Що в кого болить, той про те й гомонить: дивимося різні закордонні кіноновинки — і шедеври, і резонансну нісенітницю на кшталт «Коду», а безперервно думаємо про своє, про бідне в усіх сенсах українське кіно. Біда та й годі: навіть вітчизняний «проходняк», який анонсується в нас зазвичай як черговий «перший національний блокбастер», і той за рівнем на порядок нижчий за імпортний. Чому ж так довго настільки непримітні й числом, і майстерністю місцеві екранні опуси? Чи переформулюю в національному смаку: «Чому я не сокіл, чому не літаю?!». Зовсім несподівано на це загалом риторичне запитання відповіли нові фільми з Ізраїлю.
Вперше Дні ізраїльського кіно в Києві відбулися 1999 року, і «ДТ» писало про це. Українське кіно в той рік потішило широку ( у рамках Будинку кіно) громадськість аж двома прем’єрами. «Аве Марія!» Людмили Єфименко і «Всім привіт!» Дмитра Томашпольського були близькі один одному не тільки обопільними знаками оклику в назвах, а й тим, що обом стрічкам судилося безвісти канути в Лету. Кіноізраїльтяни були ж тоді на злеті: щойно життєрадісні «Друзі Яни» Аріка Каплуна зірвали Гран-прі на МКФ у Карлових Варах і силу набирав «ізраїльський Тарковський», почесний гість Канна — режисер-інтелектуал Амос Гітай («Кіппур», «Кедма»). У 60-ті роки в нас випускалося до сорока повнометражних ігрових стрічок на рік і розцвіла унікальна «школа поетичного кіно». В Ізраїлі фільми робилися поштучно, і про них на фестивалях майже ніхто нічого не чув. Тепер ми явно помінялися місцями: XXVIII ММКФ не вперше бере в конкурс ізраїльський фільм і вважає за необхідне всій кінематографії присвятити спеціальну програму. Тоді як самотня наша «Штольня» фігурує у позаконкурсних показах. У чому ж секрет цього руху в протилежні боки?
Представляючи публіці програму Днів ізраїльського кіно в Україні, посол Ізраїлю пані Наомі Бен Амі (схожа на інтелігентну акторку) зауважила, що її вітчизняне кіно вже, на щастя, перехворіло на наслідування Голлівуду й лобову політико-патріотичну догматику та риторику. На тамтешньому екрані запанував культ звичайних людей із їхніми (чоло)вічними і всім без слів близькими проблемами. Саме така найкраща, на мій погляд, картина всієї обойми — «Прикрощі Ніни» Шабі Габізона. За сюжетом хронікером клубка всіляких міжлюдських відносин тут виступає Надав. Він — відчайдушний вуаєр: усе підглянуте, прикрашене власною роз’ятреною еротичною фантазією хлопчика пубертатного віку, записує до свого талмуда-щоденника. Тільки тут його тиха й цнотлива закоханість у рідну тітку Ніну може перетворитися в розгнуздане порно і т.ін. Тим часом навколо відбувається і безліч інших подій. Гине від бомби терористів чоловік Ніни, а його двійник чомусь зовсім голий розгулює вулицями й заглядає у вікна колишньої дружини, не даючи їй знайти щастя з іншим. Мати Надава міняє партнерів як рукавички, а батько занедужує на рак і вмирає. І т.д. і т.п. Комічні епізоди чергуються з драматичними, загадки виникають і роз’ясняються — усе як у житті. Та поступово в цьому побутовому мереживі спроквола починає вбачатися й воістину біблійна мудрість: усі люди цікаві один для одного саме своїми «темними зонами», тим, що завжди залишається в «іншому» незбагненним і недосяжним. Так і покохали один одного навіки хлопчик і доросла вродлива жінка — без будь-якої надії на секс і без шансу забути один одного. А батько Надава, вмираючи, на сторінках паскудного щоденника сина залишає йому настанову на все життя, що залишилося: «За єврейськими повір’ями, коли вмирає чоловік, усе пролите ним у житті даремно, сім’я збирається воєдино й засуджує його душу. Я маю почути велетенський хор осуду. Ти, синок, єдине моє сім’я, пролите недаремно, і єдине виправдання всього мого життя. Судячи з щоденника, із тебе вийде непоганий письменник. Поглядай, будь ласка, іноді на небо: щоразу ти там бачитимеш, як я хвалюся тобою перед усіма, хто там є...». Напевно, тільки навчений багатотисячолітньою національною культурою єврей міг залишити таку благодатну для нащадка настанову. До речі, щось схоже заповідав своїм нащадкам-послідовникам і той єврей, якого розіп’яли. І спрацювало! У підсумку маємо європейську цивілізацію, за яку не соромно.
