Як словники тлумачать слово «дилетант», відомо всім, у житті ж при його визначенні припускаються різночитання. Та, напевно, головна відмінність дилетанта від професіонала полягає в тій «легкості незвичайній», із якою перший розмірковує про речі серйозні та глибокі. Дилетанти — здебільшого Хлєстакови. Для них не існує нюансів і півтонів, різних там «але» й «однак». Якщо з Пушкіним — то у близьких стосунках, якщо залицятися — то відразу до матусі й дочки, якщо просити в борг — то в усіх поспіль, не вдаючись у деталі й тонкощі.
Літератори-дилетанти міцно переконані в тому, що літературні школи й об’єднання — вигадка пустопорожніх учених, які чомусь ніяк не можуть повною мірою оцінити роль головної поетичної музи — Пляшки. Які там імажиністи, футуристи чи навіть символісти з акмеїстами?! Ну, зібралися, ну випили, з п’яної голови написали маніфест, а зануди-літературознавці сприйняли всю цю бодягу всерйоз і тепер ось монографії пишуть. Герой однієї з пісень Висоцького приготував коньяк для музи, а потім, за відсутності довгожданої гості, випив його з друзями й сусідами. Дилетанти від літератури впевнені в тому, що муза і коньяк — практично одне й те ж саме.
Є, втім, ще одне слово, яке люблять повторювати дилетанти. І це слово — натхнення. Його вони вимовляють із захопленим придихом, тоді як «майстерність» чи, скажімо, «професіоналізм» цідять крізь зуби. На їхню думку, професіонал — істота неповноцінна, із музою незнайома, а поети, природно, професіоналами не бувають. Тоді ким же вони бувають? Дилетантами?
У «Листах про російську поезію» Микола Гумільов писав про екзальтованого читача, себто про дилетанта: «Екзальтований любить поезію і ненавидить поетику. Колись на нього можна було натрапити й в інших галузях людського духу. Був він і серед моряків, які освистували перший пароплав, оскільки мореплавець повинен молитися Діві Марії про дарування сприятливого вітру, а не палити якісь дрова, щоб змушувати вертітися якісь колеса. Витіснений звідусіль, він зберігся лише серед читачів віршів». І серед упорядників літературних альманахів, додала б я.
Давно вже — і не мною — помічено, що в київських літературних альманахах та журналах кульгають поетичні відділи. Решта: критика, есеїстика, літературознавчі дослідження, навіть мемуари — викликає приємніші відчуття. Але ці поетичні відділи! Вони найчастіше, м’яко кажучи, екзальтовані.
Ось, приміром, «Коллегиум». У нинішній своїй версії він усім хороший, тобто професійний, — окрім поетичного відділу. Тоді як у решті розділів журналу акцент робиться на майстерності чи, скажімо, на професіоналізмі авторів, у поетичному переважає екзальтація. Навіщо, справді, спалювати якісь дрова, щоб змушувати вертітися якісь колеса! Можна ж навіть не молитися, а в римованих чи не римованих віршованих рядках розмірковувати про Музу, яка «меня сегодня посетила, так немного посидела и ушла…». Ніхто ж не перевірятиме! А далі — знову, як у Висоцького: «Я — гений, прочь сомненье, /Даешь восторги, лавры и цветы!»
Фома Опіскін із «Села Степанчикова» теж був геній, хоча за все життя нічого путнього не написав. Зате з якою легкістю розмірковував про високе! У Грибоєдова дилетант-літератор, щоправда, пішов далі — він регулярно публікував у журналах «уривок, погляд і дещо». Міг би, звісно, і сам журнал заснувати. А що? Справа проста...
Один із небагатьох київських літературних альманахів, зроблених добротно і професійно, — «Егупец», просто тому, що його поетичний відділ має достойний вигляд. Напевно, це пояснюється тим, що для редколегії «Егупца» поет — насамперед майстер, а потім уже «я — гений, прочь сомненья!» Рідкісна для київських альманахів, і ширше — літературних кіл, — установка. На наших поетичних фестивалях, приміром, у своїй геніальності готовий розписатися мало не кожен. Як і в кулуарах розповісти про те, скільки разів на день його відвідує муза. Коньяк себто.
Грибоєдовське «уривок, погляд і дещо» — на диво точне визначення творчості дилетантів. Для повноцінних текстів потрібна майстерність чи хоча б професіоналізм, а ось «уривок, погляд і дещо» сфабрикувати легко. Уривок може бути клаптевим, погляд — поверховим, а для «дещо» характеристика взагалі непотрібна. Дещо воно і є дещо. Без форми і, отже, без змісту. Так, марення безумця, себто — генія. Думки для вічності. Хоча незрозуміло, чи захоче вічність їх вислухати... Швидше за все — позіхне й відвернеться.
Дилетанти від літератури люблять побешкетувати. При цьому бешкетування вони називають «текстом життя». Якщо з літературними текстами не все гаразд — допоможе «текст життя». Головне, поставити в останньому якомога більше знаків оклику. Чутлива публіка оцінить і довго ще згадуватиме, як «людина згоріла».
У результаті про екстравагантні витівки дилетантів від літератури пам’ятають більше, ніж про їхні тексти. Щодо текстів і запам’ятовувати нічого. Так, «уривок, погляд і дещо». Чи, простіше кажучи, нісенітниця. Зате дилетантам чудово вдається картання обивателів, особливо зі сцени якогось арт-кафе чи театру. Саме вони, викликаючи бурхливе захоплення публіки, гучно виголошують: «Вам, обивателям, цього не зрозуміти...», тоді як професіонали тихо попивають свою каву або мирно сидять на гальорці. Що ж, кожному своє...
Є, щоправда, одна втішна для дилетантів річ. Адже кожен професіонал хоч у чомусь та дилетант. А перед Господом Богом усі ми — дилетанти. І це — на щастя. Мав рацію мудрець, сказавши: «я знаю, що я нічого не знаю». Дилетанти, втім, упевнені, що вони знають усе. І нічого складного, і дуже навіть просто. Кажу я Пушкіну: «Ну, як життя, брате Пушкін?» А він мені у відповідь: «Та так, брате, все якось...»