UA / RU
Підтримати ZN.ua

Усі люди — вороги

Пояснима відсутність російських театральних гастролерів (поганих, хороших) у нас тепер частково компенсується репертуаром сучасного британського театру (переважно хорошим) - на кіноекранах центральних міст. Природа не терпить порожнечі. Британська рада в Україні старається.

Автор: Олег Вергеліс

Пояснима відсутність російських театральних гастролерів (поганих, хороших) у нас тепер частково компенсується репертуаром сучасного британського театру (переважно хорошим) - на кіноекранах центральних міст. Природа не терпить порожнечі. Британська рада в Україні старається.

Чергова прем'єрна кіноверсія гучного британського спектаклю - "Вид з мосту": п'єса Артура Міллера, театр "Янг-Вік", у головній ролі Марк Стронг. (Ця постановка 2014-го отримала три премії Лоуренса Олів'є - за найкращий спектакль, режисуру (Іво ван Хове) і, звісно, за найкращу чоловічу роль).

Артур Міллер (100-річчя від дня народження якого відзначатимемо цієї осені) - американський класик; чоловік Мерилін Монро; розсудливий інтелектуал в окулярах (що, за його ж словами, уникає занурення в безодні ірраціонального), затятий лівак (свого часу був прибічником "радянської демократії") і, звісно, один із трьох китів американської драматургії ХХ ст. (Поряд із Теннессі Вільямсом та Юджином О'нілом).

У давніх статтях про Міллера можна накопати сентенції на кшталт "злободенність його п'єси переважала її художню недосконалість. П'єса так і залишилася незаперечною літературною пам'яткою певної епохи, але навряд чи живим джерелом натхнення сьогоднішніх театральних режисерів".

Нахабна брехня. Але ж саме так і писали про одну з найкращих його п'єс - "Вид з мосту" (1955). Акцентувавши увагу переважно на соціальному підґрунті, на законах середовища, які породжують людські драми.

Тим часом сама п'єса, всупереч карканню істориків, була й залишається джерелом натхнення. І для попередніх великих - Пітера Брука, Лукіно Вісконті, Сідні Люмета. І тепер "Вид з мосту" випромінює енергію актуальності. Незважаючи на конкретну епоху, на задані автором рамки часу та місця дії.

Ця п'єса народжувалася довгих 10 років. З 1945-го по
1955-й. Задум, що виник у Міллера, коли він розглядав Манхеттен із Бруклінського мосту, змінювався, трансформувався. За 10 років! Між іншим, фантастичний (на теперішні мірки) період для створення одного драматургічного тексту. Тут у нас (зараз) за три місяці галопом нашльопають "під ключ" (якийсь грант) і дві, і навіть 22 "нові драми" про маргіналів, а в перервах - ще й сценарій для мильної опери запліднять. А тоді - 10 років (!) - драматург-інтелектуал, підживлюючись живим матеріалом для свого тексту, досліджує порти, доки, трюми, долі й характери. Він зібрав гору матеріалу. І ця гора з часом народжує не мишу, а, в усіх сенсах, досконалу драму: об'ємну, пропорційну, соціальну, психологічну.

У 1962-му виходить знаменитий фільм за мотивами п'єси. І мільйони глядачів відчиняють двері в будинок Едді Карбоуна, портового вантажника з Брукліна. Цей герой не дуже щасливий з Беатріс (його дружина) і дуже жадає Кетрін (його 17-річна племінниця-приймачка). Він очей не зводить із неї багато років - і коли вона миється у ванній, і коли приміряє на ніжні ніжки перші туфлі на високих підборах, і коли влаштовується на першу відповідальну роботу стенографістки...

І ось тут, коли вона саме і влаштовується на цю роботу, в його будинок, у його двері ввалюються Марко і Родольфо. Темпераментні гості-нелегали з сонячної Італії.

Хлопці прибули на певний час: заробити, врятувати від голоду і хвороб свої злиденні італійські сім'ї. Ліричний блондин-нелегал Родольфо з першого погляду закохується в Кетрін, та відповідає взаємністю.

