В останні роки з’явилося надто багато штампів, новослів, новопонять, словотворень. Серед них і — «писати в шухляду». Тобто, творити справжнє, правдиве. Багатьох це вивищувало у очах власних та й літературного загалу, а на саму літературу накидало такий собі серпанок таємничости, значущости, величі. Бо ж Така література існує, але десь так собі «катакомбно», як Христова Церква.
На превеликий жаль і наше розчарування виявилося, що «шухлядної», ба «катакомбної» літератури не існує. Щось, десь, в когось є, але потужного культурного пласта не виявлено.
Скоріше були думки і почуття «шухлядні», які поки що і залишаються в ній в силу різних обставин: фінансових, карколомних подій, появою жорстокого театру буття із натуральними вбивствами, справжньою кров’ю, а ще таким масивом негативу, негативних героїв, перед правдою яких холоне кров. Внутрішній світ митця ціпеніє й не годен покласифікувати їх, не те що художньо осмислити й відтворити новітні клани, міжусобні війни, масштабну клептоманію, те раптове переродження всенародного організму із шаленими психологічними патологіями та метастазами.
Старше покоління письменників, яке багато потрудилося для того, щоб вибити стілець під страшним монстром, торує нині розгубу, ба дитячу безпорадність, не лише тому, «що ніяк прожити», а й тому, що «витоптала орда кіньми маленькії діти» їхніх надій, їхніх сподівань.
Євген Дудар не сахнувся цього новітнього пульсу новітньої України, цих нових клонованих орд, нових трагікомічних подій, нових покорителів «золотого тельця», новостворених ідолів і їхніх кукловодів все тієї ж «мистецької» школи. Не розгубився перед її державним кілерством, престольною іванушкіадою, вимерзанням духу, голодоморами душ, всією тією тванню-повенню, що посунула на нас, прикривши усі наші романтично-наївні вірування у те, що воля — найбільший дарунок від Бога, і що його вартий кожен…
Так, він саме із того письменницького цеху і покоління, якому не потрібна була не те що шухляда, а, здається, навіть письмовий стіл. Бо ж усе фіксує, рухаючись Україною то в авто, то поїздами, то автобусами. І все, що діється в ній, чує, відчуває, бачить і реагує на її голос, стогін і навіть дихання, як кажан.
Коли читаєш одну з останніх його сатиричних книг «Українці мої, українці», чомусь згадуються слова великого Конфуція, який радив замість того, щоб сварити темряву, краще засвітити свічу.
Є.Дудар, здається, поєднав перше з другим. Він безжально, навідмаш б’є темряву, але при засвіченій свічі. Справді, як сказано в короткій анотації книги, —«це згусток пекучого болю, колючої сатири та гіркого, як полин, гумору». Його смілива всевидющість викликає просто таки зачудування. А ще — захват, що йому не треба вдавати із себе нереалізованого новомученика і ретельно приховувати в собі отого невмирущого обережного обережника із породи українських зайців, що все ховаються під чорнобильським лопухом, перелякавшись страховиська — власної тіні.
Він ніколи не був таким собі «поміркованим», «вашим-нашим», для всіх літеплим. Отаким собі вчора веселим колгоспно-пролетарським застольним тамадою чи то дядьком, що вивчає чужі городи, щоб зафіксувати «політичний діалог» двох сусідів за курку, що понищила озимину. Не був учора і серед тих, чия «смілива» сатира не сягала далі глибин буття, ніж класична теща, зять-пияк, непокірна невістка та кум і кума.
Тому не став сьогодні дотепним фуршетним шоуменом на кшталт отого засилля новітніх реготунів та лоскотунів, що так полюбляють переодягатися в реготух та лоскотавок із намощеними тельбатими пазухами, наквецяними губами, за гримасуванням і потіхами яких проглядає сумний лик гормонального зсуву, інтелектуальна й духовна імпотенція, чоловіче виродження, смерть лицарства і все те, що надто ображає первісного Адама і все більше розчаровує й засмучує сучасну Єву…
Так, Є.Дудар лицар, який нічим не скомпрометував нашого прабатька і не образив праматір. Без перебільшення скажу, що за десять літ нашої «галерної свободи» Є.Дудар і справді нагадує того мужнього й невтомного мужа-галерника, що заповзятливо гребе й гребе, прикований до своєї галери важкими ланцюгами. Куди???!!! Усе до тієї ж таки романтичної щасливої Атлантиди-України, про яку мріяли й мріють мільйони вільних духом українців і яка поки що на дні. Але він вірить, що каторжною щоденною працею і любов’ю можна її звідти добути.
