Вільна преса — поняття відносне. У справедливості цієї аксіоми вже вкотре переконався, коли отримав від шанованого журналу пропозицію «зварганити» розгромний матеріал про Академію мистецтв України. Науково-творче об’єднання професіональних майстрів мистецтв і мистецтвознавців комусь дуже захотілося виставити клубом пенсіонерів. «То ж задля чого, зрештою, створювалася горезвісна академія? Що там роблять щодня численні «старички», які лише оббивають кабінетні пороги, курять і ведуть великі розмови ні про що? — натаскував мене «роботодавець». — Уся ця академія — величезна бюрократична профанація, що виправдовує перед державою отримання грошей «старперами!»
Дорогою в академію пам’ять послужливо малювала численні НДІ старої закваски, в яких сотні співробітників протирали штани, створюючи видимість наукової праці. Сама ж АМУ, що становить із художнім вузом Академією образотворчого мистецтва й архітектури єдине ціле, зустрічає Божою благодаттю погожого літнього дня. У пишній зелені по-англійськи доглянутого скверу потопають пам’ятники Тарасові Шевченку й Лесі Українки, а на лавах справді мирно прилаштувалися літні люди. Особливих вражень більше немає, оскільки мене зустрічає сам президент АМУ, він же — ректор Академії образотворчих мистецтв, народний художник і професор Андрій Чебикін.
«Старички-академіки». Хто вони?
— То ж про кого з академічних «старичків» вам розповісти? — починає Андрій Володимирович. — Може, про 96-літнього Миколу Колесу, який був ректором Львівської консерваторії? Та лише одне його ім’я — ціла епоха в українській музиці! Навіть якби Микола Філаретович сьогодні спочивав на лаврах, отримуючи від держави 280 грн. додатково до мізерної пенсії, — то й тоді академія себе виправдала б! А в нього — прекрасна школа, він навчає студентів, пише музику.
…Чотири роки тому указом Президента України була створена п’ята за рахунком українська академія, яка стала вищою науково-творчою координуючою альма-матер у галузі культури. Вона об’єднала в собі великих майстрів кіно, музичних, театральних, образотворчих мистецтв, видатних мистецтвознавців, чий талант і самовіддана праця збагатили й збагачують духовну скарбницю країни. А на клуб пенсіонерів не схожа, хоча б тому, що кожний академік, крім титанічної наукової праці, долаючи тягар прожитих нелегких років, створює ще й шедеври мистецтва. Цим, до речі, АМУ відрізняється від інших «наукових» академій. Тут, що не ім’я, то жива легенда. Членами академії є композитор Станкевич, режисери Данченко, Резникович, знаменитий кінорежисер, нинішній директор кіностудії ім. Довженка Микола Мащенко, видатний скрипаль Которович. Воістину справжню всенародну славу принесло академії ім’я Дмитра Гнатюка, ювілей якого відзначила 2000 року вся культурна Україна. Практично всі академіки — володарі Шевченківської премії.
— Андрію Володимировичу, назвіть особливо дорогі вам імена...
— От хоча б яскравий живописець повоєнної України Тетяна Яблонська. Нещодавно перенесла інсульт, відмовила права рука. Тетяна Нилівна працювала лівою і готувалася до персональної виставки. Або наш видатний художник-графік Георгій Якутович. До національного комітету з Шевченківських премій його запросили за повну непідкупність, за невміння кривити душею. Сам же він — творець української графіки найвищого рівня. Чого варті лише одні його книжкові ілюстрації! Премія за «Повість минулих літ», участь у фільмі «Тіні забутих предків», колосальний успіх виставок у нас в академії і у Львівському палаці мистецтв. Й нині Георгій В’ячеславович виховує молодих аспірантів, доводячи до досконалості графічну школу. Чимало учнів Якутовича — відомі художники, заслужені діячі мистецтв. А блискучий сценограф сучасності Данило Лідер, якого називають «людиною землі»! Його спектаклі в театрі Івана Франка мали великий резонанс у всьому світі. Данило Лідер створив прекрасну школу театральної сценографії, його учні — найвідоміші художники театрального мистецтва в українських і зарубіжних театрах. Два роки працював під куполом церкви Миколи Притиски на Подолі 70-літній художник Микола Стороженко, зробивши чудові розписи. Список живих легенд невичерпний. Тож на який «клуб пенсіонерів» хтось там натякає?!
