших сумнівів.
Сама ж історія проекту починалася цілком реально. Ось що розповідав сам художник: "Американський кінопродакшн запросив мене в Голівуд для створення серії стрітбордів для нового проекту. Оскільки ж віза в мене була тільки туристична, я не міг там офіційно працювати й вирішив, що зроблю все, не виходячи з дому".
Але, очевидно, поїздка до Каліфорнії - його мрія, відмовлятися від якої не хотілося.
Ось так і виникла ідея цієї дотепної арт-містифікації, яку серйозні експерти визнали однією з найяскравіших подій нашого художнього життя 2017-го.
Коментуючи цей проект, різні критики переважно інтерпретують його як проблему "залежності від соціальних мереж".
Однак сама тема набагато ширша. Віртуальний світ відкриває перед людиною й художником величезні можливості. І тут головне - не заблукати в його безмежжі.
Михайло народився в Києві 1989 р. 2013-го закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури (майстерня станкової графіки професора А.Чебикіна). Він - один із учасників та засновників групи "Йод" і арт-сквоту "Хаят". Учасник і лауреат конкурсів малюнка в Києві та Харкові. Фантазія молодого художника настільки непередбачувана й смілива, що й у 2018-му від нього можна чекати захопливих містифікацій.
Остап Українець: це не псевдонім!
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, літературний критик
Дебютний роман "Малхут" від молодого прозаїка Остапа Українця став справжнім відкриттям літературного року завдяки стилістичній та ідейній незвичності тексту.
Колега-журналіст одного разу запитала: "Хіба не дивне псевдо в цього юнака? І для чого було брати "Українець"?".
Остап Українець - перекладач, а тепер і письменник, амбітний, оригінальний і… без "псевдо".
Народився на Франківщині, далі гриз філологічний граніт у Могилянці. Років 5 тому приніс до редакції "Всесвіту" уривки з повісті Говарда Лавкрафта "Герберт Вест: реаніматор", а згодом - переклад "Спустошеної землі" Томаса Еліота (обидва матеріали були надруковані). З півроку тому Остап "збурив пекло" у Фейсбуці, виклавши доволі дражливі, сатирично-комічні коментарі з приводу нового роману Любка Дереша.
А сам Остап цього ж року заявив про себе романом "Малхут" (видавництво "Фабула").
Знаю Остапа доволі давно, ще відтоді, як він, одинадцятикласник, пробував себе на конкурсі Малої академії наук України в секції "Зарубіжна література". Тоді його дослідження, яке видалося журі трохи "розхристаним" чи "свавільним", засвідчило, що перед нами - дослідник, який живе словом і який фанатично відданий скандинавсько-германській міфології.
"Малхут" - роман із героєм. Ми звикли до філософсько-есеїзованих романів, у яких головний герой - авторська свідомість або ж рефлексії персонажів. Остап через майже 117 років створив героя на кшталт Євгена Рафаловича.
Іґнацій Камінський має виразні психологічні, географічні, ментальні, мовні особливості. Його можна чітко уявити, а отже "приміряти" на себе або ж відштовхнутися від його історії, конструюючи власну ментальну мандрівку романом.
Читачам подобається насолоджуватися як майстерно сплетеним сюжетом, так і "живим" головним героєм, що має свої колізії, любовні інтриги, вподобання й загалом оригінальний, нестандартний тип мислення. "А ще - тільки в цьому він навіть собі зізнавався дуже обережно - йому понад усе хотілося опинитись біля когось, із ким він міг би поговорити.
Самотність невеличкої квартирки після цього сну тиснула на нього, не давала дихати. Марія, дружина, гостювала в батька, що лише поглиблювало почуття відчуженості від решти світу. Хотілося вийти кудись, піти на прогулянку в парк чи до Ринку, але здавалося, наче під кожним деревом стоятиме той-таки жид, потрясаючи ярмулкою".