У цю мить життя й розум настирного опікуна котяться під укіс. Поринають, як старий корабель під Бруклінським мостом, на темне-темне дно пристрастей людських...

У лондонському театрі "Янг Вік" (де прописаний "Вид з мосту") мені вже давно хотілося б пожити-попрацювати бодай у статусі якогось вахтера чи сторожа. Таке бажання виникло відразу після подорожі з цим театром у "Трамваї "Бажання" (дуже сильної постановки з Джилліан Андерсон у ролі Бланш Дюбуа).

Зал-трансформер "Янг Вік" скидається на мініатюрну копію давньогрецького амфітеатру. Глядачі - навколо сцени. Внутрішній простір цього разу повністю відданий героям Міллера: Едді, Кетрін, Беатріс, Родольфо, Марко. Один із героїв Міллера, адвокат Альф'єрі, виступає у спектаклі (і в п'єсі) таким собі уповноваженим представником умовного античного хору. Оскільки він - коментатор подій, провісник печалей і, звісно, пристрасний і безсторонній спостерігач.

Законник Альф'єрі, як втілення Фатуму, закручує чортову шарманку історії про нелегалів та темні пристрасті. І велика чорна коробка-кришка повільно відривається від краю сцени... Оголюючи білий простір невеликого майданчика. Там, усередині, роботяги миються в душі. Над їхніми головами справді струменить вода (водостік під ногами).

Так починається, власне кажучи, і антична, і американська трагедія.

Хоча бельгійський режисер Іво ван Хове обставляє цю трагедію без лобових ілюстративних національних аспектів. Він розкриває перед глядачами "Янг Вік" трагедію універсальну. Можна навіть уточнити: міжнаціональну. Незважаючи на вирування італійських пристрастей на тлі Бруклінського мосту.

Еталон стилю, розуму і творчої помірності - сценографія (Ян Версвейвелд). Художник використовує подвійну контамінацію: мінімалізм і технологічна дорожнеча, образність і художній лаконізм. Будинок Едді Карбоуна сприймається як боксерський ринг, вистелений білим покривалом, обставлений стільцями для бійців та вболівальників. Тильний бік сцени - глуха стіна з дверми (у пітьму, нікуди).

Тільки у фіналі цієї антично-американської трагедії художник приголомшить феноменальним трюком. Ніби сканованим із кривавих фільмів жахів або надсучасних європейських натуралістичних опер. У сцені різанини, коли Едді й Марко втягують у кривавий хор героїв сюжету, з колосників на них знову проллється душ… Цього разу - кривавий, яскраво-червоний.

Потоки крові заливають білий ринг. Омивають тіла, що борсаються. Перетворюють усіх і кожного на криваве місиво.

Глядачі ціпеніють. Режисер, схоже, потирає руки. Трюк удався. Катарсис відбувся. Чорна коробка, як кришка труни, як дах саркофага, - тут-таки й накриє всіх, хто вже під мостом, на дні.

Упродовж двогодинного спектаклю герої фланірують по сцені босоніж. Босоніж по пеклу. У п'єсі Міллера 17-річна Кетрін, приміряючи нові туфлі, каже своєму хтивому опікунові: "Чому мені не можна взути їх хоча б удома?" Едді відповідає: "Зніми, будь ласка, ти гарна й так - без цих туфель…".

Едді - мимоволі - просто-таки роззуває й решту персонажів, які опиняються в його будинку. А ті готові ходити перед ним навшпиньки, тихо-тихо, наче вони в індійському храмі.

Для деяких гостей такі босоногі прогулянки - танці на склі. Тривога, напруга, саспенс - усе це в спектаклі Іво ван Хове наростає з кожним новим тактом тривожної відстороненої музики, з кожним новим поворотом сюжету Міллера.

Його герої, які опинилися в стильному дизайні умовного боксерського рингу, передчувають подих Фатуму. Тим більше що його представник, в особі адвоката, весь час поруч - і теж босоніж.

