УМИРОТВОРЕНА ЧЕХІЯ

Три нових фільми показав минулого тижня Чеський центр у Києві. За соціалістичних часів чехословацьке кіно славилося найвищим професіоналізмом, кипучою креативністю і плодовитістю на авторськи неповторних творців. Сторінки не вистачить, щоб просто перелічити імена і кращі фільми режисерів — від метрів старої школи, на кшталт М.Фріча й О.Ваври, до шістдесятників кола Я.Кадара і Е.Клоса, М.Формана, І.Менцеля, К.Кахіні, В.Хітілової, Я.Іреша, О.Ліпського й інших, яким несть числа. Про їхню унікальну школу анімації і зовсім мова окрема. Потрясінь, схожих на ті, які перелопатили їхнє кіно на межі 60-х і 70-х років, у Чехії 90-х не було, але й нових злетів не видно. Якщо не вважати симпатичного, і не більше, оскароносця «Колі». Відповідно, в пам’яті за цей час не затрималося жодного авторського імені-відкриття. Тим цікавіше було ознайомитися з останніми зразками тамтешнього фільму. Хоча б з пошуковою метою.

«Всі мої рідні» (1999) Матея Мінача — сага про довоєнне процвітання клану празьких євреїв Зільберштейнів, які майже всі загинули в роки Холокосту. Розповідь ведеться з погляду єдиного, хто врятувався, — хлопчика Давида, вивезеного до Британії англійським дипломатом... Невідпорне зачарування празької весни, літа й осені 1938-го. Благополучне до ідилічності, інтелігентне до аристократичності життя-буття багатолюдного і гіллястого роду: батько-патріарх — рабин, сини, як і годиться, шляхетних і дохідних професій — гінеколог, музикант, технар-винахідник, священнослужитель, актор. Головна проблема — чи прийняти в родичі невістку-неєврейку. Тим часом дедалі ближче грізний поступ гітлеризму: Австрія, Судети, Чехія... Усе виразніший у празькому побуті свинцевий подих антисемітизму. Фільм сповнений елегійного смутку за втраченим довоєнним едемом, його «ретро» естетично вилизано до блиску в дусі голлівудської оптичної якості, що заведено називати glamour («зачарування»). Власне механізм нацистської м’ясорубки залишився за кадром, як витиснутий зі свідомості жах. Поза полем зору і суть історичної трагедії. Просто все було так чудово, а потім усе стало так жахливо. На мій погляд, цієї опозиції замало для наступників чудових стрічок Я.Кадара і Е.Клоса «Смерть зветься Енгельхен» і «Магазин на майдані».

«Еники-беники» (2000) Аліце Нелліс — етюд на теми постсоціалістичного побуту і звичаїв чеської глибинки. У забитому, на кшталт нашого Житомира, але «по-їхньому» чистенькому й акуратненькому містечку проходять ще незвичні для всіх демократичні вибори. Провінціали пишаються своєю довгожданою підключеністю до системи європейських цінностей, але їхні совкові забобони і звички роблять їх іноді кумедно незграбними в поводженні з новим соціальним інструментом. На жаль, тяганина і туга за маргінальним існуванням, на мій погляд, уразила й авторський стиль. Про простодушність розказано простодушно, а про нудне — дуже невигадливо.

Імена двох вищезгаданих, невідомих мені досі авторів я, підозрюю, скоро забуду. А третього і так добре знав. Найбільш яскрава і змістовна стрічка програми належить широко відомому у світі кіно Юраю Якубиско («Тисячолітня бджола», «Пані Хуртовина» та ін.), який, щоправда, колись числився серед словацьких режисерів. У «Неперевіреному повідомленні про кінець світу» (1997) майстер вочевидь продовжує свій фірмовий жанр фольклорно-епічного, карнавально-фантасмагоричного і натурно-живописного кінематографу, дуже схожого на нашу незабутню «поетичну школу».

...Глухе гірське село. Невизначений континуум XX століття. Згуртована спільними бідами і гріхами, перехресним сексом і тотемним жахом перед вовками сільська громада з належними їй за штатом місцевими потворою-горбанем і дурником-юродивим. Фатальний трикутник романтичного кохання, того, що до гробу і після. Загалом — тіні тамтешніх забутих предків у їхньому «вавілоні-XX». Фундаментальна відмінність — феллінівська соковитість реального колориту і фантазмів, справжня філософічність розповіді. Герої Якубиско живуть у перманентному очікуванні загального кінця, і тому є ознаки: періодичні землетруси, падіж худоби і мор на дітей. Не сховані від них і причини очікуваної загибелі: у гріхах, як у шовках.

Звісно, автор у наїтивістському стилі вибудовує свою версію загальної есхатології: неминучість людських пристрастей — неподоланість гріха — виправданість спокутування смертю. Але настільки ж універсальні в нього і мотивації постійного відтягування світового фіналу: гріх разом із собою відтворює і саме буття. Отже, шановні пані та панове, є думка, що кінець світу настільки ж неуникний, наскільки і невідома його точна дата. Чеський апокаліпсис виявився не таким страшним, як його малюють інші.

Парадоксальна закономірність помітна в сучасних цілком благополучних кінематографіях цілком благополучних західних країн, до яких дедалі більше пристає й Чехія. Чим більше виконуються бажання суспільства, тим слабші сюжетний «драйв» їхніх фільмів і драматургічна винахідливість авторів. Датська «Догма» — локальне національне повстання проти нудьги процвітання. Інші шукають порятунку в орієнталістській «свіжині» Китаю, Ірану, Гонконгу тощо. Здається, Чехія, після «оксамитової революції» увійшовши в епоху «шовкової демократії», схильна повторити цю траєкторію.