UA / RU
Підтримати ZN.ua

Українське кіно в гостях у «Кіно-Ялти»

Ну хто ж відмовиться в розпал літа, коли вже й кондиціонер не несе прохолоду в розпечений кабінет, взяти участь у фестивалі, що проходить у серці Криму, оспіваній багатьма поетами та кінематографістами Ялті?!..

Автор: Світлана Короткова

Ну хто ж відмовиться в розпал літа, коли вже й кондиціонер не несе прохолоду в розпечений кабінет, взяти участь у фестивалі, що проходить у серці Криму, оспіваній багатьма поетами та кінематографістами Ялті?! Та ще й у складі державної делегації. Тим більше що фестиваль «Кіно-Ялта» існує вже не перший рік і у мене була можливість простежити його розвиток, трансформацію та пріоритети.

Ідеологічним поштовхом до створення кінофоруму в Ялті послужило не тільки бажання підкреслити цілість єдиного творчого простору для кінематографістів, які живуть тепер у різних країнах, розділених кордонами, а й засвідчити непорушність україно-російської творчої співдружності на базі Ялтинської кіностудії, яка повністю відійшла росіянам під назвою ЗАТ «Ялтинська кіностудія». Хто платить, той і замовляє музику. У пориві державного самовизначення український національний кінематограф опинився на задвірках інтересів державних мужів. Він тихо хирів у безперервних чварах творчих індивідуальностей, позбавлений чіткої концепції, фінансової підтримки та виразної законодавчої бази. Сусіди ж, росіяни, не забувши про потужні можливості кіно піарити потрібний ідеологічний напрям, реально оцінили можливості майбутніх прибутків — як фінансових, так і політичних, — вклали гроші та людські ресурси в напіврозвалену кримську кіноперлину, примусивши її сяяти в намисті вже працюючих на повну потужність інших російських кінофабрик.

Співдружність продюсерів: Микола Княжицький (Україна), Сергій Сельянов (Росія), Валерій Пендраковський, генеральний директор Ялтинської кіностудії (Росія)

«Кіно-Ялта», почавшись як Тиждень україно-російського кіно, де українська частина програми відверто кульгала, перетворилася торік на Міжнародний Ялтинський фестиваль продюсерського кіно. Він не тільки ставить перед собою завдання просування кіно до глядача, а й дає можливість продюсерам обговорити насущні проблеми кіновиробництва, обмінятися думками з приводу законодавчої його підтримки, а то й запустити спільні проекти.

Вручення «Бегущей по волнам»

Два «круглі столи» нинішнього фестивалю були присвячені відповідно стану й тенденціям розвитку продюсування аудіовізуальної продукції в Росії й авторським правам, точніше, внесенню змін у закон РФ «Про авторське право і суміжні права». Гільдія продюсерів Росії, заснована у вересні 1996 року , а з 1997-го — член ФІАПФ, на початку 2004-го прийняла концептуально важливе рішення про зміну свого статуту. Тепер членами гільдії можуть бути не тільки фізичні, а й юридичні особи, зайняті кіновиробництвом російські кіностудії та кінокомпанії. Отже, у наших північно-східних сусідів існує організація, покликана захистити інтереси й підтверджені законом права продюсерів та виробників. В Україні в програмі розвитку національного кінематографа хоч і узаконене вже саме слово «продюсер» і теоретично позначені пріоритети продюсерського кінематографа, теми, що всерйоз обговорюються росіянами, неактуальні через украй слабку пульсацію національного кінопроцесу, відсутність інституту продюсерів і байдужість державних мужів до законодавчої бази, що стосується кіно. У загальній розмові, щоправда, брав участь перспективний український продюсер Микола Княжицький, котрий представив на фестивалі поза конкурсом свій інтернаціональний проект «Кревні узи» (про нього «ДТ» писало в №11 за 2004 рік), але проект Княжицького не пов’язаний із державними структурами, та й орієнтований більше не на українського глядача, а на світового.

