В українських, а останнім часом і зарубіжних мас-медіа сьогодні не бракує політичних, критичних, аналітичних матеріалів про Україну. Пишуть журналісти, політологи, громадські діячі, фінансисти, юристи, нарешті, керівники держави. Пишуть про різне: про політичну кризу і проблематичний економічний ріст, про стан демократії, права людини, корупцію влади, свободу слова, геополітичне місце країни та її вектори, про підступність Генеральної прокуратури, нестримність і хаотичність опозиції та демонізм Президента. Пишуть удома і за кордоном, у кабінетах і в камері слідчого ізолятора. Вельми часто пишуть сильно і талановито, майже завжди — пасіонарно. Якщо вже рівнятися на західні зразки, то й тут можна сказати, що пишуть по-справжньому добре, хоча й найкращі серед авторів ще не сягнули висот Амброза Бірса.
Серед тих, хто пише або виступає перед телекамерами, окремі особи демонструють свою прихильність до стабільності або навіть до збереження status quo. Але це — рідкість. Переважна більшість невдоволена життям. А коли в країні так багато невдоволених, природно постає питання: що це віщує? Зрештою, діапазон можливих відповідей логічно вкладається в політичне ложе: офіційний авторитаризм — правдива «оксамитова революція».
Перший сценарій українцям аж надто відомий. Хтось твердить, що саме в цьому політичному режимі ми тепер перебуваємо. Навряд чи воно насправді так. Як то кажуть, самоствердження певних тез є водночас їх спростуванням. Коли Герман Гессе розпачливо писав про передвоєнний занепад європейської культури, він тим самим де-факто стверджував її виразно високий рівень. Чи чекає на нас справжня оксамитова революція? Може й так, але тоді майже відразу постає наступне питання: чи вистачить нам снаги, чи достатній для неї рівень нашої культури?
Колись Вацлав Гавел полюбляв писати короткі політичні есе — дуже прості за змістом та фабулою, на перший погляд, може, навіть невибагливі публіцистичні мораліте. Скажімо, про те, чому празький продавець зелені у вікні своєї крамниці вивісив гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Або про те, як сам автор, стоячи в натовпі, спостеріг зблизька вираз обличчя «царя» російської перебудови Горбачова. Томик цих творів під назвою «Відкриті листи» пізніше видано англійською в Лондоні («Open Letters»), перекладено іншими мовами. Збірка нібито літературних дрібничок сяє політичним смаком та інтелектом, як першокласний діамант. Той, що грає променями і твердіший за крицю. Таємниця ж, як на мене, криється в культурному контексті, способі слововжитку. Жодного перебільшеного епітета, жодної фальшивої або штучно екзальтованої думки. У нас, на жаль, іще не пишуть, не можуть писати так. Наша публіцистика має мало спільного з Гавеловим легким стилем. Вона поки що надто часто кличе «до сокири», бо в нас не можуть «легковажити святинями». Ми, на жаль, вочевидь не постмодерні. Проте неможливість сягнути рівня уславленого автора не повинна відвертати нас від скромніших літературних замірів. Оскільки мої особисті очікування та надії спрямовані переважно в ліберальне річище, спробую окреслити певні культурні аспекти власного розуміння можливостей «української весни».
Перше, на що звертаєш увагу, це глибоке розшарування населення країни за культурно-історичними вподобаннями. Багато хто з нас готовий жити та діяти в обставинах «десять років уперед», інші не можуть відкараскатися від уявлень і очікувань «тридцять років назад». Причому до перших належить не лише творча еліта чи просто інтелігенція, так само як серед других часто-густо можна подибати мистецьких лауреатів. Перші нудяться і впадають у фрустрацію. Другі, яких більше, стоять просто осторонь усього, що має ознаки справжньої соціальної динаміки, спонтанного творчого руху.
Оскільки Україна сьогодні є територіально відкритою, її «живі люди», під якими Ральф Дарендорф розумів обдарованих швидким розумом і творчим темпераментом людей, можуть просто емігрувати. Той-таки Дарендорф твердив, що авторитарні режими, загалом, цілком прийнятні для широких мас. Нестерпні вони тільки для виразно волелюбних й активних натур, яким не вижити без особистого визнання та свободи. Але їх в усіх країнах і в будь-якому суспільстві небагато, тому вважається, що роль цього соціального прошарку у творенні загального тонусу життя не надто й істотна. Тим часом це велика, а якщо міряти історичними долями націй, подеколи навіть трагічна помилка.
