Протягом сотeнь років вершинні постаті нашої культури їхали в Москву, а згодом подавалися світові як московські досягнення, як російські зірки. Міністерство культури України упродовж довгих років перебувало далеко від радянської столиці в такому собі статусі провінціалки. Після здобуття незалежності, на жаль, так нічого й не змінилося. Попереднім Міністерствам культури України було зручно залишатися традиційно провінційними. Тож перебували вони в стані глибокого летаргійного сну (інколи треба було пробудитися, щоб знятися в кіно), вони не сіяли, то й не збирали, а ті наші вершинні постаті, яких Москва вже не брала, самі розбрелися по світах. Отож тепер треба буде це все по світу позбирати.
Питання ключове — чи залишиться і далі Міністерство культури в радянській системі роботи? Радянський устрій культури передбачає її тотальну залежність від державного фінансування — а нам час рухатися у протилежному напрямі. Спираючись на європейський та американський досвід — нам потрібно поволі відходити від державної залежності і вчитися, як заробляти гроші для наших закладів і колективів та як їх утримувати.
Отож перше і принципове завдання Міністерства культури — реформувати організацію й адміністрацію культури, зробити її більше стрункою. Це не такий важкий і затяжний процес. Це — осучаснити менеджмент культури до європейських та американських стандартів, позбутися шкідливих радянських навичок. Щодо кадрів у культурі — то їх теж потрібно осучаснити. В музичній галузі є дуже багато зайвого і бездарного та величезна грошова витратність. Держава мусить потребувати віддачу на свою інвестицію. За її грошовий внесок вона має одержати результати. В Україні є надвиробництво професійних музикантів — і вони виїжджають обслуговувати весь світ за гроші нашої держави. Цього продовжувати не треба. Але й цілий світ потерпає від надвиробництва музикантів. Один із найвідоміших музичних ВНЗ світу — Джулліард Скул оф Мюзік в Нью Йорку — провів опитування, скільки його випускників працює в музичній сфері. Результат був вражаючий. Десь одна третина взагалі не змогла отримати фахової роботи, ще одна третина помучилася на всіляких дрібних неперспективних роботах зо два роки, втомилася, продала свої інструменти, щоб сплатити борги, — і вийшла з музичної сфери. А ці, хто працює, нервують: що буде, коли закінчиться їхній контракт (максимум, два роки). Отже, у реформі музичної галузі нашого міністерства потрібно цю ситуацію взяти до уваги.
Стратегічним проектом Міністерства культури я бачу «Присутність української культури в Європі та світі». Це довготривалий проект, у якому всі галузі української культури мають достойно показати себе в європейських (і не тільки) державах, у друкованому (книжки, альбоми) і в живому (вистави, концерти) вигляді. Для успіху цим проектом повинні займатися професіонали найвищого рівня зі знанням іноземних мов, які зможуть налагодити особисті зв’язки і контакти. Тут не обійтися також без першокласної міжнародної піар-фірми, яка подбала б про медіа: бо чого вартий чудовий захід — театральна вистава чи концерт, — коли про них ніхто не довідався? Головне — нам треба перейти до глобального осмислення нашої культури, не обмежуючи її тільки внутрішнім споживанням. Наша влада завоювала політичний світ — культура повинна брати з неї приклад. Це не означає, що зараз мають початися величезні заходи по всій Європі на кшталт «День України в…» — це в радянському стилі. Ні, входження нашої культури до Європи може відбутися виключно професійно — в поодиноких музеях, галереях, концертних залах, кінотеатрах чи театрах.
Перед нами стоїть ще одне важливе завдання. Де українські зірки академічної музики? Де славні співаки, скрипалі, піаністи і композитори? Це саме вони приносять державі найбільше слави. Продовжуючи радянську політику, наші минулі міністерства культури цілковито проігнорували їх, і вони роз’їхалися по світах. Національна філармонія з великим пієтетом щороку запрошує московських зірок ще з радянських часів, і наша аудиторія робить відповідні висновки. Так, одні зірки поїхали, а ті, хто залишився, ніколи не були визнані зірками.
Отож дуже важливий проект — повернення і створення української зірки. Тих, хто виїхав, держава повинна запросити в Україну на декілька виступів. Ми мусимо належно вшанувати їх — представивши українському суспільству, що б вони відчули, що держава пишається ними і що вони мають батьківщину.
