Давид Бурлюк — одна із найяскравіших постатей ХХ століття. Емігрувавши і проживши півстоліття в Америці, для всього світу він був і залишається насамперед українським художником. Лейтмотив української тематики так чи інакше проходить крізь усі його полотна. У його вигадливому світі жив і козак Мамай, і рідне село, і рідний степ. Та лише раз Бурлюк зрадив своєму стилю і створив полотно в абсолютно академічній манері. Це був портрет Тараса Шевченка. 15 грудня портрет уперше з’явиться в Україні.
«Саме ім’я Бурлюка — кипіння, бурління — надзвичайно характерне як для особистості, так і для мистецтва цього впертого козака з величезним серцем. Народжений в Україні в Харківській губернії 9 липня 1882 року, Давид Давидович жив, як гоголівський Тарас Бульба. У жилах Бурлюкових — кров непосидючих запорожців. І в мистецтві він — справжній син тих степів, де став радикалом і бунтівником. Він ступав на кожний хоч скількись цікавий пункт обох континентів — Євразії й Америки. У ньому самому й у його мистецтві немає нудьги. Він бере форму, фарбу і сам рух — і ці три першостихії, об’єднавшись, обіцяють радісне, велике, войовниче, молоде мистецтво». Так писав про Бурлюка американський мистецтвознавець Кріспін Брінтон.
Та й сам Бурлюк називав себе уродженцем українського степу і насправді був сином неозорої стихії. Результати його діяльності — глобальні. Його називали «батьком російського футуризму». Хоч би куди ступала його нога, творче життя оживало. Німецькі історики знають, яких потрясінь зазнав Мюнхен 1910-х із вступом Бурлюка в експресіоністську групу «Синій вершник». На початку 20-х він — у Японії. Мистецтвознавець Тошихару Омука пише: «Батько російського футуризму змусив японських творців стрибнути в майбутнє». Японців, великих майстрів гравюри на дереві, Бурлюк навчив робити ліногравюри, ставши родоначальником японської гравюри на лінолеумі.
У творчо незворушній Америці його запальність принесла йому титул «американського Ван Гога». Для п’єси «Небесна діва» він створив перші декорації — конструкції на американській сцені. Наївне, примітивне, самодіяльне мистецтво, яке нині так шанобливо трактує весь світ, він цінував ще на початку минулого століття. Поціновував за гостроту погляду, свіжість і первісність почуттів, за жагуче зусилля митця подолати опір матеріалу при створенні полотна.
У 1914 р. Бурлюк разом із Маяковським влаштували в Києві перформанс із роялем, гідний більш пізніх розіграшів Сальвадора Далі. Перед глядачами міського театру (на місці стадіону «Динамо») замість очікуваного «вечора мовотворців» постав рояль, підвішений догори ніжками над сценою. «Рояль висить тому, що я на ньому не гратиму», — перекриваючи лементи залу, гучно заявив Маяковський. «Постійно, з любов’ю думаю про Давида. Чудовий друг. Мій справжній учитель. Бурлюк зробив із мене поета. Видавав мені щодня по 50 копійок, щоб писав, не голодуючи...» — так згадував друга Володимир Маяковський.
Перші футуристичні видання групи «Гілея» з’явилися стараннями Бурлюка в Херсоні і Каховці і вже звідти потрапили в Москву, несучи в собі не лише вибухівку футуризму, а й українську лексику та тематику. Великий Хлєбніков, гостюючи в Бурлюка, неминуче згадував українську половину свого родоводу і починав писати гоголівською мішаною мовою. З Парижа та Мюнхена через Одесу і Київ передавалася на північ кубофутуристична інформація від українських парижан Архипенка, Екстер, Бурлюка.
У середовищі лівих художників Російської імперії, котрі марили космосом і вселенкістю, Бурлюк вважався регресивним за його український патріотизм. «Давид, хоч і з чотирьох пунктів пише, але відстає від часу своєю древньою Малоросією», — казав про свого земляка Казимир Малевич.
«Футуристів цькували так, як не переслідували нікого в царській Росії», — із гіркотою згадував Давид Давидович роки перед Першою світовою війною. Міщанство сатаніло, читаючи в збірнику «Ляпас громадському смаку» погрози скинути класиків із пароплава сучасності. Не розуміючи, що ця молодь, до речі, дуже освічена (Бурлюк, наприклад, знав кілька мов), пропонує «гру в цинізм» не першими і не останніми у світовій культурі. Так, ренесанс відкидав моралізаторську готику, романтики — пуританство класицистів, Тарас Шевченко — Квітку та Сковороду.
За часів хрущовської відлиги Давид Давидович зробив спробу повернутися в культурне життя України. 1962 року він надіслав мені листа: «Дорогі друзі — директорат музею; я, Давид, Маруся (дружина) і наш художній директор можемо привезти на Україну в Київ у ваш музей виставку Бурлюка — 80-річчя — та його друзів — видатних американських художників. Добре було б цю виставку організувати на рідній землі Бурлюка Україні — у піку москалям...» Комуністичний Мінкульт рішуче відмовив «емігранту». Виставка доїхала до Праги, де мала успіх, але крізь залізну завісу Батьківщини так і не пробилася.