Його сатира — це зразок літературного лицарства. Він викликає на герць кожного, хто осквернив, зневажив, потоптався, ошукав і вчинив новітній ординський набіг на благословенне тіло України. Письменник бачить усі вовчі лігва, усі гадючі кубла, усі лисячі нори злодіянь і нещадно б’є по них із гармати свого зболеного Слова. Безстрашно. Називаючи імена. Зриваючи обладунки брехні з «голих королів», роздягаючи фарисеїв, даючи ляпаси всій тій «еліті біля корита», усій тій саранчі, що спустошує наші поля і сади. Однак робить це без злоби і ненависті, додаючи до пекучого перцю усе ж солодкого та незнищенного українського сміху, завжди залишаючи для грішника шанс прочинити білі двері до прозріння та покаяння.
Тому короткі сатиричні твори — часто монологи-звернення то до Шевченка, то до Богдана Хмельницького, то до Шолом-Алейхема. Він неначе сидить на височенній горі і бачить все і всіх нас, усі ті відразливі явища, які відбуваються з нами, усі духовні деформації, патологічні процеси, які дають просту відповідь на одвічне «чому?». Чому не відбувається Українська держава? Бо не відбуваємося ми. В загалі. Бо патріотизм і досі ще розглядаємо то як «причуди» дрімучих хохлів-націоналістів, то як «врага словянского єдінства», а не як норму, притаманну усім цивілізованим самодостатнім народам. Тому нагадує усім, кого спіткало хворобливе «самоощущеніє», що любов до землі, на якій живеш, споживаєш її хліб і п’єш воду — таке ж сакраментальне почуття, як і любов до батька, матері, дитини, сестри, брата, родини. Воно — в природі людській, а тому — від Бога, отже, святе.
Немало добрих і доброзичливих роздумів присвячено стосункам етнічних українців із представниками інших народів, що живуть в Україні. Проблема міжнаціональних стосунків, швидше, проблема людських характерів. Є.Дудар окреслює її як ту вічну українську ностальгію за ідеалом людини-приходька (біблійний вислів), генеза якої сягає інших земель, іншого народу, але доля її пов’язана з Україною, і вона не осквернила плоть і дух краю ні злобою, ні зневагою.
Словом, сатирична книга Є.Дударя «Українці мої, українці» — це згусток роздумів про нашу новітню історію і про нас сущих; чого штурвал нашого корабля державності знову опинився у руках таких собі піратів-відчайдухів, які дограбовують його і ведуть у відкритий океан на рифи в надії, що десь є екзотичні острови, на які вони переметнуть на рятівних шлюпках.
Перепадає й тому лінькуватому бездіяльному «патріотові», що визирає «з-за кожного куща і чекає, аби хтось йому державу збудував». І тим спокушеним владою псевдогетьманам та отаманам, які чубляться за примарну владу, яку давно в них орендували з правом приватизації спритніші. Один з героїв сатиричних мініатюр, народний мудрець і златоуст «Дід Тимоха з цього приводу зауважив: «Треба займатися порнографією. Пороти. Різками. Отаман, чи не отаман. Преганяти розум. З точки «с» до точки «г». Як робили запорожці. Бо свободу набагато важче втримати, ніж здобути…»
Любити свій народ таким, яким він є, свій край — особливий хрест. Важкий, часто трагічний. Є.Дудар несе його гідно, по-чоловічому, радісно і з любов’ю. І закликає всіх нас: «…Любімося. І як кажуть галичани: маймося, тримаймося, шануймося і не з’їдаймося! Бо нас ще буде кому їсти!» Словом, він, як той золотошукач намиває із сірого піску нашої реальності золоті піщинки добра. Як невтомна бджола збирає солодкі меди там, де впали морози. А ще належать до рідкісної когорти тих, хто світить свічу, коли надто сутеніє. І вона освітлює не лише храм літератури, а й лишає тихе мево на сторінках літопису сучасності, який хтось колись читатиме і вивчатиме наш неоднозначний і незбагненний лик.