Кадри з фільму «Сьомий маршрут», 1986 р. |
30 січня 1944 року в Москві члени Політбюро зустрілися з групою діячів української культури і розглянули кіноповість Олександра Довженка. «На столі товариша Сталіна лежала книжка — сценарій «Україна у вогні» із загорненими кутиками», — повідомлялося в таємній інформації. Вердикт був суворий: «Книжка відображає ворожу ідеологію в автора», після чого режисера зняли з низки посад і пропрацювали на безлічі показних судилищ.
Так, це було, і не один раз — у найекстремальніших ситуаціях комуністичні вожді не втомлювалися пильно стежити за кінематографом. Адже він і зробив їхній вплив у масах неймовірним. Напівграмотна країна повірила в ідеологію більшовиків — екранне проміння бурило мізки краще за будь-яке інше.
Чи можете ви уявити, щоб на столі в Леоніда Кучми лежав сценарій якогось сучасного автора «із загорненими кутиками»? Та ніколи. І слава Богу, звісно. Запитайте в телевізійників, чи подобається їм жити під пильним поглядом президентської адміністрації. Отож то й воно. Влада тримає в жорстких ведмежих обіймах те, що працює з масовою свідомістю. А кіно давно вже таким не є. У цьому, на мій погляд, і полягає головна причина того, що вітчизняне кіно опинилося на периферії державних інтересів. На виправдання частенько чуєш невіглаські запевнення, що, мовляв, у нас того кіна й не було ніколи. Довженко та Параджанов, ну Леонід Биков ще з Миколайчуком — це за сто років існування. Ні-і, завжди ми жили привізним кінопродуктом, так воно вже склалося.
Тому в кіно сьогодні ситуація у нас просто катастрофічна. Так погано ще не було ніколи. Я не стільки про кіно, скільки про вітчизняну кіноіндустрію. Їх слід розрізняти — перше може бути, навіть якщо другої немає. Приміром, чи є сьогодні в Киргизії кіно? Є. Та індустрії практично ніякої. У колишньому СРСР так інколи робили — створювали національну кіношколу без кінопромисловості.
Напевно, це когось здивує, але мистецтво кіно в нас ще не перевелося. Приміром, на останньому міжнародному фестивалі анімаційних фільмів «Крок», а тепер ще й на «Молодості» переміг молодий режисер Степан Коваль із картиною «Йшов трамвай № 9». На відкритий російський фестиваль неігрових фільмів у Єкатеринбурзі поїхали дві наші роботи — «Любов небесна» Юрія Терещенка і «Пасажир із минулого століття» Віктора Олендера, і обидві отримали призи: перша перемогла в короткометражному конкурсі, а друга оголошена кращою журі критиків та глядачами. Цікаві, із безперечним фестивальним потенціалом ігрові стрічки «Чеховські мотиви» Кіри Муратової, «Шум вітру» Сергія Маслобойщикова, «Маленька подорож на великій каруселі» Михайла Іллєнка і, хочеться вірити, два нових фільми, що на підході, — «Мамай» Олеся Саніна та «Вишивальниця в сутінках» Миколи Седнєва.
Я досить критично ставлюся до того, що відбувається в нашому кіно протягом останніх років, — усе-таки забагато невдач, а то й відвертих провалів. Однак не можу не сказати: є й інші думки. Ось одна з них — відомого московського кінокритика Олександра Шпагіна. Він стверджує, що єдина кінематографія на просторах СНД, «яка створила свою мову в 90-ті роки, — це українська кінематографія... Навіть у найтяжчий період останніх п’яти років ті картини, що з’являються в Україні, — це все дуже вартісне кіно. І мені саме й подобається те, що ці фільми не соціологічні і не політизовані. Вони не прямо дивляться на реальність, а через призму національного метакосмосу, в який вони знову ввійшли... Це той національний метакосмос, у який не повернулася жодна кінематографія. І поки що, на мій погляд, ситуація просто чудова» («Территория кино», Москва, 2001, с.238).
Можна щось і додати. У нас, приміром, одна з найкращих у світовому кіно операторських шкіл — від Данила Демуцького і до Богдана Вержбицького. В останні тижні преса багато писала про Сергія Михальчука (учень Олексія Прокопенка), який зняв «Мамая», а потім був запрошений у Москву і зняв два російських фільми — 24-серійний «Закон» та «Коханець» Валерія Тодоровського. На авторитетному фестивалі в Сан-Себастьяні його робота була визнана найдосконалішою. Ось лишень такі справи в нашій умираючій індустрії — дебют Сергія, той-таки «Мамай», усе не завершується у виробництві. Це, до речі, не просто подовжує терміни, принижує, а то й просто підриває творчий потенціал людей, а ще й збільшує бюджет картин. Сьогодні в усьому світі заведено знімати швидко й економно, оскільки надто вже це дороге задоволення.
