Деякі жартівники в старі часи говорили: «Є фільми погані, а є фільми кіностудії Довженка...». Від цього лихого жарту, звісно ж, за версту несе несправедливістю. Тому що і на кіностудії Довженка в різний час народжувалися фільми різні, а були деякі картини і просто чудові: «Тіні забутих предків», «В бій ідуть тільки «старики», «За двома зайцями», « Білий птах з чорною ознакою», «Чорна курка, або Підземні жителі», «Польоти уві сні та наяву» і чимало інших. До ювілею підготували декілька роликів старих знаменитих фільмів довженківців — «щоб пам’ятали». У
цьому ж ювілейному році студія представила на суд глядачів і критиків два нові великі проекти — «Богдан-Зиновій Хмельницький» Миколи Мащенка і «Владика Андрій» Леся Янчука (думки щодо прем’єр дуже полярні). А директор довженківців — Ігор СТАВЧАНСЬКИЙ — в інтерв’ю «ДТ» у зв’язку з ювілеєм студії розповів: про нові проекти; про те, що на «Тараса Бульбу» Віктора Греся потрібно 70 мільйонів. Запевнив, що студійну землю «не віддадуть»; зізнався, що сьогодні деякі маленькі приватні студії швидше вирішують свої проблеми в Мінкульті, ніж студія Національна.
«Важка дорога до міністерства... »
— Ігорю Леонідовичу, зовсім недавно міністр культури заявив про додаткові мільйони, що будуть виділені на кіногалузь нинішнього року? Ви вже якось відчули ці блага на своїй студії?
| Лариса КАДОЧНИКОВА, народна артистка України. Ця акторка у 60—70-х роках фактично стала обличчям кіностудії, знявшись у найвідоміших картинах — «Тіні забутих предків», «Ніч на Івана Купала», «Білий птах із чорною ознакою», «Чорна курка, або Підземні жителі». — Я знялася в дуже багатьох фільмах кіностудії Довженка. Тоді був просто прекрасний період — розквіт студії. Ми постійно бігли «на Довженка», бо там можна було зустріти талановиту людину з будь-якої країни — поета, письменника, художника, актора. Це був «вулик»: мільйони людей проходили через прохідну студії, організовували зустрічі, творчі вечори... Але коли розпався Союз, усе розвалилося. І думаєш інколи: ну гаразд, розвал, а ми стали самостійні, незалежні... Але чому ж разом із цим усе решта має розвалюватися? Чому всі вони повинні розмінюватися на телевізійні серіали? Адже кіно має бути справжнім, як частина культури, а не маскульту. Ми все одно ніколи не станемо Голлівудом. Та й навіщо? Треба, навпаки, тут підтримувати авторське кіно. Адже і в нас були великі — Довженко, Савченко, Параджанов, Биков. Чому ж їхні традиції не продовжувати? Коли я приїхала на студію, то кіно знімали з різних напрямів, при цьому працювали і молоді режисери, яким по 25 років, і 40-річні, поруч працювали 60-літні. Чому ж тепер на студії практично немає молоді? Адже наш інститут випускає дуже багато режисерів. Вони ходять-тиняються, мріють, як правило у них у всіх уже є манія величності. І так виходить, що зараз у нас лише Кіра Муратова в Одесі постійно знімає пристойні картини. Адже раніше, коли Параджанов, Осика, Іллєнко або хтось інший робили навіть проби, то це були маленькі картини, провісники великого фільму. І перегляд цих проб був подією. Це був як один подих, співтворчість усього Києва, всієї України. Складне питання: як це усе повернути... Мені здається, що перше завдання — знайти чималі кошти і вкласти їх у розвиток студії... Або держава, або спонсори. Оскільки поки що лише лемент про незалежність. Поки що хочуть тільки відібрати — помешкання, землю, якісь нескінченні розмови про будівництво будинків, офісів... І, звичайно, має бути сильний керівник студії. Фанат своєї справи. І саме він повинен вести «селекцію талантів». На «Мосфільмі», наприклад, є такий керівник в особі Карена Шахназарова. Він же підняв студію, і тепер хай із 200 картин — а три-чотири серйозні є. І актори забезпечені — і ролями, і грішми. Так, непросто знайти таку особистість. З приводу нових картин... Я дуже люблю Миколу Павловича Мащенка. Розумію, як йому було непросто сім років знімати свого «Богдана Хмельницького». Незважаючи на вік, цей режисер у дуже добрій формі, у нього енергія молодої людини. Вважаю, що потрібно виділити окремий телеканал для національного кіно. Чому в національного кіно немає свого каналу? Раїса НЕДАШКІВСЬКА, народна артистка України, її яскравий злет теж пов’язаний зі студією імені Довженка — коли вона знялася в «Лісовій пісні». Знімалася також у фільмах «Вавилон ХХ», «Народжена революцією» та багатьох інших. — Мій хрещений батько в кіно — режисер Віктор Іларіонович Івченко. Коли він затвердив на роль Лукаша в «Лісовій пісні» Івана Миколайчука, то мене взяв на роль Мавки в цю ж картину. Це була приголомшлива робота. Зустріч із Мавкою, зустріч із Лесею Українкою. І тільки тепер, через сорок років, я оцінила титанічну працю цього режисера. Як він делікатно підійшов до скорочення матеріалу... Адже все у фільм увійти не могло. У золотий фонд вітчизняного кіно, крім «Лісової пісні», могло б увійти багато картин. Це, безумовно, і «Тарас Шевченко», і «Камінний хрест», і «Криниця для спраглих», і «Ніч на Івана Купала», і «Білий птах…», і «Гадюка», і «Ати-бати, йшли солдати», і «У бій ідуть лише «старики». Та, звісно ж, фільм усіх часів — «Тіні забутих предків» Параджанова. У цій картині зібрався гурт геніальних людей. Ця екранізація стала духовним фундаментом нашої кіностудії. Для мене ця тривала криза на студії — постійний біль. І як же так можна, щоб ось так відразу стався цей обвал? Гадаю, мій режисер Івченко такого б не пережив. Багато ж творців нічого іншого, крім кіно, й робити не вміють! Вони не можуть стояти на базарі. А як їм виживати? Ось вони спивалися й помирали... Перше для відродження — бажання керівництва країни. Воно мусить розуміти, що без культури нічого не буде — ні народу, ні України. Потрібно прийняти закон про меценатство. І для екранізацій є безліч чудових тем. Досить тільки прочитати хоча б твори Марії Матіос — це вражаюче! Вже не кажучи про наших справжніх патріотів — Олену Телігу, Ліну Костенко. Існує безліч глибинних, а не тимчасових тем. Скільки ж можна стріляти? Час зупинитися. Ми, люди культури, безпосередньо відповідаємо за майбутнє країни. Тому потрібно нести позитив і гармонію. Всі вже втомилися від «чорнухи» і розбещеності. Наша ж недуга лікується тільки любов’ю й позитивом. Мета мистецтва — підносити дух і душу. «Геть думи сумні!» — писала Леся Українка. |