Поява у книгарнях розкішного видання «Історія Франції» Вадима Ададурова стала подією на українському книжковому ринку. Для цього було, щонайменше, три причини: по-перше, дослідження з неукраїнської історії взагалі дуже рідко з’являються на нашому ринку, по-друге, коли вони вже й з’являються, то, як правило, йдеться про перекладні видання, по-третє, поодинокі книги, написані українськими науковцями, переважно витримані в межах старої методології. У випадку з «Історією Франції» Вадима Ададурова всі три стереотипи українського книжкового ринку зламані. Йдеться про абсолютно оригінальне видання, що синтезувало близько двохсот книжок і статей французьких істориків і водночас представляє українську перспективу історії Франції. Книжка постала в результаті співпраці двох львівських університетів — Національного імені Івана Франка й Українського католицького. Іронія ситуації в тому, що свою історію Франції Вадим Ададуров написав, так ніколи й не відвідавши Франції. Вже згодом, з ініціативи Українського католицького університету, він одержав річну наукову стипендію для стажування в одному з паризьких університетів. Повернувшись із Франції до Львова, Вадим Ададуров згодився дати інтерв’ю про саму книжку і про свій досвід перебування у Франції. Нинішнього року книжка В.Ададурова отримала найвищу відзнаку на Форумі книговидавців у Львові в номінації «Підручники та посібники для вищої школи».
— Одного разу пан Жуковський, голова НТШ у Франції, перечитавши мою книжку, закинув: «Дуже цікаво, але чому лише двічі згадано про Україну?». Мій аргумент був такий: якщо описувати історію Франції, то слід згадувати держави пропорційно до їхнього реального впливу на життя та зміни у Франції. Тому в книжці найчастіше згадано Іспанію, Англію, Німеччину, Швейцарію. Сьогодні у Франції цілком щиро запитують, де є Україна. Коли, жартуючи, відповідаю, що поблизу Швеції, то вони дивуються й коментують: «О, у вас багато снігу». Рівень знань французів про Україну завжди був мізерний. Говорити можна хіба про цивілізаційні взаємовпливи Франції та України. Перший момент, масштабів якого ще досі до кінця не з’ясовано, — це Анна Ярославна. Після одруження Анни та Генріха спадкоємця назвали грецьким ім’ям Філіп, оскільки рід Рюриковичів мав зв’язки з Візантією. Це була топонімічна революція, яка вказувала на те, що король усе-таки слухався своєї дружини. З другого боку — король Франції був тоді фактично одним із багатьох рівнозначних за родовитістю сеньйорів. Породичатися з візантійськими імператорами було для нього великою честю, тому прийняття цього імені стало величезною рекламою для правлячого королівського роду. Ім’я «прижилося» настільки успішно, що у Франції було шість Філіпів. Згодом воно масово поширилося на Заході, у тому числі й в Іспанії. Це культурний вплив. Побутує думка, що після смерті свого чоловіка Анна Ярославна була реґенткою при малолітньому синові. У середньовіччі нічого не відбувається раптово, це дуже статичне суспільство. Люди живуть, механічно копіюючи життя попередників, а мінімальні зміни трактуються як гріх, те, що від диявола. Коли вжити цю концепцію до Анни Ярославни, то, оскільки вона вдруге одружилася з графом Раулем де Крепі й народила від нього дітей, васали не могли визнавати її володаркою. Адже своїм вчинком вона зганьбила честь королеви. Любовні стосунки у середньовіччі завжди були причиною конфліктів — розлучення, публічні засудження, відлучення від Церкви. До того ж варто додати, що, за середньовічними уявленнями, жінка — істота, яку треба принижувати, вказуючи їй місце в суспільстві. Відтак немає підстав говорити, що в тодішньому суспільстві вона відігравала реальну політичну роль. Культурні впливи були, а політичні — ні. Навіть через 200 років, коли Бланка Кастильська виконувала функції реґентки при своєму синові Людовікові ІХ, це викликало такий шалений опір баронів, що впродовж трьох років не могли впоратися з васалами. Ті постали проти того, що жінка королює в державі. І це в ХІІІ столітті, коли поширювався культ Богородиці в Північній Франції. За життя Анни Ярославни (ХІ ст.) Богородиця відігравала незначну роль у церковному культі, далеко не таку, яку відіграє в теперішньому католицизмі. Новації — культ Богородиці, сучасний шлюб — запроваджуються лише в ХІІ—ХІІІ ст. Саме це стало об’єктом мого дослідження: народження сучасної родини, індивідуалізм, повага до жінки. Це речі, які можна відстежити в історії.
