На Одеському міжнародному кінофестивалі, як завжди, багатопланова й різновекторна програма. Але нинішнього року особлива увага прикута до двох вітчизняних фільмів - "Полон" режисера Анатолія Матешка (головну роль зіграв Володимир Горянський, який спробував зламати свій звичний серіальний імідж), а також "Пісня пісень" режисера Єви Нейман, - цю картину багато критиків розглядають як одну з головних кіноподій 2015 р.
Кінопокази в Одесі - на будь-який смак. Паралельна програма художніх виставок, добірка документальних і художніх фільмів, присвячених німецько-румунській окупації Одеси (серед них є стрічка, знята румунським офіцером і досі не введена в науковий обіг).
Зал фестивального палацу (театр музкомедії) у перший вечір занурився в герметичний світ потішного й водночас страхаючого фільму Квентіна Дюп'є "Реальність" (двоїстість міститься в назві, адже героїнею другого плану є дівчинка на ім'я Реаліті). Життя є сон. Але чи є сон паралельним життям? І скільки паралельних існувань нам доступні? Глядач дивується, опиняючись то в просторі телешоу, де скромний оператор третьої камери Джейсон (Ален Шаба), то в спальні Реаліті, чий сон фіксується божевільним режисером Зогом.
На двох режисерів тут один продюсер. І за його увагу варто поборотися. Задум ідіотського хоррору "Хвилі" - про телевізори, які нищать людей, подобається продюсерові Бобу Маршалу. Хоч той і важко проникає в задум. Адже його увага патологічно розсіяна то розкурюванням сигари, то мнимою необхідністю вийти на балкон, повернутися в кабінет, відчистити чорнильну пляму на килимі й навіть відповісти на дзвінок... Джейсона (хоча Джейсон уже сидить перед ним).
Світ-перевертень такий захоплюючий, що відірватися від перегляду неможливо. І зал полегшено регоче, коли розв'язана основна загадка: Реаліті переглянула таємничу касету й повертає її туди, де їй і місце, звідки вона була витягнута, - у сміттєвий бак.
На щастя, на фестивалі виявилося небагато кінопродукції, з якою хотілося б вчинити, як Реаліті з касетою.
Вечірній опен-ейр на Потьомкінських сходах, показ німого експериментального документального фільму Дзиги Вертова "Людина з кіноапаратом" (у живому супроводі камерного оркестру Майкла Наймана) зібрав величезну аудиторію. За кілька годин до того на одному з прольотів сходів відбулося урочисте відкриття пам'ятного знака Європейської кіноакадемії "Скарб європейської кінокультури" у вигляді скляної таблички, на вигляд - низької вандалоопірності.
Уже зараз тільки лінивий перехожий не торкнувся її руками, впиваючись причетністю до європейської культури.
Фестивальні перегляди на кількох майданчиках організовані в Одесі так, що можна знайти новинку на будь-який смак. Залучені всі жанри, "крім нудного" (за поодинокими винятками).
На полюсах глядацького інтересу - очікувано - опинилися два повнометражних фільми, які одночасно беруть участь і в міжнародному конкурсі, і в національній конкурсній програмі.
Один із них претендує на відображення подій, що відбуваються тут і тепер. Другий, звертаючись начебто до сивої старовини, оповідає про вічне. В одному багато актуальності, в другому - навіть рукотворний вінтаж скидається на справжній.
Ідеться про фільми Анатолія Матешка "Полон" і Єви Нейман "Пісня пісень".
Перша картина провокує оскому мнимою багатозначністю на рівні назви, яка повністю формулюється так: "Captum (lat. полон)". Чи часто ми звертаємося до латині? Тим більше в пограничних ситуаціях? І чи справді втирала сльози в Каннах Катрін Деньов після перегляду, як про це розповідала група на прес-конференції? Творці кажуть, що одному з каннських глядачів під час показу нібито ледь не довелося викликати лікаря, настільки достовірні сцени насильства. Фільм пропонує досить жорсткий сюжет, чорно-біле зображення, цитати з Євангелія. Пропонує ця картина й спробу чудового актора Володимира Горянського "зламати" свій імідж, своє ж амплуа (до якого глядачі звикли після багатьох серіалів) - несподіваною роллю Хіміка... Який стає втіленням зла.