А коли відомий продюсер Сергій Чільянц (його останні проекти — «Бумер» Петра Буслова і «Настроювач» Кіри Муратової) досить емоційно відзначив законодавчу безвихідь створення копродукції з Україною, заступнику міністра культури та мистецтв нашої країни пану Тимофію Кохану нічого не залишалося робити, як підкреслити радість навчання у «старших» колег-сусідів. Останні на цю репліку відгукнулися бурхливими оплесками. Тут у мене виникло повне відчуття непотрібності нашої присутності на цьому ділово-розважальному святі фестивального життя, участь у якому коштує нашій країні 200 тисяч гривень. Для довідки: одному із найбільш рейтингових у світі фестивалів анімаційного кіно «КРОК» із труднощами виділили 150 тисяч, досі не видані Казначейством, а МКФ «Молодість», брати участь у якому вважають за честь зірки першої величини світового кінематографа, одержує від держави 400 тисяч.

Конкурсні та позаконкурсні фільми, про котрі «ДТ» вже писало в попередньому матеріалі, присвяченому фестивалю в Ялті, демонструвалися на кількох майданчиках. Найкращим із них, на мій погляд, був відкритий майданчик у центрі міста, де щовечора збиралися відпочиваючі із своїми родинами, з радістю споглядаючи «Єралаш», мультфільми, серйозну програму яких підготували обидві країни, і «доросле» кіно. Саме ця публіка і стала основним журі. У кінозалі готелю «Ялта» досі нічим дихати, так само як і в кінотеатрі «Сатурн», де проходили церемонії відкриття та закриття фестивалю.

Формулювання фестивальних призів теж зазнали деяких змін. Гран-прі минулого року, присуджений картині «Бідний, бідний Павло», за словами генерального продюсера фестивалю «Кіно-Ялта» Сергія Аршинова, так і не був затребуваний для здійснення спільного російсько-українського проекту. І цього року «Бегущую по волнам» скульптора Олександра Бурганова і технічну підтримку нового повнометражного фільму (купівля кіноплівки на суму 10 тисяч доларів) отримала російська картина «72 метри» Володимира Хотиненка (продюсери Анатолій Максимов і Костянтин Ернст).

Спеціальні призи, котрі раніше обіцяли державну підтримку в прокаті українського кіно в Росії й навпаки, замінені державною ж підтримкою їхніх театральних показів. Їх отримали українець Олесь Янчук (він же продюсував картину разом із Орисею та Юрієм Борцями) за фільм, зроблений за книгою Юрія Борця «У вихорі боротьби» (її кіноверсія називається «Залізна сотня»). До розмови про «Залізну сотню» ми обов’язково повернемося після її офіційної прем’єри, тому що погано відома широкому глядачу тема боротьби УПА, у даному разі претендуючи на художнє осмислення подій, зроблена антихудожньо. Другий спецприз здобув «Єгер», не найсильніший із російських фільмів, режисерський дебют у повнометражному кіно учня Олександра Мітти — Олександра Цацуєва (продюсери Михайло Чурбанов і Дмитро Воробйов).

Крім основних призів, були відзначені фільми «Водій для Віри» (Росія — Україна), «Благословіть жінку» (Росія), «Шкіра саламандри» (Росія) — за кращий акторський ансамбль і, звісно ж, «Єралаш». Приз прокатника здобув Микола Княжицький, а дипломом фестивалю нагородили департамент із питань кінематографії Міністерства культури та мистецтв України за підготовку й участь у програмі Міжнародного Ялтинського фестивалю молодіжних дебютів «Любов — це», «Відкрита ніч» і нашої анімації.

Фестиваль закрито. До наступного року. На таких форумах хотілося б бачити гідне українське кіно і його представників, що не загубилися на своїй землі в розширеній географії майбутньої «Кіно-Ялти» серед російського, білоруського і казахського кіно. На жаль, якщо ми будемо продовжувати непротекціоністську кінополітику, така перспектива є.