UA / RU
Підтримати ZN.ua

УКРАЇНСЬКИЙ «ТІНЕМАТОГРАФ»

Учора я був у царстві тіней. Як дивно там бути, якби ви знали. Там звуків немає і немає барв. Там усе ...

Автор: Олександр Рутковський

Учора я був у царстві тіней. Як дивно там бути, якби ви знали. Там звуків немає і немає барв. Там усе — земля, дерева, люди, вода, повітря — пофарбоване в сірий однотонний колір; на сірому небі — сірі промені сонця; на сірих обличчях — сірі очі, і листя дерев сіре, мов попіл. Це не життя, а тінь життя, і це не рух, а беззвучна тінь руху. Поясню, щоб мене не запідозрили в безумстві. Я бачив сінематограф Люм’єрів — фотографії, що рухаються.

М.Горький, «Нижегородский листок», 4 липня 1896 р.

Сто років кіно промайнули як солодкий сон. Настав час круглих, з великою кількістю нулів, дат. На носі кінець століття й міленіуму, трохи пізніше — перша десятилітка незалежності. А ювілеї, як відомо, стимулюють рефлексію, бажання підсумовувати й планувати. До того ж, через тиждень — черговий з’їзд Спілки кінематографістів України, де за жанром взагалі слід зводити на очній ставці дебети й кредити останніх років, перетрушувати скрині, переобирати керманичів, намацувати тенденції і вдивлятися в прийдешнє. То що ж маємо і що нам світить?

Хоч як це дивно, але в місцевих інтелектуальних кіноколах так і не визріла єдина думка з найголовнішого питання: то чи є в нас узагалі кіно чи немає? «Твердження, що українського кіно немає, — це агресивна й брехлива ідеологія, котру нам нав’язують», — заявив нині головний тримач кіноакцій режисер Юрій Іллєнко після зйомок провальної «Аве, Марія» і в переддень реалізації «першого українського суперфільму» (так сам себе рекомендує в сценарії «Мазепа»). У факті існування вітчизняної кінематографії не сумнівається і дехто з критиків, і теж усупереч дії якоїсь ворожої сили, котра нібито «зацікавлена саме в тому, щоб українське кіно, ще не народившись, зникло з кінематографічної карти світу». Цю парадоксальну ідею про буття ненародженого певною мірою проясняє Ольга Кирилова. Нехтуючи «диверсійним» чинником, вона цілком миролюбно вважає: «...Не кіно немає, а бракує свіжої інформації про поточне кінематографічне життя». Нарешті, у тих самих оптимістичних прошарках визріла й конкретна концепція самоствердження національного кіно: через створення... його позитивного образу в ЗМІ. Так-так, не чудових фільмів, котрим відповідне реноме належить законно й автоматично, не КІНОМИСТЕЦТВА, а РR-фантому, що пестить наші патріотичні рецептори. З місяць тому група молодих режисерів на повному серйозі запропонувала цю ідею секретаріату Спілки кінематографістів. Отже, оптимісти в сакраментальній альтернативі «бути або здаватися», звісно ж, по доброті щиросердій рішуче обирають друге.

Ех, чому я не сокіл?! Чому не літаю? Як пересічний прямоходячий кінокритик і, наскільки можливо, тверезий громадянин тієї ж батьківщини, що й оптимісти, бачу ситуацію в більш похмурих тонах. І я твердо впевнений, що не необгрунтована самореклама й віртуальна велич, а тверезий і чесний самоаналіз — запорука виходу нашого кіно з хронічного стану, що інакше як коматозним не назвеш. Адже нерозумно ретушувати знімки із симптомами хвороби, розраховуючи при цьому на одужання. І макіяж каліцтву — союзник ненадовго. Але спочатку зробимо застереження щодо загальновідомої обставини: фільми й кіно — поняття не тотожні. Одиничні стрічки для театрального показу в Україні ще знімаються, а ось кінематографічний процес, до якого входять безліч ланок та структур кінодіяльності, перебуває на межі небуття або, що ще гірше, добряче містифікований. По-газетному побіжно накидаю його нинішні гнітючі обриси.