Друге важливе завдання — донести світові, що ці суперзірки, яких він уже добре знає, — українці, бо зазвичай їх ідентифікують як росіян. Я особисто роками борюся за українську ідентичність світової зірки киянина Казимира Малевича (1878—1935), чиї картини продаються у світі на аукціонах по 20 мільйонів доларів за полотно. Але яке значення має одна людина в такій боротьбі? А Міністерство культури мало б істотний вплив під час підготовки виставки Малевича в музеях Гуггенгайма. У світі є безліч музикантів, художників, як давніх, так і сучасних, яких треба собі «повернути».
Українська симфонічна музика взагалі не присутня на світовому ринку. Вибирають музичні твори для концертів диригенти, і кожна велика держава має за кордоном своїх диригентів, які просувають її національну музику у світі. Україна має поки що єдиного такого диригента —Романа Кофмана, який є головним диригентом боннського Бетговен Галле оркестру та директором боннської опери. Він виконує музику українських композиторів. Але це замало.
Також треба починати вчити заклади культури, колективи та громадян/волонтерів способів заробляння грошей, як це водиться у світі. 30 років роботи в американській музичній культурі у Нью-Йорку показали мені, як може процвітати культура в країні, в якій навіть немає Міністерства культури. Я знаю, що читач миттєво може заперечити: там законодавство сприяє вкладанню грошей у культуру. Однак річ не тільки в цьому. Законодавство — ще не все. Там є те, що у нас ще треба розвинути, — гаряче прагнення розвивати культуру, якось бути причетним до цього процесу, значною мірою завдяки невтомній праці величезної кількості волонтерів (очевидно, безплатно). Це просто модно, від найнижчих до найвищих щаблів суспільства, — віддавати свій час культурі. Зрозуміло, що законодавство важить багато, але визнаймо — бажана зміна законодавства при сучасному стані культурного менеджменту тільки утвердила б величезну розтратність радянської системи, за якою поки що живе наша культура. Потрібно хоч із рік попрацювати в осучасненій системі — а тоді стане ясно, що і кому треба. Пізніше буде можна лобіювати нові закони.
Варіантів заробляти гроші є безліч. І людям це сподобається. По-перше, ми дедалі більше відходитимемо від державного фінансування. По-друге, це дасть людям контроль над їхніми власними планами (тут мається на увазі — планами закладу, якому вони симпатизують або в якому вони працюють). По-третє, це дасть людям можливість ставитися з більшим ентузіазмом до своєї роботи. Музичні фестивалі (академічні) з частковим державним фінансуванням — набагато якісніші, ніж ті, що профінансовані державою повністю.
Обов’язково треба створити високий імідж українській культурі для світу і для самих себе. Для світу — це ясно: світ її взагалі не знає. Тут мається на увазі розкішний інтернет-сайт та чудово відредаговані й перекладені книжки, альбоми, компакт-диски. Впровадження «культурних турів по Україні» для іноземців. А для нас? У нескінченних наріканнях на брак грошей для культури і напружене вичікування, чи оплатить держава якийсь захід чи ні, створився імідж безперспективної бідності. А це неправильно. Гроші не мають ніякого стосунку до культури в абсолютному сенсі. Новий імідж української культури — це незаперечна її велич і краса.
Тепер щодо структури міністерства. Культура — це величезний обсяг знань і роботи; кожна її галузь — це ніби окреме міністерство, це зовсім інші знання і зовсім інші потреби. Таких під-міністерств культури принаймні п’ять — сім (музика, театр, образотворче, кіно, охорона культурних пам’яток тощо), додаймо сюди ще обслуговуючі департаменти. Жоден міністр культури не в змозі впоратися з таким обсягом роботи. Його (її) роль повинна обмежуватися координаційною та представницькою. Зате головами галузей повинні стати шалені ентузіасти, патріоти, найвищого рівня професіонали з міжнародним досвідом, здатні бачити свою галузь у світовому контексті. Вони — не з істеблішменту, як правило, не «заслужені» і не «народні». Визнаймо, що наш істеблішмент (як і всюди) — це сіренька пересічність, а професіонали з величчю духу і розуму, з баченням своєї справи — це аутсайдери, які стоять на периферіях метушні цієї сірої посередності. І, власне, такі люди повинні очолювати галузі МК.