По-друге, роман "Малхут" запрошує читача до світу псевдоісторичності, або ж стилізовано-імітованої історичності. В англійській літературі кін. ХХ - поч. ХХІ ст. чимало спроб заново відкрити вікторіанську Англію. У нас "ревізія" минулого в романі "Фелікс Австрія" Софії Андрухович стала подією, бо ж ішлося про спробу навіть на мовному рівні відтворити віддалений час, зануривши читача в епоху падіння Австро-Угорської монархії.
Остап Українець пише про Станіслав середини ХІХ ст. Але, поряд із зображенням дистанційованої в часі локації, відомої сьогодні як Івано-Франківськ, молодий прозаїк пробує реконструювати "табуйовану" для більшості пам'ять про лицарський орден, що був осердям цього міста в часи Речі Посполитої.
Іґнацій Камінський випадково натрапляє на загадкові листи, в яких ідеться про союз вільних країн, що існував у ті часи в Станіславі. Історія більш ніж загадкова. У 1930-х рр. в СРСР вийшло друком кілька історичних праць, у яких побіжно згадувалися політичні погляди російських декабристів, які вважали, що Україна обов'язково має здобути свою автономію.
Такі сюжети, сказані наче похапцем, ніби мимохідь, завше збурювали читацький інтерес. Такі історії завжди викликають резонанс. Історія загалом, трансформована через певний письменницький кут зору, постає привабливим об'єктом для широких читацьких кіл. Досвід романів Умберто Еко або ж Дена Брауна це потверджує.
Історію, в якій є справжня загадкова "історія", можна зробити успішним продуктом масового ринку.
Остап Українець відчув цей нерв, зрештою випускник бакалаврської програми "Філологія" НаУКМА знається на стратегіях сучасного роману.
Подеколи в стилістиці оповідача трапляються зайві слова, бажання подати певні образи гіпертрофовано. Це не докір, а розмірковування про метод чи, радше, стиль. Розумію, що молодий письменник шукає себе, тому в нього "гасові лампи, догораючи" саме "нестерпно чаділи".
Проте діалоги прописує Остап вправно: читаєш репліки героїв - і відчуваєш, як часові кордони природно розчиняються.
Аркадій Непиталюк. Усмішка Бога
Михайло ІЛЛЄНКО, кінорежисер
Фільм "Припутні" знайшов своїх прихильників серед кіноспільноти, і, можливо, менше його оцінив масовий глядач. Але режисер фільму Аркадій Непиталюк, поза сумнівом, серед творчих відкриттів 2017-го.
Це його перший повнометражний фільм, хоча цього року режисерові виповнилося 50. Чудовий вік для митця: багато ще попереду, але й за плечима чималий досвід.
Аркадій Непиталюк народився в селі Лехнівка на Хмельниччині. Закінчив акторський факультет, згодом навчався на факультеті телевізійної режисури. Стажувався в Нідерландах, Німеччині.
Майже 20 років працював режисером на телебаченні.
Рік тому дебютував як кінорежисер, поставивши короткометражку "Кров'янка". І майже одночасно тривала робота над повним метром.
"Припутні" - реалізація попереднього творчого досвіду режисера і свідчення його щирого творчого голоду саме за ігровим художнім кіно.
І от якраз між досвідом і голодом - у контексті стрічки - і є певний "конфлікт", який робить цей фільм іще цікавішим, ще об'ємнішим. У фільмі (в основі якого п'єса Романа Горбика) відчувається саме авторський стиль, бажання режисера вирватися на безмежний простір і насолоджуватися ним.
З іншого боку, "Припутні" презентують на українському екрані одного з персонажів як своєрідний перехід від антигероя (такий собі депресант) до справжнього героя, котрий уже готовий на вчинок.
На особливу увагу заслуговує фінал, коли бачимо, що доля все ж таки усміхнулася - конкретним героям, нашій землі. І це, безумовно, добра усмішка Бога.
Мене приваблюють в кіно саме такі нелінійні історії. Цікавить саме такий авторський спосіб режисерського мислення і спілкування з глядачем.
