Агонія. 1. Останні прояви життєвих функцій організму перед смертю. 2. Останні хвилини існування того, що гине, зникає.
Великий тлумачний словник сучасної української мови
Василь Іванина, автор жорстких, оголено-реалістичних повістей про долю (а радше — недолю) сучасної «маленької» людини, написав широкоформатний роман «Агонія», який щойно побачив світ у видавництві «Дніпро». Про що ж він, цей дещо несподіваний і водночас очікуваний (саме від цього письменника!) твір? Про нас із вами, читачу. Про наше сьогоднішнє буття, яке на початку третього тисячоліття загубилося в центрі Європи десь поміж двох суспільних формацій — рабовласницькою та феодальною. Загубилося, незважаючи на те, що, як співалося колись у соцреалістичній коломийці, «в кожній хаті елєктрика і радійо грає». Але завдяки сягнистому зростанню ВВП (напередодні кожних виборів) і нашим керманичам «лічно» тепер і ту «елєктрику» відмикають тут і там, а «радійо» каже, що ми живемо в країні європейського вибору. Де ми живемо насправді — розповідає В.Іванина в «Агонії». Розповідає не тому, що ми з вами цього не знаємо, а тому, що йому є що сказати про це мовою художнього слова, мовою власної совісті й досвіду.
Власне, якщо говорити про життєвий досвід автора цього роману, то тут вимальовується окрема белетристична інтрига. Маємо справу з тим випадком, коли біографія письменника за своїм «сюжетом» не менш цікава, ніж його книжки. Василь Іванина, професійний журналіст за фахом, добряче потерся у лабіринтах владних коридорів яко прес-секретар не просто якихось там абстрактних владоможців, а най-найвищих наших керманичів, від яких залежала погода в державі. Він бачив і знає дуже багато. Я певен, що значно більше, ніж оповідає нам. І тут його можна зрозуміти. Йдеться, певна річ, не про політичну етику і не про біблійне «час мовчати і час говорити».
Але й того, що письменник сказав у романі, достатньо, щоб дехто з отих верховодів назвав його відступником, ренеґатом, а то й зрадником. Адже йдеться про агонію режиму і про тих акул, які в патологічній ненаситі зжирають навіть самих себе. Для тих, хто хоч трохи цікавиться політикою та її «героями», ці персонажі добре (аж небезпечно) впізнавані в романі, незважаючи на авторський грим та завуальовані імена. Вони й показані нам у момент істини — під час чергової виборчої кампанії, в годину тієї гарячки, коли немає місця навіть удаваному милосердю, а є тільки вовчий інстинкт перегризти горлянку тому, хто посміє стати на їхньому шляху.
Роман охоплює, сказати б, найтиповіші моменти нашої виборіади з усіма її національними особливостями, парадоксами, криміналом, владним свавіллям і стріляниною серед білого дня. Все це ми бачимо мовби зсередини, очима журналіста Олексія, якому випало бути не лише самовидцем усіх отих технологій тотальної омани, а й активним учасником доленосного протистояння. Протистояння не між політичними антагоністами, а між владою і народом, між людяністю і звірством, зрештою, між честю і нікчемством. Колезі Олексія, журналістові Григорію Цаві, чесний вибір у цьому протиборстві коштував життя, і тут ми знову болісно наштовхуємося на жорстокі реалії нашого сьогодення, де за правдиве слово доводиться розплачуватися найдорожчим. Ми вже втратили лік убитим журналістам, але жодного вбивці ще не покарано.
Хто й за що? Щоб відповісти на ці запитання, автор заводить нас і під купол парламенту, і в просторі кабінети найвищих державних чиновників та керівників мас-медіа, серед яких... ти ба, знайомі знов обличчя!
Але не вони є головними героями роману. Це тільки плями на тлі широкої картини сучасного українського життя. Всі симпатії, біль і любов, співчуття і захоплення автора зосереджені довкола характерів простих людей, переважно жителів сільської глибинки з їхніми щоденними клопотами і неперебутньою місією тримати на власних плечах цей грішний світ. Тримати не лише основи духовності й добротворення, а й диявольський тягар повелителів, котрі топчуться по найвищих чеснотах народу. Яким же милим і зворушливим постає зі сторінок роману старий Яшко Бориславець, якою живою і колоритною бачимо його дружину Клавдію, чия біда не стільки розчулює нас, як пропікає вогнем сумління. Скільки отаких Яшків і Клавдій по всій Україні сьогодні запитують нас і себе: «Що з нами коїться? Як так могло статися?» Запитують і начебто знають відповідь, але не бачать просвітку, не бачать виходу з цього пекельного кола. Адже доля не послала їм навіть вибору. Себто вибір поставав завжди, але, знов-таки, сатанинський, не між добром і злом, а, як справедливо зауважив ще один персонаж «Агонії», сільський священик отець Тимофій, вибір поміж злом і бідою. Тобто всі шляхи збігаються у глухий кут чи, певніше сказати, до нового пекельного кола, до новітнього рабства, бо там, де немає вибору, не буває свободи. Таке-от екзистенційно замкнене коло, така-от філософія буття народу, який спромігся лише на формальну державу, узурповану «чужими своїми». І вже, здається, не розірвати, не розімкнути цього фатального кола, якби не одвічний закон життя (ба навіть потойбіччя): ті, хто творять пекло для інших, зрештою втрапляють до нього й самі. Але цьому ще передує... агонія.
Ніщо в природі не вічне, проте вічна сама природа. З погляду логіки — це майже парадокс. Але це така ж само істина, як і те, що світ створено для кожного з нас особисто, каже письменник, і все довкруж мусить підпорядковуватися нашому щастю. Це і є найбільший дар Божий. Щоправда, така благодать не спадає на покірних і терплячих. Ви, звичайно, звернули увагу, чого нам найбільше бажають високі політики у своїх розчулених виступах. Не гідності, не добробуту, не хоробрості і навіть не здоров’я, а передовсім терпіння, терплячості, семижильної витримки... Того, що найбільше личить волам, чи, простіше кажучи, бидлу. Ви терпіть, а ми будемо поганяти. У вас навіть є цивілізоване «поганяло» — електорат. Воно ще й сплодило солоний анекдотичний жарт: електорат — це одноразовий народ.
«Але людину, власне, й тримає на білім світі... відчуття пробудження», — переконаний Олексій, що поспішає в рідне село на зустріч з весною. І тому навіть у найпохмуріших картинах «Агонії» немає відчуття приреченості. Мерзлота може бути довшою чи коротшою, вона може бути аномально затяжною, але весна настане неодмінно. Інша річ, що в суспільстві це пробудження залежить не від Неба, а від людей, тобто від нас із вами. Залежить уже сьогодні. І в цьому виняткова своєчасність роману, адресованого не лише нашим естетським уподобанням, а й нашому сумлінню, нашому розмислу про день нинішній і прийдешній. Тому я скидаю з рахунку подекуди надмірний пафос автора, а подекуди й відверто публіцистичні пасажі. Можливо, без цього не обійтися, коли постають питання онтологічного значення: «Що з нами сталося? І що коїться донині? І доки це буде?» Запитання для всіх. І тільки відповідь — з пафосом чи без пафосу — у кожного своя. Свою власну відповідь письменник зачаїв у художніх образах, як ото чаїть березовий гай живильно-цілющий сік на його рідній Чернігівщині. Перед весняним пробудженням, звісно.