Саме за такою логікою, на мій погляд, у новому ізраїльському кіно і сполучаються мікро- і макропласти зображеного життя. Йдеться, здавалося б, про своє, ізраїльське та єврейське, приватне та повсякденне, та подивишся — скрізь побут проглядає (чоло)вічне загальнолюдське. Цей жанр, який я назвав би «сміх і гріх», характерний і для інших картин. «Зірки Шломо» Шемі Заріна — знову хроніка статевого та душевного визрівання хлопчика. І знову секс і смерть, пологи й похорон, мить і вічність — через дорогу один від одного. Подібна атмосфера, але присмачена лесбійськими мотивами, панує у фільмі «На край світу й ліворуч» Аві Нешера, де події цього разу обертаються навколо двох дівчаток із культурно різноманітних груп алії — франкомовних марокканських і англомовних індуських євреїв. Удома вони спілкуються рідною, але щоб зрозуміти одна одну, плутаючи слова в суржику, непомітно й неминуче знаходять спільну мову в івриті. Цікавий психологічний детектив «Під слідством» зняв режисер Марек Розенбаум. Тут підозрюваний у пограбуванні стає об’єктом знущань поліцейських, які, зрештою, і вбивають свою жертву. Проте психологічна перемога та правота явно залишаються за небіжчиком. Фільм, щоправда, за всіма естетичними параметрами слабенький, однак і досить-таки оригінальний у показі побуту ізраїльської поліцейської дільниці. Усе тут немов своє та все по-домашньому: копи з ув’язненими ділять бутерброди, дані дружинами на роботу, водять на пляж, фривольно пікіруються. А зек, якому відмовлено в туалеті, може буквально... надзюрити на своїх мучителів. Утім, і б’ють його прямо тут-таки — в тісній кімнатці поліцейського офісу, серед моніторів і стелажів із паперами. Єдиним архаїзмом програми став і справді старий фільм «Операція «Йонатан» (1977) Менахема Голана. Це реконструкція реальних подій 1976 року, коли ізраїльські спецназівці малою кров’ю врятували ізраїльтян-заручників в аеропорту Ентеббе в Уганді. Державний пафос, окарикатурювання ворогів і голлівудські «ослячі вуха», які стилістично стирчать мало не з кожного епізоду, цілком пояснюють і те, чому цю роботу свого часу було номіновано на «Оскар», і те, чому призу так і не було отримано.
І все-таки: «Думай по-ізраїльськи!», «Говори на івриті!», «Будь євреєм!» — нічого такого зовсім не було в месиджах переважної більшості з побачених фільмів країни, яка, між іншим, уже багато років перебуває в стані перманентно тліючої війни. Ідеєю-фікс тут було щось прямо протилежне: будь самим собою, просто і тільки ЛЮДИНОЮ. Нехай далеко не бездоганною. І всі навколо, починаючи від тата з мамою, тебе зрозуміють і віддадуть належне. І тоді «ми» переможемо. Адже ніщо нас так не ріднить, як загальнолюдське. Чи інтернаціональне, якщо завгодно. І ніщо нас так не розводить по ворожих таборах, як усе «вузьке» — політичні забарвлення, етнічне хизування, соціальні бар’єри тощо. Наше кіно — та, мабуть, і все суспільство — ще явно не дозріло до таких елементарних і споконвічних премудростей. А тому ми, напевно, й «маємо те, що маємо» в усіх сферах, включаючи кінематографічну.