Кадр із фільму «11.09.01» (2002), епізод «Японія», режисер Сьохей Імамура |
Характерною рисою української фестивальної фауни є те, що кожен фестиваль страждає від більшої чи меншої міри замкнутості, він має свій ареал, за межі якого не виходить і не прагне цього (винятком тут є, хіба що, фестиваль «Молодість»). Як правило, тусівки малих фестивалів складаються з певних кіногільдій — режисери, продюсери, актори, які мають майже середньовічну тенденцію тушкуватися у власному сокові з дуже незначним виходом до так званого глядача.
«Українські альтернативи» тут не виняток, хоча цільова аудиторія його доволі екзотична — це, як їх охрестив автор і керівник проекту Олександр Рутковський, «експерти», «авторитетні представники української гуманітарної еліти», які збираються, щоб висловити свої думки з приводу переглянутих фільмів і визначити «умоглядні перспективи вітчизняного кіно».
Черговий, четвертий відкритий фестиваль-майстерня виняткового кіно «Українські альтернативи» проходив у київському Будинку кіно з 30 вересня по 5 жовтня 2004 року. Тема цьогорічного випуску: «Любов і терор — c’est la vie?». До кінематографічної програми фестивалю входили: перше — фільми на тему (державного чи антидержавного) терору: «11.09.01», збірка одинадцяти режисерів з усього світу присвячена 11 вересня, «9/11 за Фаренґейтом» Майкла Мура, цьогорічний канський переможець, «Мрійники» Бернардо Бертолуччі, аргентинський «Гараж Олімпо» Марка Бечиса і досить периферійно російський «Тато» Володимира Машкова; друге — фільми з ексцесивним зображенням насильства і жорстокості: від культових «Кілера» Джона Ву і «Дитини Макони» Пітера Ґріневея до двох найбільш брутальних картин останніх років «Незворотності» Гаспара Ное і «Страстей Христових» Мела Гібсона; третє — фільми, які взагалі обраної теми не стосувалися: «Інші» Алехандро Аменабара, «Самаритянка» Кім Кі-дука та ще кілька зовсім мінорних картин. Українських фільмів на «Альтернативах» було всього три: «Stabat Mater» Ольги Самолевської, «Розворот на трасі» Оксани Ратушної і «Олігарх» Олексія Росича, усі короткометражні. На прес-конференції Олександр Рутковський заявив, що українське в альтернативах стосується не фільмів, а їх рецепції, і фестиваль діє за формулою: «Беремо чуже і робимо його своїм».
Отож головною інтригою «Українських альтернатив» був не перегляд доволі хаотичного набору «виняткових» фільмів у напівпорожніх залах Будинку кіно (часто на не дуже якісних відео чи цифрових носіях), а більш ніж шестигодинний «круглий стіл», де на запропоновану тему висловлювалися понад двадцять «експертів». На жаль, переходу кількості в якість не відбулося, оскільки «експерти» не зовсім добре розуміли, про що, власне, вони мають говорити: про політику, чи про еротику, про життя, чи про кіно.
За невеликим винятком (зокрема, виступи культурологів Вадима Скуратівського і Михайла Собуцького, мистецтвознавця Олега Сидора-Гібелінди) у промовах панував псевдофілософський дискурс радянського розливу або судження на рівні банальної житейської логіки. І причина тут, мабуть, у тому, що запропонована тема сформульована некоректно і підозріло нагадує палке бажання діаматчиків скрізь відшукати єдність і боротьбу протилежностей.
Почнемо з того, на чому наголосив Михайло Собуцький: любов і терор не є сумірними поняттями і тим більше не є протилежностями. Для цього їх треба розуміти надто широко, на кшталт квазілогічних нісенітниць, що висловлювалися деякими «експертами»: «терор — це оприявлена відсутність любові». Саме ця фальшива альтернатива давала підстави апелювати до таких форм любові, що дуже нагадують анекдотичну «велику любов радянського народу до Комуністичної партії». Або для сумнівних висновків, як от звинувачення на адресу Майкла Мура, що, мовляв, створюючи свій фільм «9/11 за Фаренґейтом» він живився виключно нелюбов’ю до Буша-молодшого (немов це якось знецінює його повідомлення).
Взагалі, як відомо, над любов’ю рефлексувати не варто, хіба що вихваляти її на банкеті (якщо вона щаслива), або оплакувати на кушетці психоаналітика (якщо вона нещасна). А от про терор говорити слід, але зовсім в іншому контексті. На жаль, розмова пішла в русло з’ясувань, чи є Київ 1911 року батьківщиною світового тероризму (добре, що розважливість перемогла патріотизм, і пріоритет віддали Петербургу 1881 року, де було вбито царя Олександра ІІ, і Вашингтону 1865 року, де було вбито президента Лінкольна) і чи має Україна сьогодні підстави боятися тероризму, зокрема міжнародного (вирішили, що ця тема більш актуальна в плані ретроспекції, особливо, якщо виведуть наші війська з Іраку).