Втім, нетерплячий глядач, який, можливо, хотів лише розважитися, переглядаючи цей фільм, мав би додивитися його до кінця і побачити ту саму усмішку Бога.
Таке кіно вписується у формат далеко не всіх міжнародних фестивалів, бо на багатьох з них частіше шукають у нових стрічках депресивних героїв.
Як на мене, ця картина - одна з найцікавіших у 2017-му, бо яскраво свідчить про індивідуальний творчий шлях, який свідомо обрав для себе режисер Аркадій Непиталюк.
Антон Логов і "Серцебиття" актуального мистецтва
Ганна ПАРОВАТКІНА, арт-критик
Молодий художник Антон Логов представив у 2017 р. свій масштабний проект "Серцебиття", створений під егідою Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні.
У році, що минає, Антон Логов став одним із найбільш затребуваних в Україні сучасних художників. Критика та глядачі відзначили його інсталяції "Вулик" (представлений у львівському Палаці мистецтв у рамках виставки Show Promise) і "Лихоліття" (на фестивалі в Кропивницькому), "Дощі утопій" та "Пейзаж" (брали участь в арт-програмі ГогольФесту), "Ікар" (у рамках виставкового проекту "Механізм еволюції" Інституту проблем сучасного мистецтва).
Нині в київському ТЦ "Глобус" можна оцінити новий масштабний проект Антона Логова - "Серцебиття". Його створено під егідою Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні - Музею Революції Гідності та Українського інституту національної пам'яті як спробу осмислити події Майдану.
На відміну від багатьох своїх колег, пан Логов мало покладається на самопіар і рекламу. Він просто багато працює. Зокрема й над собою.
Навіть порівняно з 2016 р., коли писали про його інсталяцію "Реінкарнація", створену для мегапроекту Павла Гудімова та Андрія Алферова "Тіні забутих предків" у "Мистецькому арсеналі", яка багатьох дуже вразила, - прогрес у творчих пошуках художника очевидний
Його успіх на арт-сцені невипадковий.
Як, до речі, цілком заслужений (копіткою працею насамперед) і успіх ще, як мінімум, одного імені з-поміж молодих художників, яке у 2017-му регулярно відзначали різні експерти. Йдеться про львів'янку Kinder Album.
Зі своїм фотопроектом "Не мій готель" вона опинилася серед 12 номінантів конкурсу МУХи (Молоді українські художники). Запам'яталася й участю у великому та цікавому спільному українсько-польському виставковому проекті Аліси Ложкіної і Єви Сулек "Мистецька праця. ART WORK" (червень, "Мистецький арсенал", серпень - Міська галерея у Вроцлаві, Польща).
Саме Kinder Album - хоча художниця й зараз добре відома любителям українського сучасного мистецтва - має всі шанси стати однією з найяскравіших арт-зірок України 2018 року.
2017-й, тим часом, можливо, не найяскравіший рік для візуального мистецтва України. Центр тяжіння арт-життя країни ніби заклинило в держсекторі. Там є фінансування. А приватні галереї, як і раніше, не живуть, а, швидше, животіють. У "Мистецькому арсеналі" пройшов яскравий проект молодих українських художників у форматі бієнале, який запустило Мінкультури (з участю НХМУ).
Яскравими виявами арт-життя в країні у 2017-му стали арт-скандали. Конфлікт навколо Львівської картинної галереї. Галас навколо конкурсу на посаду директора Одеського художнього музею, в якому переміг художник і куратор Олександр Ройтбурд.
У лютому обговорювали погром персональної виставки художника-анархіста Давида Чичкана. На підтримку Чичкана та центру виступили міжнародні інституції.
А вже наприкінці 2017-го, у листопаді, художник Микита Кадан та куратор Євгенія Бєлорусець обвинуватили київський Музей-квартиру П.Тичини в цензурі (приводом стала, знову-таки, робота Чичкана). Отже, все по колу: Чичкан, Кадан, "ліва" ідея, несподівана "цензура".