Коли інші країни Східної та Центральної Європи заходилися більш чи менш успішно відтворювати чеську модель «оксамитової революції», їхні творчі еліти ще не були розпорошені. Ці люди не мали тоді фінансових, організаційних, психологічних умов для швидкої переміни долі, й тому протягом певного часу, критичного для початку демократичних та інших змін, залишалися на батьківщині. Їхня присутність виявилася достатньою, щоб дати людям прийнятні ідейні настанови, символи, «теплі» у психологічному сенсі, гуманні гасла. Чехам і словакам узагалі поталанило, вони обрали надзвичайно обдарованого президента, якому вистачило розуму та культурної традиції поставити аргумент культури вище від політичного аргументу. (Недарма, як він якось зізнався, з огляду на його власні морально-культурні очікування посттоталітаризм виявився для нього далеко відразливішим, ніж навіть тоталітаризм.) Поляки на додачу до стихійно схильного до демократії та свободи Леха Валенси мали напрочуд гострого розумом, європеїзованого Адама Міхніка. Натомість вільна Україна виявилася недоречно сентиментальною, святкувала в кредит, а до того ж спрощено й зовсім по-марксистськи поставила економічний аргумент попереду аргументу культурного та політичного. Але й економічний аргумент не набув у нас раціонального продовження у вигляді реформ; замість них сталося «первісне» захоплення власності, а можливість її подальшого розподілу між ефективними конкурентами заблокувала скорумпована влада.
Без упину пишучи й говорячи про економічну тактику та стратегію, фінанси, ринки, гранти, інвесторів і кредити, ми, хоча йшлося нам передусім про добробут, поступово сягнули справжньої економічної прірви. Бо забули старе правило-метафору, про яке, попри всю його банальність, не полінувався нагадати в контексті глобальних історичних перетворень Йоган Гейзінга: «Щоб поцілити в яблучко, треба стріляти суттєво вище».
Симптоматично, що ми наївно й короткозоро переклали українською примітивного, на потреби моменту, Дейла Карнегі та обійшли увагою «Довіру» Френсіса Фукуями, — книжку, яка слідом за «Людськими властивостями» Ауреліо Печчеї, досліджує ефект індивідуальної та групової психологічної довіри, значення особистих стосунків для економічного росту. І, попри всі застереження своєї та чужої історії, ми знову вдалися до мобілізаційної моделі прогресу, зовнішнього економічного уподібнення, намагаючись якнайшвидше опанувати не початок, а результат, не причини, а наслідки.
Не давши (не віддавши!) широкому загалу власності, а отже й гідності, позбавлена політичного досвіду та традицій, але не амбіцій, молода держава залучила нас до демократії... Тепер маємо «відкрите суспільство» навпаки. Замість усотувати надбання світової культури, найвищі стандарти громадянського етосу, ми почали розсіювати свої і так скромні досягнення по всьому світові.
Як стверджують мої канадські колеги з Університету Квінз, за десять років Україна втратила близько п’яти тисяч осіб, що їх у західних стратифікаційних схемах відносять до докторів філософії. Та, на жаль, наші втрати навіть не кількісні, а якісні. Ми не вміли ніколи й дотепер не навчилися розпізнавати тонке й рідкісне. Не маючи справжнього ринку для нечисленних надобдарованих інтелектуалів, ми не здатні їх розпізнати. А де немає ринку, там доводиться вибудовувати «статусні піраміди».
Звісно, що саме з цих «реєстрових» талантів майже ніхто нікуди не подівся. Емігрували й надалі емігрують нікому не відомі маргінали, які чомусь напрочуд швидко розцвітають на чужих теренах. Тим часом, як свідчить сучасна гуманітаристика, іноді десяти особистостей на країну досить, щоб відбувся поступ. І, навпаки, щезне нібито непомітна купка людей, — і загал піддається незрозумілій фрустрації. Втім, незрозуміла вона тільки для тих, кому бракує мудрості. Недарма Алфред Норт Вайтгед зауважив у стратегії соціального розвитку такі похибки, що їх суспільство може ідентифікувати лише через зникнення відчуття щастя та збільшення кількості пригнічених індивідів.