Що ж ми все-таки робимо?
Академія діє в нелегкі для мистецтва часи. З року в рік скорочуються «вливання» у національне мистецтво як у центрі, так і в регіонах. На твори майстрів немає держзамовлень, на 70% скоротилася кількість концертів і гастролей. Художніх виставок, зрештою, чимало, у тому числі «славетних» — українському образотворчому мистецтву є що показати світові, але музейні фонди не поповнюються. Музеї країни опинилися на голодному пайку. Відмирає національна кіноіндустрія. Тривоги з приводу можливого безслідного зникнення новонародженого вільного мистецтва незалежної України небезпідставні.
— На цьому сумному тлі саме АМУ вирішує концептуальні проблеми створення основ «історії мистецтва», — підкреслює Андрій Чебикін. — Програму її видання в 22 томах затверджуємо в Кабінеті міністрів. Більшість томів присвячені образотворчому мистецтву, театру, кіно, музиці та історії мистецтвознавства. Мозковий центр — наші академіки. До колосальної роботи залучені міністерства культури та мистецтв, освіти й науки, національні творчі спілки, мистецтвознавчі навчальні заклади. Гостро постає питання про створення інституту мистецтвознавства. За великим рахунком, крім нього, нічого з інфраструктури нам більше не потрібно, адже академія вже сьогодні координує (не курирує!) усю науково-дослідну роботу в мистецтвознавчих закладах Міністерства культури.
…Зрештою, вищий пріоритет в академії віддають освіті в галузі мистецтва — перлині, яку ми не маємо права втратити. Саме тут виростають кандидати й доктори наук, діє прекрасна аспірантура. Та й кожний академік сам по собі — неперевершений університет для молоді: недарма ж, приміром, учнів Которовича називають «спадкоємцями Паганіні». Три року тому академія зініціювала акцію «Мистецтво молодих» у виставкових залах столиці, у Спілці художників і в самій академії з’явилися кращі дипломні роботи випускників вузів. За матеріалами конференції виданий каталог «Мистецтво молодих». Відтоді акція перетворилася на щорічну традицію.
— Крім того, вийшов наш перший альманах «Мистецькі обрії», на який держава не дала жодної копійки, — каже академік Чебикін. — Фонду сприяння розвитку мистецтва довелося виходити на меценатів. Діяльність академії не обмежується вирішенням суто професіональних, наукових і мистецтвознавчих проблем, її члени намагаються вплинути на духовні процеси в державі, привернути увагу державних структур до проблем гуманітарної сфери, до соціального становища художників. Підтримуючи і розвиваючи національне мистецтво й інтегруючи його у світовий простір, АМУ давно вже зайняла гідне місце. Хто ж після цього ризикне стверджувати, що вона не потрібна?!
Кого «беруть» і кого
«не беруть» в академіки?
І все-таки подібні голоси лунають. Хто ж судді? Насамперед ті представники творчої інтелігенції, яким в академіки пробитися не вдалося. Виникає закономірне запитання — як стати членом академії? Та й хто взагалі подає туди заяву? Виявляється, жодних заяв в АМУ сам кандидат у «академіки» не пише. У конкурсі може брати участь лише претендент, висунутий або творчою спілкою, або самим академіком (не членом-кореспондентом!). А звідси — найвищий рівень претендентів. За словами Андрія Чебикіна, торік на відділенні мистецтвознавства на звання академіка претендувало 17 докторів наук. На інших відділеннях в академіки висувають, як правило, народних художників, народних артистів — видатних і з гучними іменами. А вакансій, припустимо, лише дві. Двоє стають «повноправними» членами академії і двоє — членами-кореспондентами. Інші відсіваються таємним голосуванням... як абітурієнти, що не потрапили до вузу. Різниця полягає в тому, що звання академіка виборюють практично в усьому рівні конкуренти! Проте академічну мантію одягає той, у кого цього самого «практично», може, на йоту більше. Тому і розпалюються пристрасті.