Останніми тижнями Україну буквально лихоманило від святкового позитиву. Український народ радісно святкував, з надією позираючи у майбутнє. Держава оптимістично звітувала, гарячково добудовуючи залізничний вокзал і головний майдан столиці. Не пасла задніх і Україна видавнича, яка напередодні 10-ліття Незалежності вирішила унаочнити власні здобутки на ІІІ Міжнародній книжковій виставці-ярмарку «Книжковий сад-2001», що відбулася в Українському домі 15—19 серпня в унісон із ІІІ Міжнародним форумом українців.
Вибагливу метафору «саду», мабуть, використали у вольтерівському сенсі. Пригадався наївний протагоніст дивовижно-дивакуватої повісті «Кандид», який настирливо наполягав на «плеканні саду». Дбайливі садівники українського книгодрукування силкувалися презентувати все найкраще і найяскравіше, що побачило світ упродовж останніх 10 років. Захотілося й собі забути про численні проблеми жалюгідного існування української книжки, яка вперто не погоджувалася на власне знищення і, попри всі примхи долі, все-таки вижила.
Проте радості від цього факту насправді мало. Як, вочевидь, і від здобутків, експонованих на ювілейному книжковому дефіле. «Книжковий сад» виявився добряче порубаним. Відтак із 250 очікуваних видавництв на виставці презентувалися 170. Прикро також, що не всі реномовані вітчизняні видавці, більшість яких існують без державних дотацій, змогли презентувати свою продукцію. Як з’ясувалося згодом, з одного боку — не всі спромоглися викласти кругленьку суму за оренду, а з другого — деякі недержавні видавництва не вбачають у таких сувенірно-глянцевих заходах великого сенсу. Ну аж ніяк не відбивають такі заходи реального впливу української книжки на реального українського ж читача, не додають популярності їхнім виданням і не збільшують кількості проданих примірників.
Напевно, песимістичний тон у ювілейні дні злочинно-недоречний. Але проблема української книги не просто животрепетна, а насамперед стратегічно важлива. І тому уникати її саме зараз далебі не випадає. Сумління не дозволяє. Позаяк становище української книги в Україні, будьмо відверті, промовисто свідчить: тут вона — не в себе вдома. Для підтвердження цієї тези достатньо з’їздити на столичну «Петрівку», оцінити місцевий асортимент і поглянути, які книжки і в яких кількостях купує вдячний український читач. Довго можна перелічувати соціокультурні, політичні, економічні причини такого становища, але всім зрозуміло одне: треба щось кардинально міняти у книжковій політиці. І перший крок, за всіма законами існування культури, мусить зробити держава. Передусім це стосується законодавчої бази книгодрукування, наявність якої аксіоматична: книжкове законодавство існує — книжкового законодавства дотримуються — книжкове законодавство сприяє — українська книжка виходить.
Однак, як відомо, не лише законотворчою сферою обмежується роль держави у книговиданні. Держава в особі Державного комітету інформації у міру своїх фінансових та організаційних можливостей сама формує книжковий репертуар, виділяючи невеликі, проте стабільні бюджетні кошти на підтримку діяльності (читай: штанів) здебільшого державних видавництв. На жаль, сучасна практика державного регулювання книгодрукування та книгорозповсюдження демонструє повне нехтування ринковими умовами, а дотації на книжкову продукцію, включно з вибором авторів, назв і видавництв, відбувається поза контролем суспільства.
Яким чином визначаються державні пріоритети у цій царині, хто саме (поіменно) формує списки «суспільно необхідної» літератури, на яку йдуть кошти з кишень українських платників податків, і як розповсюджується оплачена державою книжкова продукція — питання відкриті і нез’ясовані. Адже досі не вироблено відкритої системи державних ґрантів на книговидавничу продукцію, які видавалися б з урахуванням фахових суджень авторитетних і «видавничо незаанґажованих» осіб. Подібні механізми вже працюють, приміром, у видавничій програмі Міжнародного фонду «Відродження», що не перший рік успішно розподіляє соросівські кошти серед недержавних українських видавництв. Однак наразі доводиться довіритися естетичним смакам чиновників Держкомінформу і сподіватися подальшої демократизації цієї сфери.