Друга згадка про Україну стосується повстання Пилипа Орлика. Хоча, власне, до Франції воно не мало жодного стосунку, швидше, згадувалося в контексті воєн з Габсбургами. Чому Україна цікавить Францію на початку XVIII століття? Позаяк Франція воює з Габсбургами, проти яких воює Туреччина, що їй, зі свого боку, протистоїть Росія. Щоби підсилити Туреччину, треба було послабити Росію. І це можна було зробити силою українців.
— Ви продовжуєте досліджувати стосунки України та Франції?
— Мої теперішні дослідження стосуються політики Наполеона щодо Східної Європи. Я маю справу з документами, яких більшість дослідників навіть у руках не тримали (книжка Іллі Борщака «Наполеон й Україна», хоч як це прикро, багата на вигадки, — таке враження, що з архівами він серйозно не працював). Уявлення французів про Україну на початку XIX ст. можна почерпнути з однієї доповідної записки співробітників Міністерства закордонних справ до Наполеона. Там вони називають українців нацією. Дуже цікаво зіставляти різні документи з описом України: в одних українцями називають виключно козаків (селяни — не українці), а вже при описі козаків розтлумачують це як націю, організоване військо або орду. Найхарактернішими є визначення українців як малоросів — це нібито «росіяни, які розмовляють польською мовою».
— Чи змінилося, на вашу думку, ставлення до України з боку сучасних французів?
— Для сучасних французів нічого не змінилося. Принаймні на рівні керівництва їхнього Міністерства закордонних справ погляд на Україну залишився таким самим: французи в очікуванні, коли Росія нарешті відновить свою міць. Масово вивчають російську мову, захоплюються російським більшовизмом, троцькізмом. Молоді французи-троцькісти ходять на збори, з переконаннями захищають свої погляди, блокують американське посольство в Парижі під час подій в Іраку, б’ють вітрини МакДональдсів, шаленіють у метро, а поліція на це не зважає. Для мене це цивілізація іншого світу. Як кажуть поляки, вони не жили при комунізмі, тому цього ніколи не зрозуміють. Україна для Франції — це terra incognita. І тим більше я подивувався, коли у львівській маршрутці почув французьку мову: випускник Сорбонни приїхав відпочити в Карпати. Він також був заскочений, що у Львові можна зустріти когось, хто добре знає Париж і може поговорити про останні новини. Для французів Україна — глибока й далека провінція, навіть трохи екзотичніша, ніж Африка й Азія.
— Що нового додає ваше видання до загальної картини української історіографії?
— Коли я захищав у 1997 році кандидатську дисертацію, один промовець сказав, що дослідження теми заповнює дуже велику прогалину в українській історіографії. А один із присутніх професорів кинув репліку: «Українська історіографія — суцільна прогалина». Він мав рацію. Як на мене, українська історіографія скидається на хворого птаха: одне крило під назвою «історія України» — дуже розвинене, друге — «історія зарубіжних країн» — немічне. Утім, хай як жаба хвалить своє болото, вона його не прорекламує. Ми не зможемо рекламувати свою державу виданнями історій України, які не продаються іноземними мовами, бо ніхто їх не читатиме. Французів можна шокувати історіями Франції, писаними в Україні. Це реальний спосіб.
Українські історики можуть використовувати певні аспекти. Скажімо, досліджувати демографічні процеси на основі документів, пов’язаних із ментальними оцінками стану суспільства в XVII ст., які зберігаються у львівських архівах. 1975-го французький історик Емманюель Ле Руа Лядюрі написав книгу «Монтаю, гірське село» (про єретиків), використавши єдине джерело — реєстр пам’єрської інквізиції: допити єретиків, написані інквізиторами. Щирі оповіді про їхнє життя: хто з ким кохався, кого зраджував, від кого мав дітей — повністю описане все життя села у фоліантах. У Львові є подібне джерело про судовий процес над єретиками в XVII столітті. Застосувавши ті самі методології, можна реконструювати ментальність населення Львова XVII ст. Себто описати стиль життя: як люди жили, що думали, як одягалися, чим харчувалися. Історія не така вибілена, як подається в підручниках. Вона брудна. Якщо хочемо писати історію людини, мусимо побачити її, принаймні в уяві: відчути, як смердить її тіло, як приємно чи неприємно спілкуватися з особою, котра повністю відрізняється від нас своїми параметрами психіки, поведінки, поглядами на життя. Гіпотетично, ця людина для нас — як НЛО.