Завершується 46-й київський кінофестиваль "Молодість". І "традиційно" приймає на себе холодний шквал критики, причиною якої часто була недбала організація. Та якщо не обмежуватися речами технологічними, а піднятися до питань ідейних, то стає зрозуміло: сама "Молодість" критикує суспільство ще нещадніше.
Фестиваль нагадує стовп із покажчиками, на якому вказані відстані до різних міст. Ось тільки замість табличок зі світовими столицями - тут 200 фільмів, і в кожному з них - не тільки географічні пункти, а й звичаї, епохи, ідеї. А реакція української публіки визначає нашу дистанцію від усього цього.
Наприклад, від класики українського і закордонного кіно наш глядач нинішнього року віддалився. На показах програм угорських, американських і литовських ретрофільмів, а також картин, знятих Юрієм Іллєнком, глядачів прикро мало. Хоча в минулі роки такі ретроспективи були популярнішими.
А ось до картин на ЛГБТ-тематику київські кіномани, навпаки, помітно й масово наблизилися. Кожен показ цієї програми збирав переповнені зали.
Франко-бельгійський фільм-відкриття "Життя" ознаменував традиційний для "Молодості" ухил у бік західноєвропейського кіно. Стрічка Стефана Брізе легко, наче вальсуючи, переказує сюжет однойменного роману Гі де Мопассана. У центрі картини - тендітна 17-річна Жанна, отроцтво якої минуло в монастирі. Вона повертається в будинок батьків, невдовзі знайомиться з молодим Жульєном. Але подружньому щастю судилося тривати недовго. Сімейну ідилію починають підточувати сварки через дрібниці, суперечки і зрештою - зради.
У фільмі бездоганно відтворено атмосферу XIX ст. А з насиченого подіями роману-першоджерела для двогодинного хронометражу відібрали найважливіше. Практично, весь цей час камера під збільшувальним склом вивчає головну героїню. Гранично переконливо її зіграла Жудіт Шемла, одна з найперспективніших акторок Франції.
У фіналі картина підводить до такої простої й мудрої думки, що здається навіть вульгарною: життя спочатку дає людині все, а потім забирає в неї все.
Молодість показана у фільмі як період, коли не встигаєш утримувати все найкраще, що падає до рук.
Щось схоже пережили й глядачі київського фесту, розгублено вибираючи між кількома паралельними показами.
"Середньостатистичний" художній рівень фільмів "Молодості", як і раніше, помітно вищий, ніж на інших українських кінофестах. Однак добряча половина прем'єр стала розчаруванням. Австрійська стрічка "Егон Шіле: Смерть і дівчина" зведена до нудного милування богемою. Як, утім, і позерська норвезька "Уся краса".
Нове творіння славетного південнокорейського Кім Кі Дука "Сітка" актуальне за задумом і наївне за сюжетом. Від мозаїчного швейцарського фільму "Батьківщина", по суті, залишається в пам'яті лише одна символічна сцена, в якій міняються місцями представники ситого західноєвропейського світу і несміливі біженці.
Документальний фільм литовського режисера Мантаса Кведаравічюса "Маріуполіс" наблизив українського глядача до одного з найбільших наших південних міст. Ще недавно ця територія залишалася за овидом сучасного українського кіно. Звернути увагу на нього примусила ситуація з АТО. Коли один із районів міста опинився під обстрілом "Градів".
Картина показує життя звичайних людей. Розмови про війну стали буденністю, занепад і розруха - звичними, а відомості з фронту - головними новинами. Кожен із персонажів достойний окремого фільму. Швець, який розмірковує про віру, ходить на риболовлю з донькою. Молода журналістка, яка знімає репортажі про бомбування, але при цьому акуратно споруджує скромний "шик" на власному весіллі. Музиканти з будинку культури, чиї мелодії фальшиві й спотворені, як і саме життя в Маріуполі. Безробітний, вічно п'яний рибалка, якого засудили за браконьєрство. Харизматичні солдати, що будують барикаду з холодильників і з гумором згадують свої фронтові подвиги.
