Сцена зі спектаклю |
Глядачі, які зібралися в Центрі театрального мистецтва «Дах», опинилися всередині декількох ритуалів, чи, скажімо, одного ритуалу. Режисер Владислав Троїцький і фольклорний ансамбль «Божичі» запросили публіку на весілля, за яким пішли похоронні плачі і «побачення з мерцями», а потім — на народну гулянку. Ритуал плавно описав коло, переходячи з радості до страждання й назад, а глядачі-гості, котрі сиділи за столами з національною українською їжею — салом, солоними огірками і горілкою — почувалися не сторонніми спостерігачами, а повноправними учасниками дійства.
Щоправда, їсти під спів «Божичів» глядачі наважилися не одразу, а тільки коли зрозуміли, що «на бенкеті» потрібно співати і закушувати, одночасно вшановуючи артистів. Словом, ансамблю на власному прикладі довелося переконати публіку в тому, що духовна їжа цілком сполучається з матеріальною. У результаті до кінця дійства під прустівською назвою «У пошуках втраченого часу» глядачі змусили артистів співати по другому колу — вжившись у ритуал, розкута публіка довго не хотіла розходитися. Виявилося, що ритуал — це та річка, у яку можна ввійти не раз.
Фольклорний ансамбль «Божичі» відноситься до тих рідкісних творчих колективів, які вирушають по репертуар у тривалі експедиції. Ансамбль на чолі з Іллею Фетисовим підбирає собі репертуар під час байдаркових походів по українських річках. Якщо в минулому олонецький губернатор і поет Державін, мандруючи по Онезькому озеру і північноросійських річках, припливав у села, де головні убори жінок були унизані річковими перлами, а пісень водилося в достатку, то «Божичі» збирають свій репертуар в оазисах «утраченого часу» — селах Чернігівської, Дніпропетровської, Полтавської, Житомирської та Київської областей. Ансамбль цікавиться і танцювально-інструментальними традиціями цих регіонів.
Колектив ансамблю складається в основному зі студентів і випускників кафедри фольклору Національної музичної академії імені Чайковського. «Божичі» засновані 1998 року й відтоді подорожують українськими річками разом з іншими студентами і викладачами НМА. 1999 року, під час байдаркової подорожі за маршрутом від річки Десна (м. Новгород-Сіверський) до Макошина, учасники одіссеї записали близько шістдесяти 90-хвилинних аудіокасет. Щоправда, не зі співом сирен, а з ліричними, календарними й обрядовими піснями.
За чотири роки таких експедицій байдарочники встигли побувати на шести річках України (Сейм, Десна, Псел, Рось, Вовча, Самара) і в семи областях (Київській, Полтавській, Сумській, Чернігівській, Житомирській, Дніпропетровській і Донецькій). Під час таких експедицій «Божичі» не тільки збирали фольклор, а й приміряли на себе маску його виконавців — училися говорити, рухатися, поводитися, як вони.
Остаточному перевтіленню в рамках дійства під назвою «У пошуках втраченого часу» допоміг художній керівник «Даху» Владислав Троїцький. Фольклористи злилися із зібраним ними матеріалом і запропонували глядачам зробити те ж саме. Ритуал припускав метаморфозу.
Що ж таке «втрачений час»? Це час, у якому Вдова (Наталя Сербина) розповідає про щовечірні візити покійного чоловіка так само просто і природно, як і про спілкування з живими. У рамках втраченого і відродженого «Божичами» часу межу між світом живих і мертвих стерто, а ритуал слугує мостом між світами. Але при цьому оазиси втраченого часу не відкидають «пустелі» сучасності. У них є не тільки чаклунки і потопельниці, а й передові доярки з гармоністами.
У постановці Владислава Троїцького архаїчний світ ритуалу сусідив із звичайною сільською «побутовухою», як сулія самогонки зі стародавніми обрядовими піснями. І учасники дійства дудлили горілку й стукали по столу так само природно, як співали і танцювали. Переходи від міфологічного, ритуального часу до часу побутового відбувалися нечувано швидко, тому глядачі не завжди встигали за цим рухом.
Напевно, тому, коли спектакль закінчився, ніхто в це не повірив. Складалося враження, що учасники дійства лише вийшли передихнути, а за короткий час їхньої відсутності можна налягти на горілку з огірками. Але актори не поверталися, і глядачі викликали їх на біс. Ритуал отримав стихійне продовження, і здавалося, що в нього не буде кінця. Втім, у ритуалів є одна примітна властивість: вони створюють ілюзію безсмертя, у яку так хочеться вірити.