Квітень у Києві вибухнув потужними вернісажами «Фотобієнале-2003». Здається, організатори заповзялися закарбувати фотомистецтво як у свідомості, так і в підсвідомості глядачів, бо щодня нам пропонують нову виставку. Нагромадження експозицій чи не має на меті стерти з файлів наших днів інформацію про усталені види мистецтва: живопис, графіку, скульптуру, бо саме технології цивілізації, актуалізовані у фотовидовищах, долучають глядача до панорами сучасного світу в документалізмі.
Проект Миколи Бабака (Черкаси) — його репрезентує «Фонд сприяння розвитку мистецтва» — ставить під сумнів постмодерністську ідею щодо диктату глузливого абсурдизму і тотального нігілізму. «Мемуаризм» М.Бабака оберігає одвічне.
Відомий митець Микола Бабак, який вирішив до власного імені додати псевдонім Хуторський, задумав і побудував виставку на злуці й протиставленні двох концептуальних вимірів — сучасної фотографії та народної ікони. Специфіка митців черкащан — поєднувати два таланти: літературний і образотворчий. Автор як професійний літератор цілком фахово декларує власні наміри, мету та надзавдання проекту: діалог ікони з фотографією «знаменує перехід від мистецтва минулого до сучасного, від народного — до професійного, від традиційного (ікони) — до механічного (фотографія)». Отже, перехід — трансавангард. Але це авторське пояснення видається трохи звуженим, навіть поверховим, якщо взяти до уваги глибокий філософський зміст проекту (його складових) та духовно-емоційне враження, яке експозиція справляє на глядача. Рефлексії від виставки глибокі, вони сягають архетипових засад етнічної свідомості українця.
Виставковий ряд побудовано на тотожності одвічних сюжетів: народження, смерть, покладання до гробу, таємна вечеря (тема зради та прощення), кохання, заручини тощо. Автор проекту декларує: «Рукотворні об’єкти (ікони) представлені споглядачам таким чином, наче запитують: «А чиє життя ти живеш? навіщо? чи залишиться щось після тебе?..» Автор пропонує замислитися над основними віхами та складниками людського буття.
Ікони ХVIII—ХIХ століть праворуч та ліворуч фланкують фотосюжети на тотожну тематику. Документалізм, миттєвість фотознімку (людина в труні або за весільним столом) контрастує з узагальненням іконного зображення, яке відлилося в символічний знак. Ікона — текст, у якому ми хоча й упізнаємо тексти власного життя, але все ж перебуваємо на відстані історико-художньої дистанції і таємниці. Саме в гострому відчутті етнічного середохрестя, одвічності й невмирущості моральних, обрядових цінностей; у цій площині проект М.Бабака вибухає одкровенням, екстазом евристичності. На полюсах художнього традиційного та механістичного (фото), у контрастах моделей мислення «колись» та «зараз» Микола Бабак провокує глядача до поглиблених роздумів про власну долю та про соборні цінності України. Але все це той пласт експозиції, який автором звернено до засад осмислення Буття. Зауважимо, в експозиції чільне місце посідає тема смерті як «категоричного імперативу» — межового стану в переході від Буття до Небуття, з очевидною естетизацією та домінуванням теми фізичної смерті. На терезах роздумів М.Бабак ніби солідаризується із засновником постмодерністської онтології М.Хайдеггером щодо недопроясненості самого поняття Буття в його співвідношенні з таємницею Небуття.
Справжній успіх проекту «Українська ретроспектива» полягає в тому, що, працюючи за методологією постмодерністського колажування, цитатності, М.Бабак не сприймає ідею позазмістовного ідіотизму, не зневажає свідомість, апелюючи як до неусвідомлено-почуттєвого, так і до розумового рівнів сприйняття світу. Кожен глядач в змозі осягнути проект у міру власних можливостей. Щодо освіченої молодої аудиторії, то для філософів ця виставка — «свято розуму та серця». Культурний колаж М.Бабака — можливість іще раз пересвідчитись, що «вчення про буття» (за Парменідом), як і модерністське «вчення про небуття», на онтологічному рівні співіснують лише в межах системи синергетичного дуалізму; тобто у взаємному перевтіленні одного в інше — Буття стає Небуттям у смерті індивідуума, щоб лишитися Буттям у художніх символах ікони.
Проект М.Бабака є національним варіантом постмодерністського колажування, цитатності, контрапункту, але без зневаги до свідомості глядача, до його можливостей розуміння. Художник не сприймає ідей позазмістовного «маразмування», яке домінує як догмат, як рецепт, за яким вариться їжа на кухні «актуалістів».