Цей поважний дроблений, розгонистий фільм уміщує в себе занадто багато, щоб видаватися цілісним…
Фільм Саболча Хайду "Бувало й краще" ("Сімейне щастя") став однією з головних подій перших днів фестивалю. Ця стрічка вкотре підтвердила, що угорський кінематограф нині на підйомі. Картина наших західних сусідів "Син Саула" цього року, наприклад, отримала "Оскар" за найкращий фільм іноземною мовою. А паралельно з "Молодістю" у кінотеатрах триває прокат відразу двох успішних кінохітів, знятих у копродукції з Угорщиною: "Інферно" та "Дитинство лідера".
Своєю чергою, фільм "Бувало й краще" завоював головну і акторську нагороду кінофестивалю класу "А" у Карлових Варах. Картину ріднить із театром єдність місця й часу: весь сюжет уміщається приблизно в добу й не виходить за поріг квартири. У цьому просторі зустрічаються дві сім'ї, що представляють різні соціальні класи, світогляди і смаки.
Буквально з перших кадрів на глядача спрямовується густий потік діалогів про вірність, сімейне щастя, дорослішання, еміграцію, батьківство. Своєю лаконічністю й точністю ці діалоги іноді не поступаються Чехову. А неспішний перебіг сюжету постійно підстьобує інтригуюча пропажа конверта з грішми, якась чергова витівка балуваного сина, захоплива розповідь про палаючий будинок чи костюмоване дитяче шоу.
Є думка, що наш глядач не особливо падкий на фільми, в героїв яких… інший колір шкіри. Нібито це заважає асоціювати себе з персонажами на екрані. Правда, маячня? Кінопрокатники буцім пояснюють це "прихованим расизмом". Але, судячи з повних залів на японській стрічці "Гармонія" та американському "Народженні нації", глядач у порядку!
Пронизливу й нещадну картину Кодзі Фукади "Гармонія" відзначено призом журі програми "Особливий погляд" Канського кінофесту. Еталонно продуманий сценарій розповідає про життя провінційної японської сім'ї. Несподівано на порозі дому з'являється давній приятель глави сімейства. Гість приймає запрошення пожити з ними якийсь час. Невдовзі стає відомо, що він щойно вийшов із в'язниці. Потім спливуть деталі злочину, закручується адюльтер, і відтак мало не гине донька. Кожен із героїв ламається під тягарем колишніх гріхів.
"Народження нації" Нейта Паркера оповідає про найбільше повстання чорношкірих рабів у 1831 р. Це патетичне жанрове кіно огорнуте ореолом скандальної слави лише тому, що опинилося в потрібний час і в потрібному місці. На початку року навколо церемонії "Оскара" вибухнув скандал через те, що серед номінантів не було чорношкірих кінематографістів. Приблизно тоді ж проходив опозиційний кінофестиваль "Санденс". І на ґрунті цього скандалу "Народженню нації" вручили не тільки головну нагороду, а й приз глядацьких симпатій. Коли пристрасті вляглися, рейтинг картини моментально здувся до ганебних 5,8 на IMDb.
Стрічку обіцяють в українському прокаті в січні. У ній докладно розкрито долю Нета Тернера, одного з небагатьох чорношкірих рабів початку ХIХ ст., які вміли читати. Це й дало йому можливість вивчити Біблію та проповідувати…
"Молодість" - один із небагатьох культурних форумів України, який тримає дзеркало перед сучасністю. Сміливо оголюючи його чорний і білий бік, а також сотні відтінків сірого між ними.
Разом із останнім кіносеансом відображена картина світу назавжди розчиниться в таємничій пітьмі кінотеатрів. Мине час, і уламки дзеркала-фестивалю (у вигляді окремих фільмів) зустрінуться на онлайн-платформах. Подивившись у них, ви, швидше за все, вже не впізнаєте ні себе, ні нинішнього світу. І в обох випадках подумається: "Добре, що все залишилося в минулому".