Він прогулюється навколо рингу, всередині. Що дивує найбільше - події понад півстолітньої давності, пов'язані з нелегалами, доносами, арештами, не віддають архаїкою. Нові й нові хвилі нелегалів (у змінених декораціях) залишають не менш гострі сюжети вже для нових трагедій.

Але навіть ці мотиви, швидше - тло спектаклю. Зерно постановки Іво ван Хове, звісно, - Едді, зіграний Марком Стронгом. Талановитим, харизматичним британським актором, що запам'ятався із фільму "Гра в імітацію", картин Гая Річі.

Тут одне з божевільних попадань і збігів: актор і образ. Сама сценічна скульптура образу Едді - основа, цемент постановки. Коли адвокат Альф'єрі говорить про його очі - "темні, як тунелі", це не образне порівняння, так і є насправді. Едді (Стронг) свердлить усіх демонічним поглядом, вгризається зіницями в кожного, простромлює променем, що вирвався з гіперболоїда інженера Гаріна.

Навколо Едді, переважно навколо нього, режисер споруджує тематичний форпост цього "Мосту". Іво ван Хове пропонує Марку Стронгу надзвичайно цікаву гру - не в Гумберта-Гумберта, не в хтивого маніяка, чиї ніздрі розпирає запах тіла молодого. Тут небезпечніша гра, складніша історія.

Марк Стронг привносить у спектакль тему одержимості. Не те щоб одержимості зрілої людини якимось юним створінням, а швидше за все - одержимості власним демоном… що живе всередині героя. Що намагається вирватися назовні. Що норовить затьмити його розум.

Одержимість виявляє патологію. Патологія ховається за демагогію. Демагогія підводить до злочину…

Такий умовний ланцюжок, що окільцьовує долю, характер, темперамент Едді Карбоуна, зіграного Стронгом.

У об'єкті його пристрасті, в Кетрін, якою її грає Бібі Фокс, зовні немає якоїсь надсексуальності. Мила, звичайна. Зовсім не Лоліта. Але, очевидно, у випадку з Едді річ якраз не в Лоліті, а в ньому самому - в його демоні. Що руйнує героя зсередини, що перетворює кожну людину на його шляху - на ворога.

Едді проводить боксерський раунд - із самим собою. Його друг і його суперник - та темна людина, котра всередині. Тривалий період між ними була "нічия". Але зовнішній чинник (Родольфо) порушує баланс. Демон прагне реваншу…

Особливості такого трактування, можливо, не на поверхні, а мерехтять ледь означеним пунктиром. Та саме з цієї причини спектакль і являє досить щільну консистенцію психологізму.

Не соціальна драма, не соціальна трагедія, а, швидше, екзистенційна психодрама.

Чорна коробка, що відірвалася від білої землі (чорний верх, білий низ) ще на початку здається скринею Пандори. А її, як відомо, краще не відкривати, адже й там - демони, вороги.

З формалістичної дзвіниці, цей британський спектакль зовні невигадливий: стриманий у мізансценах, помірний у режисерських прийомах. Водночас постановку Іво ван Хове не можна назвати старомодною. Правда почуттів - вона і є правда: поза модами, поза постдраматизмом.

Розважливість і філігранність режисерської роботи на полях видатної п'єси в тому й полягає, що постановник не виступає тут ні редактором, ні коректором. Він, режисер, тільки читець… Якому ми не маємо права відмовляти в певній своєрідності розставлюваних ним акцентів та наголосів. А саме вони й сприяють оновленню енергетики давнього тексту. Діалоги Міллера, написані колись давно, у такій розважливій режисерській декламації звучать жваво, гостро, без велемовності й архаїчності.

Драма Міллера, інтонація читця-режисера, майстерність акторів, образи сценографа повертають глядачів, які опинилися на "Мосту", не до ретроспекції, а до дійсності. А вона - і поза сценою-рингом і, природно, всередині неї. Саме в цьому театрі. "Янг Вік". У якому мені й хотілося б попрацювати сторожем...