Подивитися на себе з боку завжди цікаво. На прем’єрному спектаклі «Веселіться! Усе гаразд!?» за п’єсою «Аделаїда» Євгена Унгарда в Театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра можна спробувати це зробити. Час дії — наші дні, місце дії — горезвісний пострадянський простір, який добре знайомий усім нам, а саме — звичайна «хрущовка», стара, занедбана, з аварійними трубами, що давно потребують жеківського ремонту. До речі, ці труби, збільшені в розмірі, які розташувалися на сцені у своєрідному переплетенні лінійного візерунка, стають сценографічним образом спектаклю (художник Олег Лунєв). Символом невпорядкованості, безнадійності існування, повної зневіри в можливість щастя і ліпшого життя стають ці заіржавілі, зношені труби. Життя в квартирі з такими каналізаційними проблемами відповідне. Простота і невигадливість обстановки. Мешканці квартири готуються до якоїсь події. Перші двадцять хвилин спектаклю глядач не знає причин передсвяткової метушні. Хіба що співчутливо розмірковує разом із персонажами над головним питанням сучасності — а чи вистачить горілки? Для динамізму дії режисер спектаклю Андрій Білоус створює рівнобіжні плани, глядач бачить немов два одночасних кадри. І поступово все прояснюється. У квартирі готуються до весілля, подія радісна, але всі якісь знервовані. Другий кадр пояснює знервованість ситуації. Поки чекають на нареченого, наречена закінчує вирішувати справи з колишнім чоловіком, який вже зібрав речі. Розлучення остаточно вирішене, новий наречений ось-ось прийде, але все виявляється не таким простим.
Чоловік — кумедний нездара Кочкін (Михайло Жонін), навколо якого крутиться карусель подій. Всі персонажі — традиційні маски-характери, це зумовлює манеру акторського виконання. Колишня теща Іванівна (Галина Корнєєва) і мама Віолета Харитонівна (Тетяна Камбурова) змирилися з цим розривом, подруга дружини Люся (Ірина Мельник) усіляко хоче зробити ситуацію вигідною для себе, розраховуючи на Кочкіна, лише дружина Аделаїда (Наталія Озирська) за всієї своєї впевненості втрачає рішучість. З цього драматургічного матеріалу можна було зробити нормальний реалістичний спектакль у стилі психологічного театру 80-х. Та режисер А.Білоус — молодий художник, це його режисерський дебют, і він явно не хоче йти второваними шляхами. Намагається піти від реалістичного театру, створюючи фантасмагорію реальності. Начебто все по-справжньому, і салати ріжуть, і чарки перекидають, і тарілки б’ють, навіть у наповненій водою ванній купаються і, віддавши данину часу, блискають голими сідницями, усе як у житті. Та, розповідаючи про все це, режисер вдається до ефекту укрупнення, пропонує акторам робити свої образи навмисно театральними. У результаті цих пошуків на стику психології та перебільшення народжується неймовірне відчуття абсурдності того, що коїться. Разом із драматургом режисер виходить на образне узагальнення глобального питання — як жити далі.
Запрошена на весілля начальниця жеку, на яку Іванівна покладає надії щодо заміни старих труб, з’являється в образі демонічно прекрасної жінки Нінель Георгіївни (Оксана Архангельська). Вона й поводиться демонічно. Її прихід змінює інтер’єр: спливають угору сплетіння пофарбованих в отрутний зелений колір каналізаційних труб, а на їхньому місці запановує благородний хорал органних труб. Може, життя чудово зміниться? Нінель Георгіївна пропонує варіанти, із зарозумілою всемогутністю відмахується вона від хазяйки, так, я поставила вас у чергу на заміну труб, подумайте про більш важливе, життя руйнується, а ви про такі дрібниці!
Режисер перетворює цю квартиру на міні-всесвіт і наділяє просту начальницю жеку можливостями Деміурга, вона моделює ситуацію, в якій усі отримують те, до чого патетично прагнули, експеримент полягає в розіграші єдиного чоловіка і розіграші досить примітивному, на гру в міста. Виграє Кочкіна Люся, і Аделаїді доведеться пережити ще й похід Кочкіна з Люсею у ванну, зрозуміло для чого. І лише після цього, дивлячись на розгублено-щасливу подругу, Аделаїда немов прозріває і повертається до себе ж, вимовляючи фразу про те, що продовжує любити Кочкіна. Ця фраза — немов мораль байки, лише сама людина спроможна змінити свою долю, спроможна «викувати» своє щастя. І якщо ми захочемо, то зможемо перетворити у своїй уяві іржаві труби каналізації на блискучі труби органа. Спектакль про це, у ньому відчувається присутність чутливої режисерської думки. Тут знайдена та міра театральності, яка змушує спектакль звучати як притча, де можна щиро веселитися, де все добре, і погано не буде навіть у крайньому разі.