Що ж до рефлексій над міжнародним тероризмом останніх років — 11 вересня, Норд-Ост, Беслан, — то спроби (які робилися деякими «експертами») прив’язати його до вічних агресивних потягів людини, до відсутності або девіації любові, є ні чим іншим як інтелектуальним шахрайством, яке лише затемнює питання. Антидержавний тероризм не є якимось монструозним проривом ірраціонального насильства (принаймні не лише ним). Він є симптомом самої державної системи, її власним повідомленням, яке повернулося до неї. Цю думку, зокрема, артикулював Вадим Скуратівський, який сказав, що саме держава є головним терористом. І Сьохей Імамура, який завершив свій епізод «Японія» з фільму «11.09.01» висновком: «священних воєн не буває». Жодну форму терору (ні державну, ні антидержавну) не можна виправдати, але засудженням симптомів, а не з’ясуванням причин, проблему не вирішиш.
Єдина відмінність між двома формами терору полягає в тому, що держава намагається здійснювати його таємно, невидимо, непомітно, маскуючись під банальні звичні речі — саме тому державний терор має моторошний характер чогось буденного. В аргентинському фільмі «Гараж Олімпо» це — катівня, влаштована в звичайному гаражі, звідси і назва картини. У російському фільмі «Тато» це — знаменитий чорний воронок з написом «Хліб», який возить нічним містом людський вантаж. (За таким же принципом дистанційованості, рутинізованості ведуться постмодерні війни: Чеченська, Афганська, Іракська; держави-агресори за всяку ціну прагнуть, щоб війна ця мала односторонній, незворотній, «монологічний» характер, тобто позбулася того, що, власне, визначає війну як форму трансгресивного діалогу, і переводить її в статус монологічного терору.)
Натомість, антидержавний тероризм є ексцесивно візуалізованим, скандальним, медійним, зриваючи маску «нейтральності» з терору державного, повертаючи його в статус діалогу. Однак антидержавний тероризм (як усякий симптом) приречений бути невдалою комунікацією — він має своїм наслідком згортання демократії і посилення державного терору під приводом зміцнення безпеки — про це говорив, зокрема, Михайло Собуцький, про це — фільм Майкла Мура, і це ми бачимо в реальному житті як в Сполучених Штатах, так і в Росії. Всяке залякування веде до фатально замкнутого кола.
Який стосунок усе це має до України? Або, як сформулювали це автори фестивалю: «Чи потрібне нам кіно про терор»? Якщо подивитись на виступи експертів з точки зору не того, про що вони говорили, а того, про що вони мовчали, то складається враження, що проблема політичного терору нас ніяк не стосується. Терору у нас немає! До речі, більшість експертів вважала за необхідне свій виступ завершити звинуваченням у бік українського кіно, у ролі якого виступав фільм «Олігарх» Олексія Росича, що воно фатально відірване від реальності. Закид цілком справедливий, але він також стосується і самих «експертів». Їхня сліпота до нашого життя симптоматична. І це тоді, коли українська передвиборна кампанія дає такий багатий матеріал для роздумів саме про терор. Адже що таке недавні скандали зі «здоров’ям» Ющенка і Януковича (при всій нерівнозначності цих двох випадків), як не те, що цілком можна розглядати у контексті терору, вірніше, як його симулякр. З одного боку, ці події мають цілком серйозні наслідки, а з іншого — абсолютно імітативний, зворотній, навіть театральний характер. У «справі» Ющенка (якщо дотримуватися версії отруєння) маємо емблематичну форму непомітного, баналізованого державного терору, який маскується під щось звичайне — біологічну зброю, яку практично неможливо виявити: для анонімного державного терору потрібен труп без акту. У «справі» Януковича, навпаки, головне — акт без трупа. Кинуте яйце стало тією бомбою, яка розірвалася в головах людей, показавши наскільки влада налякана. Схоже, що українська здатність до імітації виявляється доволі конструктивною рисою.
Висновок один: не треба поспішати імпортувати «чуже», щоб «зробити його своїм». Сподіватимемося, що наступні «Українські альтернативи» цей момент врахують, тим більше, що їхня тема матиме яскравий пост-виборчий присмак: «Дурні й розумні — хто править світом?». Поживемо — побачимо.