Протягом п’яти останніх років на двох виробничих базах, що атрофуються через незатребуваність, у Києві й Одесі знято близько 17 «театральних» повнометражних стрічок, тобто в середньому по три з хвостиком фільми за рік. Для порівняння: рівно десять років тому лише протягом одного року тут-таки знімалося удвічі більше. Про художню якість. Фільмів престижу, про які просто «заговорили» за межами України, нині упродовж п’ятирічки буквально один-два, та й по всьому: «Три історії» К.Муратової і «Приятель небіжчика» В.Криштофовича. Єдиний комерційний хіт — «Принцеса на бобах» В.Новака. Дві-три часткові удачі для внутрішнього використання — «Сьомий маршрут» М.Іллєнка, «Без нашийника» Р.Василевського і «Всім привіт!» Д.Томашпольського. Іншого кінопродукту без якихось втрат для духовного життя батьківщини могло б і зовсім не бути. Отже, маємо не «недо-», а перефінансування кіновиробництва майже втричі. І знову ретро: десятиріччя тому ми мали лаври Канн за «Лебедине озеро. Зона». Ю.Іллєнка, у Венеції за «Розпад» М.Бєлікова, у Берліні за «Астенічний синдром» К.Муратової, у Москві — за «Рябого пса» К.Геворкяна, у Картахені — за «Пустелю» М.Каца і так далі, і так далі. Зате нині в нас дедалі більше стверджується ангажоване, замовлене й ідеологізоване на новий лад «партійне кіно» від теледокументалістики типу «Трьох вечорів із Президентом» М.Мащенка до ігрового кіноплаката на кшталт «Нескореного» О.Янчука. Трепетно очікуваний «Мазепа» Ю.Іллєнка обіцяє поповнити саме цей ряд. (Зі сценарію: «Піна клоччям летіла з царського рота: «... Я тебе покажу не-за-леж-нисть!.. И тебя, и народ твой до десятого колена мочить буду!» — так образ Петра I стане спілкуватися з образом гетьмана Мазепи). Про невипадковість такого курсу на реідеологізацію українського екрану свідчить, на щастя, поки що не прийнятий, але навесні нинішнього року винесений на обговорення секретаріату СК України проект «Основних напрямів розвитку кінематографії в Україні до 2010 року». Симптоматично, що цей документ, створений у надрах Мінкультури, як за часів СРСР, прямо вказує на підвищення ролі кіно «у формуванні національної ідеології». До речі, сама назва Спілки кінематографістів — громадської творчої організації — за звітний період дивним чином збагатилася епітетом «національна» (тобто «державна»). Причому у відповідній урядовій постанові новий титул пов’язується саме з новою роллю СКУ в проведенні, прости Господи, — «ЄДИНОЇ державної політики в галузі культури й мистецтв». Прощай, плюралізме?

Потихеньку очунює від летаргії першої половини 90-х вітчизняна кінокритика й теорія. Але дивні промови чутно спросоння. Критики аж ніяк не схильні до власне критики й дискусій про долю мистецтва, а, навпаки, тяжіють до безоглядної реклами практично кожного вітчизняного «виробника», незалежно від якості його «продукту». Такий, скажімо, за загальною концепцією, на мій погляд, кіножурнал «Кіно-Коло», що за часткою всепроникного рекламізму на своїх сторінках загрожує випередити саму «Кока-Колу». А кінотеоретики після незначної паузи в пошуках суті «героїчного характеру» на радянському екрані наче нічого й не сталося відновили балачки про те саме, але... в національно-етнічній площині. На дилетантському рівні зажебоніла схоластика про юнгіанство, яке нібито замість соцреалізму допоможе розкрити природу українського «поетичного кіно», і т.п. Зовсім непомітне місце в кінопроцесі продовжує займати наша вузівська кіноосвіта, сконцентрована на кінофакультеті КДТМ ім.І.Карпенка-Карого. Правда, і за радянських часів ця кузня кадрів вирізнялася архаїчністю методик. «Перебудова» внесла певне пожвавлення в цей натюрморт: намітилися тенденції до модернізації навчальних програм і підвищення фахового рівня викладання. Нині все повернулося на круги своя. Згадайте хоч одне яскраве ім’я молодого дарування, яке б вийшло у світ з тих стін. Не вдасться. А от, як засвідчив останній фестиваль кіношкіл «Фаст-Фест», при кафедрі телебачення, очолюваній Ю.Терещенком, у горезвісному КНУКМі, безперечно, визріває нова, більш сильна й сучасна кіношкола. Проте хто її кличе на творче змагання? Навіть не запросили на недавню дискусію про проблеми молодого кіно (Див. «ДТ» за 25 листопада н.р., де Д.Валдес дуже точно й вражаюче описав дух застою й консерватизму, який панує в колах кураторів вітчизняного кіномолодняка). У сфері стихійної самоосвіти й залучення до кінокультури «простого глядача» ситуація і геть близька до нульової: зовсім вимерли вікопомні лекторії в столичному Будинку кіно і при кінотеатрах, а з 32-х кіноклубів, що розплодилися наприкінці 80-х, залишилося лише два. Про викладання основ кіномистецтва чи екранних мистецтв у рамках обов’язкової шкільної програми в Україні початку XXI століття мова вже й зовсім не ведеться. А в 80-х здавалося: ось-ось. Та й навіщо? А що тепер? Адже впродовж останнього десятиріччя кіномережа країни (за даними на 1998 р.) зібгалася утричі (замість 3151 кінотеатру стало 1068). У три з половиною рази стало менше картин у прокаті (71 проти 253). Середньостатистичний громадянин став ходити в кіно в 96 разів рідше (0,11 раза на рік замість колишніх 10,6 раза), а кількість глядачів, котрі у середньому проглянули кожен фільм, стало менше в 185 разів (!) — лише 6,6 тис. чоловік. І нічого надзвичайного — у міському кінотеатрі 1998 р. на кожному сеансі в залі було, як на сімейному перегляді, аж дев’ять чоловік. Звісно, бум ТБ, відео й шоу-бізнесу зіграли в тому свою роль, але масштаби скорочення прокату вочевидь схожі на його загальний колапс. Законодавчий олімп, не так давно звернувши нарешті увагу на кіно в спеціальному законі про нього й урядовому уложенні про спецквоту на національні фільми, справі ніяк не зарадив. То були явно нереальні й по суті фіктивні акти влади, яка й у важливіших речах не знає, як дати собі раду.