Цікаво, а що ж і кого вирішила підтримати держава у ювілейний рік свого нетривалого існування? Для цього варто вдатися до журналістського моніторингу цьогорічного держзамовлення.
Беручи до рук «Національну програму випуску суспільно необхідних видань на 2001 рік» Держкомінформу, слід запастися терпінням і набратися мужності — документ-бо важливий та складний і, як усе в нашій країні, сповнений протиріч, підводних течій, лакун і просто безцінних родзинок. Цьому документові завадило залишитися просто пам’яткою епохи перших років державної незалежності (себто ввійти в історію) хіба те, що аж надто прикметна й резонансна його вага у теперішньому і майбутньому часі. Оскільки пріоритети, що їх держава формує цим документом, неминуче свідчать про її культурні й духовні орієнтири, ідеологічну багатовекторність культурної політики та складну внутрішню систему суспільних цінностей.
Чи не тому, за примхою української історії, до розряду «суспільно необхідних видань» водночас входять книги «Їм не вручали повісток» І.Мельникова («про юних героїв часів Великої вітчизняної війни») та «Хто звершує подвиг» («Збірник документальних оповідань про подвиги воїнів-українців на фронтах Другої світової війни») М.Вербицького, вибрані твори класика української соцреалістичної поезії Павла Усенка і нариси про заборонених у 20—80-ті роки ХХ ст. письменників та їхні твори (С.Божко, Л.Скрипник, І.Світличний, В.Стус та інші), зібрання творів В’ячеслава Чорновола та «Збірник спогадів» про Юрія Збанацького — класика української радянської літератури. Такі приклади можна було б наводити й далі, але, вочевидь, не лише ідеологічна багатовекторність є визначальною рисою програми.
У мене склалося непорушне враження, що програма ця, за незначними винятками та корекціями, могла з’явитися і в 1981, і 1971, і 1961 роках. Аж надто промовиста невитравна радянська риторика. Чого варті бодай анотації видань: «На струнах серця. Про найдорожче в житті людини: дітей, друзів, про рідний край, що дає наснагу у творчості і праці», «Культура побуту — сила нації. Висвітлюється широке коло питань, пов’язаних з раціональним веденням домашнього господарства, організацією дозвілля» тощо. А як вам подобається такий, з дозволу сказати-процитувати, «колектив авторів»: Г.Сковорода, А.Чехов, І.Бунін, В.Немирович-Данченко, Д.Багалій? Просто «группа товарищей» та й годі.
На сумні роздуми наштовхує і презентація сучасних авторів. Якщо книжка художня, то перепусткою до програми неодмінно мусить слугувати титул «Член НСПУ». Інших, вочевидь, державі підтримувати не годиться. Невже таке означення автора є фактичним потвердженням бажаної якості та «суспільної необхідності» твору? Вомплю. Може, ви бачили у продажу дитячі книжки «популярної поетеси» Н.Лавлєнцевої чи члена НСПУ А.Качана? Я, на жаль, не бачив і не читав. Мабуть, мені легко закинути літературне невігластво, однак мало хто сперечатиметься з тим, що не ці автори визначають обличчя сьогоднішньої дитячої літератури. Достатньо поглянути на асортимент найпопулярнішого дитячого видавництва
«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке отримало, відповідно до програми, фінансову підтримку аж однієї (!) книжки — Миколи Вінграновського «Гусенятко», автора, чия «суспільна необхідність» і просто літературна якість ні в кого не викликає жодних сумнівів.
«Але все це неминучі «іздєржкі» будь-якої масштабної справи», — скажете ви. І не матимете рації. Бо занадто багато цих «іздєржек» як на одну програму. Чи виправдана державна підтримка дорогих сувенірних і довідкових видань, які, за визначенням, мусять мати комерційний успіх? Мабуть, лише Україна може собі дозволити профінансувати ошатний подарунковий альбом «Україна. 10 років Незалежності» (видавництво «Мистецтво») українською та англійською мовами, витративши на це 399,9 тисячі гривень, а також альбом «Святий Київ наш великий (у малюнках Т.Шевченка та інших художників)» (видавництво «Мистецтво»), на який пішло 196,2 тисячі гривень. В обох випадках дотація розраховується всього-на-всього на 3 тисячі накладу. Ще один приклад сумнівного витрачання державних коштів — сувенірний фотоальбом «Слово про Михайлівський Золотоверхий» (видавництво «ВІАТЕЛ»), на який Держкомінформ виділив 389 тисяч 796 гривень.