Ми вже давно нещасливі. Але й досі не годні визнати блискучого науковця без докторського ступеня або повірити в талант літератора чи живописця, який не має належного корпоративного статусу. Але ж богемна столична тусовка, попри весь свій модерний імідж, може бути не менш консервативною, ніж радянська спілка письменників. Втім, навіть і почавши мляво усвідомлювати прояви дивної («порочної», за означенням Оскара Уайтлда) привабливості в інших, ми, як і раніше, не готові їх гідно винагороджувати.
Тож не дивно, що наша країна не мала й досі не має мінімально необхідної кількості «зразкових індивідів» (Фройд) для заміщення високих посад. Власне, індивіди, либонь, і є, але за теперішніх обставин їх не розпізнаєш. А наша офіційна творча еліта, як на мене, виявилася напрочуд неширокоглядною. На рідкість обдарований Іван Дзюба свідомо усунувся від політичної кухні. Особистості ж на кшталт Івана Драча, Дмитра Павличка або Миколи Жулинського так і не стали по-справжньому на захист теплоти і людяності, власне, того, що є непідробним виразом культури. Навпаки, сноби консервативного крила діаспори швидко перетворилися на агресивних культуртрегерів, а їхні нафталінові реформаторські програми тільки дратували й надалі дратують націю. Як наслідок, ринок, не адаптований людяністю й культурою, «дикий капіталізм» (за Соросом) ударили українських людей навідліг.
Колись такі привабливі для провінційної інтелігенції книгарні в районних центрах цілковито зникли. Та й у столиці вони не відповідають вимогам навіть учорашнього дня. Марно шукати на Хрещатику відому всім західним інтелектуалам рекламу «Borders», «Chapters», «Waterstone’s». Університети здобули титул «національних», колишні педагогічні інститути стали університетами й академіями, але заробіток професора впав тим часом до рівня двох доларів на день. Будьмо відвертими: в Україні більше не існує справжньої високої школи, бо з такою платнею можна бути професором хіба що рік-півтора, але ж не десять років.
Бюрократичну систему ВАКу та створеніх ним правила варто взагалі вважати антинауковою інституцією. Адже саме встановлена нею процедура спричиняє моральну деградацію науки, змушуючи дисертантів писати щось дражливо нечитабельне, а потім «платити, щоб згодом платили їм». Не секрет, що захист докторської дисертації сьогодні є відверто корупційним актом, витратною акцією, ціною близько 3 тисяч доларів, внаслідок чого «державні» (за офіційним статусом) опоненти одержують гонорари від тих, кому опонують. Справедливість проявляється у тому, що «об’єктивно оцінені» незабаром самі беруться оцінювати інших.
Втім, наша проблема полягає навіть не в грошах та способах діставати їх і витрачати. Мало того, українське питання не є, власне, питанням багатства і бідності. Як на мене, в Україні існує значно ширша проблема схибленого етосу, браку особистої довіри, елементарної щирості людських стосунків, яка за своєю суттю може бути названа проблемою відчуження або навіть питанням політичної семантики національного дискурсу.
Ми ж бо вже давно називаємо «свободою слова» більше ніж скромні норми політичного слововжитку; пишемо «Конституція» на правилах деталізації дій влади; називаємо «професором» елементарно начитану людину; вважаємо «правоохоронцями» лукавих правопорушників.
Мало того, ми весь час пишемо та говоримо про порушення права, якого в нас, насправді, ще взагалі не існує. Бо називати юридичні директиви держави правом у цивілізованому світі вважається некоректним. Отже, замість торочити про право, ми маємо історичне завдання осмислити спочатку те, що йому передує: щирість, правдивість, вірність обіцянкам, відповідність слова та думки, вчинку та наміру. На мій погляд, драма українського сьогодення не стільки політична або економічна, скільки морально-культурна, навіть просто культурна.
Може, це видасться несподіваним, але Віктор Ющенко, підписавши сумнозвісну «заяву трьох», не так учинив політичний акт, як порушив правила хорошого тону. Якщо це й громадянська зрада, то дуже специфічна, — зрада пристойності, стилю, смаку. Несуттєвий напозір, такий учинок знищує культурний індикатор, розпізнавальний знак самого феномена прем’єра й загрожує його перетворенням із політичної фігури на адміністративну. Мабуть, саме такого гатунку дії Черчілль називав помилкою, гіршою від злочину.