Чи була Спілка кінематографістів України цими роками і на такому тлі острівцем творчих ініціатив та творчої думки? Клубом професіоналів і оазисом для кіноветеранів, зацькованих навколишніми реаліями? Останнє, поза всякими сумнівами, справедливо. СКУ вміє шанувати старше покоління колег і левову частку свого «мишачого» бюджету віддавала саме їм. З перемінним успіхом і в ритмі нечастих пульсацій текло творче життя Будинку кіно: серії «днів» закордонного кіно, влаштовуваних посольствами; фестивалі «Молодість», «Крок», «Стожари»; зрідка — «круглі столи» й конференції. Хроніку багатьох цих подій «ДТ» вело на своїх сторінках. А ось за великим рахунком втрати творчого характеру значні. По-перше, я маю на увазі те, що СКУ перестала бути «мозковим центром» пострадянської реформації національного кіно, а поза нею нічого подібного не з’явилося. Замість колишніх нон-стоп дискусій по суті творчого процесу, що виплавляли конструктивні рішення, у кращому випадку — базікання про фінансове виживання. У гіршому — словесний конкурс політичних та особистих амбіцій. Нудно живемо, браття! Ми перестали «залазити у вікно» до улюбленої музи, «хуліганити» свіжими ідеями тощо. По-друге, СКУ вочевидь втратила свій колись дуже високий статус серед демократично орієнтованих громадських організацій, громадське обличчя, чітку й активну позицію в загальногуманітарних проблемах країни. Зате частіше СКУ поводиться в нинішньому досить одіозному суспільному контексті конформно, послужливо, догоджаючи владним благодійникам. Щоправда, як у Спілці письменників, з політичних міркувань у нас ще нікого не виключили і до мордобою критиків не доходило, але втішає це не дуже. Близький (IX) з’їзд СКУ має стати, гадаю, поворотним пунктом у її долі: або намічені тенденції до деградації в одержавленні повністю восторжествують, або в нове століття ми ввійдемо справді оновленими, відкритими для чесної творчої конкуренції і на світовій арені, і «вдома». Чи повинна на з’їзді відбутися ротація керівництва Спілки? Обов’язково! І кадрова, й концептуальна. Але вже збивається солідна когорта претендентів на почесну посаду голови з дуже беручких персонажів, що мимоволі зменшує прагнення радикальних змін. Хай там як, на з’їзді сутичка амбіцій і платформ обіцяє бути серйозною. Результат непередбачуваний, але, гадаю, як завжди, «електорат» віддасть перевагу недосконалому, та вже знайомому, а не облесливо новому, але ризикованому. І дай Боже, щоб прийшли нові чи хоча б «нові старі» лідери. Інакше епоха українського «тінематографу» погрожує затягнутися на невизначений відтинок і століття прийдешнього.