Виникає резонне запитання: кому адресовано такі коштовні і малотиражні (а тому заздалегідь збиткові) видання? Напевно, точніше було б сказати не «кому», а «чому». Вихід цих і багатьох інших пунктів програми планується не реальному читачеві-споживачеві, а «з нагоди». Тому, вочевидь, мало кого цікавить реальна «суспільна необхідність» цих видань. Ще менше цікавить видавців, а заодно й державу, комерційна успішність цих проектів. Гроші, як вода в пісок, осідають у видавництвах і… все. А український читач може ознайомитися з цими виданнями на книжкових виставках з нагоди чергової річниці Незалежності…
Ще один «шедевр» державної культурної політики — довідкові видання. Саме нинішнього року держава вирішила увічнити лауреатів Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка одразу двома виданнями — довідником лауреатів премії з 1962 по 2000 рік (видавництво «Україна») та збірником про лауреатів Шевченківської премії 2001 року (видавництво «Криниця»). Зрозуміло, країна має знати своїх героїв. Але чи не доцільніше перевидати з десяток книжок цих самих лауреатів замість заганяти їх у святкові реєстри загальною вартістю 90 тисяч гривень? Питання навіть не риторичне, а самоочевидне, адже, знову-таки, мало хто сперечатиметься з «суспільною необхідністю» художніх текстів і, м’яко кажучи, недоцільністю таких довідкових видань.
Запитання ж, хто лікуватиме духовну ауру наступних поколінь українських громадян від псевдонаукових видань штибу «Словника давньоукраїнської міфології» Сергія Плачинди (видавництво «Київська правда»), — також не риторичне. Мабуть, великі прихильники сучасного казкарства опосіли Держкомінформ. Однак рятувати ці покоління від таких, формою — наївно-дитячих, а суттю — міфологізаторських, видань доведеться, либонь, уже не Українській державі.
До речі, фактичне нехтування сучасними авторами і проблемами, ніби за законами кривого дзеркала, спрямовує всю силу книговидавничої діяльності на увічнення славної минувшини. Мабуть, кожен другий пункт програми присвячений порахункам з історією — чи то у вигляді «Педагогічних роздумів над уроками минулого» Д.Пащенка, чи то у численних археологічно-етнографічно-народознавчих дослідженнях, чи то в цілком, здавалося б, химерній енциклопедії «Шевченко і Крим». До слова, «кримська тематика» програми заслуговує на окрему статтю. Схоже, Держкомінформ знайшов для себе регіональний ідеологічний пріоритет.
Великі застереження викликає також підтримка, сказати б, вузькопрофільних видань, розрахованих на мінімальну кількість читачів. Приміром, книгу А.Гурської «Мова та граматика орнаменту» (видавництво «Мистецтво») — специфічно наукове видання, розраховане на фахового читача, — планують видавати 4-тисячним накладом. Чи виправдана така розкіш?
