У кожного з нас є своя війна — як величезний страшний пазл, вона cкладається в нашій свідомості з крихітних шматочків: спогадів батьків, дідусів із бабусями, численних радянських фільмів про війну та відомої телевізійної саги про Штірлиця... І для кожного є щось особисте в тій війні, що вразило раз і назавжди, відбилося у свідомості реальною картинкою.
Ось уже понад півстоліття травень для нас — не просто перехід у літо. Це насамперед свято Перемоги, причому по-справжньому — з великої літери. Коли я маленькою дівчинкою ходила до стели на Печерську класти пишні букети бузку та тюльпанів, вражало, що ходять туди літні люди. Як же вони могли воювати? Дитинство не припускає думки, що до початку війни цим чужим дідусям було по 20—25 років, вони мріяли про щось, складали випускні та вступні іспити. Війна ввірвалася в їхнє життя і зруйнувала все. Їх були тисячі, мільйони — кожен зі своєю історією, долею.
Мабуть, найстрашніше в масовій трагедії — знайти особисте, деталь, жест, характер... Коли падала вежа-близнюк, хтось відчайдушно махав хустинкою з вікна останніх поверхів — і він уже не був «одним із маси». Анна Франк теж відірвалася від потоку єврейського населення Європи, знищеного в нацистських концентраційних таборах. Голос тринадцятирічної дівчинки, яка не дожила кількох тижнів до визволення, почув 1947 року весь світ — саме тоді було вперше опубліковано щоденник Анни. Вона почала вести його перед тим, як її сім’я на два довгих роки перейшла жити в укриття, що здавалося надійним і єдино доступним.
На основі цього щоденника ставлять п’єси, зняли фільм, який у нашій країні бачили, на жаль, одиниці, а в Базелі створено інститут Анни Франк, будинок-музей... Нинішнього року до травневих дат відкрилася в Палаці дітей і юнацтва на Печерську камерна фотовиставка «Анна Франк — урок історії».
Вона займає дуже мало місця — це лише архівні фото нацистської Німеччини та Голландії, фото Анни з сім’єю, інших людей, які дивом пережили гітлерівські масові репресії. Нацисти планували знищити 11 мільйонів європейських євреїв — їм удалося стерти з обличчя землі «лише» шість. У кожної людини з цієї страшної круглої суми було своє неповторне життя — і коли думаєш про це, перестаєш бачити масу, натовп, а бачиш раптом чиїсь обличчя. Такі, як у Анни на фотографії.
Організатори виставки планують возити цей пересувний фотоальбом по 11 містах України, причому основна мета проекту — освітня. Семінари для вчителів столичних і регіональних шкіл, екскурсії для школярів та їхніх батьків мають ознайомити дітей із війною, дати побачити, як змінився звичний і знайомий світ півстоліття тому, очима однієї їхньої однолітки, яка просто вела щоденник. Щоденник, який став живою воєнною хронікою, що збирається з уривків радіопередач, чуток і звуків, які долинали в ізоляцію укриття.
Ідея — чудова. І цілком необхідна, як я переконалася на власному досвіді, задумавши провести невеличке опитування киян різних вікових категорій. Результати мене трохи приголомшили, хоча повна їх передбачуваність, на жаль, досить симптоматична для нашого менталітету — сьогоднішні діти й підлітки взагалі не знають, хто така Анна Франк. На провокаційне запитання «А хто ж написав книгу «Щоденник Анни Франк»?» висловлювалися найфантастичніші варіанти відповідей, хоча не читав її жоден з опитуваних. А ось оскароносний «Список Шиндлера» бачив багато хто — отже, саме в цьому й криється секрет успіху впливу на свідомість. І саме цього організатори виставки й не врахували.
Якщо задумувати виставку, покликану впливати на дитину, слід згадати свій власний дитячий досвід: чи довго можуть утримувати дитячу увагу статичні фотографії незнайомих людей? Саме тому доводиться визнати, що на сьогодні самих фотоматеріалів, навіть у комплексі з хорошим гідом, явно не досить, щоб залишити хоч якийсь помітний відбиток у дитячій свідомості. У багатьох дітей нині вдома стоять комп’ютери, не кажучи вже про ТБ, приставки та інші удосконалення XXI століття. Щоб змусити їх хоча б здивуватися, потрібно, як мінімум, оживити німу скорботу фотографій. Заздалегідь передбачаю, що багатьом це здасться жорстоким — але є такий вік, коли потрібно відчути чужий біль. Як свій. Навіть більше. І тоді урок історії запам’ятається на все життя.
Об’єднаними зусиллями нинішнього року вийшли три нові книжки — «Щоденник» українською мовою, невеличкий гід по виставці, який ілюструє події, описані Анною, і збірник, створений людиною, що народилася у Вестерброці, концтаборі, розміщеному в Нідерландах. Саме з цього табору останній поїзд повіз Анну з сестрою Марго в Аушвіц чи Освенцим-Біркенау. У цьому збірнику, крім фрагментів щоденника Анни Франк, є ще чотири щоденники єврейських дітей, ровесників Анни з Польщі, Литви, Угорщини та Бельгії. Всім їм було страшно, ще страшніше, ніж Анні, яка пережила практично всю війну з батьками, тільки чуючи відгомони смерті, але до часу не бачачи її з віконця горища, де вони ховалися. Цим підліткам довелося боротися за своє життя — вони програли цю нерівну битву. Та їхні голоси, як і голос Анни, не перестають звучати.
Тринадцятирічна Ева залишила у своєму щоденнику останній запис: «І все-таки, дорогий щоденнику, я не хочу вмирати; я хочу жити, навіть якщо це означає, що я буду єдиною людиною, якій дозволять залишитися. Я могла б чекати закінчення війни в якомусь підвалі, або на даху, або в якійсь таємній щілині. Я могла б навіть дозволити цьому косоокому жандармові, що забирав у нас борошно, цілувати мене стільки часу, скільки вони мене не вбиватимуть, тільки б вони дозволили мені залишитися серед живих... Я бачу нині, що дружелюбний жандарм дозволив Маришці ввійти. Я більше не можу писати, дорогий щоденнику, у мене течуть сльози...»
Неподалік Єрусалима є найвідоміший інститут-музей Холокосту «Яд Вашем». На цьому місці ніхто не помер, там не було концтаборів, братських могил. Проте саме там найскорботніше місце на всій ізраїльській землі. Замість пам’ятників — справжній, подарований урядом Польщі вагон для худоби, в якому перевозили з гетто євреїв; Януш Корчак, який обіймає своїх дітей із темного каменю, постаті дітей, що згорнулися під навислими плитами. І дитячий зал — входячи туди, ніби потрапляєш на міст, що висить у повітряній темряві. Навколо мерехтять зірки, і під тиху музику голос співуче читає імена та дати дітей війни. Вони рідко повторюються — надто вже довгі списки. Серед них — і п’ятеро маленьких авторів своїх літописів короткого життя.
Про це потрібно пам’ятати — не лише у травні, коли розпускаються дерева й дідусь іде зустрічатися з фронтовими друзями. Не лише тому, що є така традиція. І не лише тому, що ми колись перемогли. Просто народ, який забув свою історію, приречений на її повторення. На цьому уроці історії немає і не може бути відмінників. Проте вивчити його необхідно — щоб жити.