Отже, проблема української влади, політичної системи країни загалом є також проблемою відсутності громадянської та особистої гідності, браку здатності «дивитися у вічі», говорити відверто, дотримуватися політичних зобов’язань, відповідати на персоніфіковані виклики. Допоки нація не зрозуміє, що мусить жертвувати майном і навіть життям заради власної гідності, вона не постане як нація, вважав Гегель, адже людина стає людиною саме тоді, коли ладна пожертвувати добробутом задля престижу, аби виокремитися з-поміж інших, вирізнитися серед загалу (в тому числі міжнародного) як неповторна якість.
Без цього наша нібито інтелектуальна еліта й далі прийматиме якісь там премії, відзнаки, нагороди та звання з рук тиранів, виступатиме в акціях «під патронатом», власним коштом влаштовувати експертизи своїх наукових здобутків. Уже сьогодні ми маємо цілі покоління фахівців, не потрібних жодному нормальному ринку; стоси нудних, ніким не читаних докторських манускриптів; безліч сервільних політичних заяв.
На жаль, у моральному сенсі ми таки дуже розшарувалися. Нація розділилася на тих, хто вірить «гуманоїдному» телебаченню, й тих, хто споживає інформацію з інших джерел. А що перших в країні суттєво більше, то практичне застосування демократичних процедур для пошуків національної істини значно ускладнюється. Але саме тому роль культурної компоненти в офіційних і неофіційних пошуках виходу із ситуації швидко зростає.
Зокрема, це помітно і в діях Президента, який щойно зажадав підтримки свого курсу тепер уже й від інтелігенції. Звісно, зовсім недавно, коли йшлося про те, яку зі сторін адміністративної касти підтримати, особливих ускладнень не виникало. Йшлося ж бо, як усі розуміють, не про вибір, а про подальшу долю джерел існування тих, що просякнуті сумнівами. Оскільки вибору як такого не було, не мав чого святкувати й переможець.
З «вибором номер два», який тепер на свій страх і ризик має вчинити інтелігенція, справа суттєво складніша. Бо, по-перше, джерела, з яких отримують інформацію її елітні представники, куди потужніші, ніж у мас, а по-друге, вся добірна богема живе на виду й живиться з популярності у верств, що їх аж ніяк не уособлюють «проли». Отже морально схибити їм і суб’єктивно, і об’єктивно важче.
Відтак лишається клан пещених і нагороджуваних. Треба визнати, що нагород усіх гатунків останнім часом сипалося багацько. Треба віддячувати. Творці, простягнувши руки по жадані грамоти й коробочки, мусять тепер простягнути їх знову, щоб спробувати витягнути благодійника з трясовини. Чи робитимуть вони це, а чи переважить острах самому потрапити в болото — побачимо.
Зрештою, що маємо у підсумку? Міліція, яка от-от стане поліцією, гатить по студентських спинах, що само по собі прикро. З іншого боку, ті синці тепер усім показують, бо світ став глобальним, а Інтернет знищив цензуру. Акти офіційного й опозиційного вандалізму нині можна спостерігати в затишку квартири. Можливість вільно дивитися на віддалені події, читати газети, слухати радіо є неабияким здобутком прогресу. Якщо наша хатня тиранія захоче відновитися, їй доведеться замахнутися на цілу цивілізацію. Та й боротися з людською цікавістю — не зовсім те, що з піратськими лазерними дисками.
Отже вихід бачиться непевний. Якщо Найсильніший винен і не поступиться, йому доведеться жити на виду, безконечно підтримуючи навколо себе гру розширеної трупи власного театру. Але попри всілякі театральні клакери, довго протриматися на сцені без щирих аплодисментів не вдавалося ще нікому. Якщо ж гарант нашої громадянської свободи став невинною жертвою змови, у моральну відставку доведеться піти ложі і партеру.
Втім, щоб віддати симпатії тим, хто їх справді заслуговує, мало роздивлятися обличчя акторів у театральні біноклі. Якщо не маємо прямих доказів «за» чи «проти», мусимо задовольнятися побічними. То ж придивляймося до нюансів. Відносно недавно публіку загнали на благочинну виставу «Референдум». Тріумфу не сталося, хоч як аплодувала клака. Отож і надалі годі сподіватися порядної гри, костюмів і декорацій. Хіба що трапиться незапланований сюжетно-історичний повтор, і нам випаде шанс побачити, як такий собі непримітний актор Бут тихо входить до президентської ложі...