Після київської прем’єри меньшиковської «Кухні» письменник і драматург Максим Курочкін виступив не лише в ролі заїжджого гастролера. 27 червня в Молодому театрі відбулася прем’єра ще одного його твору, фантастичної утопії «Сталева воля» (режисер-постановник — Дмитро Богомазов). Назва зобов’язує — у п’єсі Курочкіна йдеться про події аж ніяк не мирні. Польські шляхтичі по-варварському нищать «хлопів» — тобто українців, аж поки один із юних лицарів Речі Посполитої, що виявився сином українки Федосії, не наважується понищити своїх колишніх побратимів. Щоправда, Stalowa wola — ще й місцевість, де відбувається дія п’єси, і польський трактир, багатошарова назва якого надихнула Максима Курочкіна на її написання, але, головне — це якийсь дух, який визначає дії персонажів і витає над подіями.
Однак «Сталева воля» — не історична хроніка, а фантастична утопія, і тому події подано у гротескно-абсурдній манері. Логіка абсурду тяжіє і над режисурою. Польські шляхтичі, вирушаючи на війну з «хлопами», завивають, як уболівальники на футбольному матчі, і схожі радше на погромників, що готуються розквитатися з «жидами». Шляхтянка смачно випльовує істеричне «фу», а Федосія-Феська вульгарно задирає спідниці. Річ Посполита позбавлена у виставі свого історичного фльору — те, що відбувається, гранично потворне, і навіть майбутній нищитель Польщі юний Анжей (Д.Тубольцев) розпочинає з убивства беззахисної жінки, що виявилася його матір’ю. Ніяких героїв, ніякого лицарського полум’я — варварський вік і варварські звичаї.
Однак сам драматург, як випливає з його інтерв’ю словенському журналу «Діалоги», переконаний у протилежному — у тому, що ми поступово спрощуємо світ, а отже XVII століття було значно складнішим і вигадливішим, ніж нинішнє. «Рівень несподіваності, — вважає Максим Курочкін, — був у той час набагато вищий, ніж зараз, коли буддійські монахи для нас, завдяки TV, така ж реальність, як дідусь або поліцейський».
Однак у виставі Річ Посполита XVII століття видається саме спрощеною — шляхта або п’є і займається розпустою, або рубає «хлопів». Шляхтич Сосульський (І.Щербак) майже одружений з українкою Федосією (Н.Кленіною), але дітей, народжених від цього половинного шлюбу, топить, мов щенят. Втім, якщо рівень несподіваності дорівнює рівню варварства, то XVII століття у трактуванні вистави видається справді складнішим за нинішнє.
Анжей із братом (Д.Тубольцев і О.Богданенко) — дебютанти цієї постановки — мають вигляд природний і зворушливий. Вони — новачки в дикому шляхтянському світі і спочатку все сприймають усерйоз. Несамовито рубають шаблями повітря, викрикують голосніше за інших безладні «військові» вигуки — одне слово, тримають себе в рамках визначеного за дією наїву. Зате в другій частині вистави, коли наїв закінчується і починається прозріння, Анжей із братом мають вигляд уже цілком інакший. Щоправда, світ навколо них залишається колишнім.
Сліпий дід (народний артист України В.Шептекита), що епізодично з’являється в першій дії на тлі обезголовлених «хлопів», — один із персонажів-лялькарів. Він віщує Анжею роль руйнівника «проклятої Речі Посполитої», і Анжей вважає своїм обов’язком іти за пророцтвом. Крім того, дією керує Сталева воля (Ірма Витовська), але герої здебільшого дослухаються голосу Провидіння — Діви Марії. Над героями тяжіють другий «поверх» і другий план, усіляко підкреслювані режисурою та сценографією.
Ідеологічний стрижень першої дії — зворушливий монолог Феськи, в якому героїня розповідає про те, як Сосульський топив у бочці їхніх дітей. Наприкінці її проникливої розповіді біленькі, схожі на янголят фігурки немовлят злітають над сценою. Вони й стають зірками, які, визначаючи долю героїв, споглядають на них із небес.
Тут можна процитувати останні абзаци булгаковської «Білої гвардії», та річ навіть не в зірках, а в тому, що в спектаклі сила і влада Речі Посполитої — зовсім за Достоєвським — повалиться через низку дітовбивств. Одне з них, невдале, народжує месника. Аморальні політичні настанови розсипаються законами моралі. Остання істина належить до розряду загальновідомих, але, може, про неї варто згадати саме тепер, коли політичні «резони» відіграють роль категоричного імперативу. Адже ясно, що ця роль їм не під силу.