Монографія ж В.Петрука «Велика Скіфія-Оукраїна» (видавництво «Спалах»), хоча й «написана з використанням літературного і науково-популярного стилю», також видається невиправдано розкішним виданням, оскільки українським платникам податків доведеться викласти за неї 52 тис. 692 грн. Приблизна собівартість однієї книги, куди не входить багато витрат (зокрема на розповсюдження), становить 52 грн. 69 коп. Чи здатен хтось стільки заплатити за науково-популярну книжку? Мабуть, ні. До речі, приблизна собівартість одного примірника тому з 12-томного зібрання творів Тараса Шевченка становить 40 гривень, з яких держава покриває 55%. Для порівняння: за видання перекладної книжки, що потребує витрат на копірайт і працю перекладача, фонд «Відродження», як правило, платить близько 4 тисяч доларів США, що становить 50% вартості видання. Отака «арихметика»…
Якщо ж порівняти список видавництв, що їм держава довіряє видання «суспільно необхідної» літератури, із реальними рейтингами популярності українських видавництв (наприклад, із рейтингом «Еліт-Профі», надрукованим у №31 «Дзеркала тижня»), то переважна більшість їх не лише не посідає високих місць, а взагалі не потрапляє у жодні номінації. Лише видавництво «Наукова думка», підтримане програмою 2001 року в 12 пунктах, посідає тут почесне сьоме місце. Решту ж місць рейтингової десятки отримали, відповідно, видавництва недержавні — «Основи» (Київ), «Кальварія» (Львів), «Лілея НВ» (Івано-Франківськ), «Літопис» (Львів), «Фоліо» (Харків), «Юніверс», «Критика», «Факт» та «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (Київ).
Якщо ж визначити фаворитів програми бодай за кількістю підтриманих позицій, то абсолютним лідером з 12 книжками є та ж таки «Наукова думка», друге місце з 7 книжками посідають «Веселка», «Каменяр» та «Київська правда», на третьому місці — видавництва «Світ», «Дніпро» та «Книжкова палата України» з 6 підтриманими пунктами, четверте місце ділять «Вища школа», «Мистецтво», «Маяк», «Музична Україна» й «Український письменник» з п’ятьма видаваними за кошт держави книжками. Саме такий вигляд має книжковий рейтинг а ля Держкомінформ.
Цікаво, а яким чином програма підтримує успішні незалежні видавництва? Київські «Основи» отримали фінансування на видання «Міфів Далекого Сходу» Андрія Білецького та вибраних наукових праць Віктора Петрова-Домонтовича (частково), львівська «Кальварія» за державний кошт видасть роман В’ячеслава Медведя «Кров по соломі», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — «Гусеняток» Миколи Вінграновського. Окрім цього, програмою підтримано по три позиції видавництв «Абрис», «Юрінком Інтер» та «Спалах», по дві книги припало на «Смолоскип», ВЦ «КМ Академія», «Генезу», «Світло і тінь» та «Пульсари», по одній — ВЦ «Академія», «Криницю», «Обереги» й «Альтернативи». Отож симпатії Держкомінформу, беручи до уваги кількість видавництв, представлених у програмі, розподілися таким чином: 15 проти 38 на користь державних видавництв. А якщо підрахувати різницю у грошових дотаціях, то вона буде ще більшою. Схоже на те, що держава витрачає гроші не так на конкретну книжку, як на підтримку нежиттєздатних видавництв. І тому, можливо, цю програму доцільніше було б назвати «Програмою державного порятунку державних видавництв».
Картина, яку виявив цей простенький і далеко не повний та не остаточний моніторинг державного замовлення на книговидання у розробці й виконанні Української держави, наштовхує на сумні роздуми. Цілковита незрозумілість формування книжкових пріоритетів свідчить, що кон’юнктура держзамовлення не збігається з читацьким попитом і реальними потребами суспільства. Проте Україна зі своєю кризою книговидання аж ніяк не самотня. Після глобальних економічних перетворень майже всі країни Східної Європи опинилися у схожій ситуації. Проте вони, на відміну від України, змогли захистити національного виробника. Застосувавши новітні механізми власного культурного захисту, вони швидко усвідомили, що книжка — це насамперед суб’єкт ринку, мусить продаватися і бути комерційно привабливою.
Держава потенційно має достатньо важелів для непрямої підтримки книговидання (податкові стимули; ціновий контроль; фінансування бібліотек, яке автоматично дозволить видавництвам збільшити наклади і успішно реалізовувати їх; прозора й відкрита ґрантова система). Такі ж держзамовлення видаються прямим втручанням у ринкову сферу, яка сама визначає власні пріоритети. Розмінявши другий десяток, Українська держава все ще не може обвикнутися з думкою, що живе в цілком інакшому світі. І книговидання є тим лакмусовим папірцем, який свідчитиме про зустріч із культурною реальністю. Поки що зустрітися ну ніяк не вдається.