- Не можна звикати до війни! - справедливо каже артист. - Убивства - це ненормально для цивілізованого суспільства. І ми намагалися довести деякі мізансцени й діалоги до такої міри, щоб людям стало не по собі.
У фільмі Хімік б'є невинного кота мордою об стіну (спробуйте повторити цей трюк - будь-який кіт, що себе поважає, миттю вас без рук залишить), глядач позіхає, розуміючи, що "під час зйомок жодна тварина не постраждала". Зрозуміти, хто кому ким доводиться, хто кого полонив і навіщо терор, важко, й до рівня філософського узагальнення все це, на жаль, не дотягує. Посмакувати жорстокість того чи іншого персонажа вочевидь не було метою авторів, але, на жаль чи на щастя, про життя в полоні відомо мало. Як і про медичний бік справи. Інакше б у напівобгорілого персонажа не було стільки реплік та обіймів по ходу дії, а художній вимисел - теж не їхній коник.
Задано гарним виявився новий фільм Єви Нейман "Пісня пісень" (фільм виробництва "1+1"). Кожен кадр (оператор - Рімвідас Лейпус) можна вміщувати в рамочку й вішати на стіну. Поетичний сюжет Шолом-Алейхема про дружбу маленьких мешканців єврейського містечка Шимека і Бузі, яка могла б стати основою для створення сім'ї, а залишилася тільки казковою мрією, дуже сподобався режисерові. На відміну від інших творів цього автора, режисер прочитала "Пісню пісень" уже дорослою. І за першої ж нагоди перетворила своє бачення на сценарій. А потім - у зворушливий, тонкий і надзвичайно гарний фільм.
Такі фільми нам сьогодні дуже потрібні.
Єва Нейман як режисер сформувалася під впливом, з одного боку, Кіри Муратової, з іншого - німецької кіношколи. Але превалює її авторський голос. Її бачення, її почерк. Хоча історична достовірність у зображенні єврейського штетла, що канув у Лету, й не була самоціллю, режисер консультувалася в дніпропетровського рабина Шмуеля Каменецького, пітерського вченого Семена Якерсона (доктор історичний наук, професор, завкафедри семітології та гебраїстики Східного факультету СПбДУ), використовувала музику Аль Джонсона, Яші Хейфеца, Йосселя Розенблатта, Йосефа Хассіда.
"Пісня пісень", чиє авторство приписується царю Соломону, надихала Шолом-Алейхема. Знання, від яких "тата й мами" в цій історії що відбувається, дозволяє режисерові-сценаристу домогтися і правдоподібності, і достовірності, і художніх вершин.
Єва Нейман, створюючи сценарій, скористалася прижиттєвим перекладом Шолом-Алейхема з ідиш російською мовою. Прагнучи говорити про вічне, а не про актуальне (а хіба не актуальне передчуття Катастрофи, яка нависла над усіма героями "Пісні пісень" та їхнім середовищем перебування?), режисер змушена абстрагуватися від того, що відбувалося навколо. Виявляється, першим знімальним днем було 3 травня 2014 р., напередодні сталася трагедія в одеському Будинку профспілок. За негласним правилом, група не говорила про те, що сталося, намагаючись не розхлюпати відчуття містечка-раю, приреченого, але безсмертного в людській пам'яті поетичного єврейського штетла. Зйомки проводилися в Одесі та Вілкові.
Значною мірою забезпечив фільму стильну "картинку" художник із костюмів Руслан Хвастов. Непросто виявилося одягти мешканців містечка, використовувалися підходящі скатертини, штори, яким умілими руками дизайнера надавався вигляд вінтажних, а то й елітних тканин. Решту доробляв покрій, що відповідав епосі.
Київська акторка Віталіна Біблів, яка зіграла одну з головних ролей, каже: "Роль турботливої єврейської мами допомогла мені зробити важка чалма, створена Русланом, вона примушувала тримати поставу, надавала образу царственості".
Добротність і художня ґрунтовність вирізняють "Пісню пісень" навіть на рівні кастингу. Герої, подорослішавши, разюче схожі на дитячих персонажів. І гримери довели роботу природи до досконалості. У гарну історію з фіналом "я другому отдана и буду век ему верна" хочеться вдивлятися. І не випадково картину "Пісня пісень" уже чекають багато міжнародних кінофестивалів.