Михальчуку пощастило, та скільки ще в нас таких Сергіїв або незатребувані, або ідуть (пішли) на телебачення, де платять нормальні гроші. На кіно, отже, плювати. Причому з державної дзвіниці.
Не лише на кіно — на всю культуру. У бюджеті недоїмки, попри гучні заяви, що ми «за темпами зростання» обігнали мало не всю Європу. У підсумку секвестр, який не виносять на парламент, а рулюють потиху. Виходить, за словами голови бюджетного комітету Верховної Ради Петра Порошенка, що уряд держкапіталовкладення не фінансує, «а міліцію фінансує, культуру не фінансує, а управління справами фінансує. Це реальність: рівень фінансування Держуправління справами значно вищий, ніж фінансування культури. Така позиція уряду» («ДТ», 12 жовтня 2002 р.).
І хто скаже, навіщо нам такий уряд і навіщо таке «управління справами», яке годує лише саме себе? До чого це призводить, сьогодні не потрібно розповідати, — у наших квартирах, школах та інститутах холодні батареї, у нас знімається дедалі менше фільмів тощо. Ну, у них там, нагорі, тепло, а фільми, а культура, освіта їм не цікаві. Свої ж бо дітки й так улаштовані...
Холодно й на кіностудії імені Олександра Довженка. Влітку для всіх був оголошений одноденний робочий тиждень. Тепер перейшли на триденку. На все кіно з держбюджету надійшло аж сім мільйонів гривень (із запланованих двадцяти двох), і це все. На наступний рік планується шістнадцять, із яких — на жаль, досвід підказує — надійде, у кращому разі, половина. А це означає, що наступного року не буде зроблено жодного фільму — надходження попливуть на покриття боргів.
Та що там наступного, коли вже цього року, приміром, на Національній кінематиці не зроблено (і вже не буде) жодної картини з плану 2002-го (двійко фільмів, які вийшли, — з торішнього). Адже Кінематека — це колишній «Київнаукфільм», недавно ще світовий лідер у своїй галузі. Не менше 400 одиниць фільмової продукції — такий був річний обсяг. Тепер усе це повністю зруйновано. Навіщо? А так...
Отож вони «зачищають» територію кіно (з легкої руки братів Іллєнків кінематографісти дедалі частіше вживають саме це слівце з кримінального лексикону). Знаючи про рівень і масштаби корупції, нескладно припустити, кого й для чого купують, що й кому здають. Наше не потрібне, за наше в приватні кишені нічого не надходить... Добродії, ну хоча б не так цинічно! Не боїтеся, що прокляне країна? Та вже проклинає. Не тільки старі, а й діти теж. Нещодавно студенти кінофакультету Київського театрального оголосили страйк і голодівку навіть на знак протесту проти передачі частини їхніх приміщень одному колишньому «комсомольцю», а нині бізнесмену, нібито від освіти. Колись бізнесмен сильно уразив мою уяву самим лише фактом своєї славнозвісної біографії — за перебудовних часів став доктором наук без захисту дисертації, на основі книжечки під гарною назвою «Вогні райкому». Ось такі «доктори» й ведуть нас на вогники світлого капіталістичного майбутнього, в якому, серед інших атрибутів, підуть на смітник як непотріб совість і честь.
Хоча, задля справедливості, треба сказати, що й ми, кінематографісти, багато в чому винні. Колись, наприкінці 80-х, на хвилі перемін саме з нашої подачі знищили рідне відомство — Держкіно України. Настали казкові горбачовські часи — цензуру скасували, а виробництво фільмів продовжували фінансувати. Роби, що хочеш! Навіщо ще якесь начальство? Самі робитимемо картини, самі показуватимемо й грошики гребтимем. Та зі знищенням відомства раптом стало гірше — кінопромисловість захиталася під ударами Мінкультури.
Схаменулися, воскресили відомство, свою людину поставили — кінорежисера Юрія Іллєнка. Однак той зумів, і дивовижно швидко, налаштувати проти себе Спілку кінематографістів. Одне слово, почали воювати проти Іллєнка і врешті-решт повалили його. Разом із кіновідомством, яке знову повернулося до Мінкультури. Його очолив саме Іван Дзюба — дуже розумна, культурна, порядна людина. Однак і його невдовзі знімають, за нашої мовчазної згоди. А справи дедалі гірші. Прокат упав остаточно, а з ним і кіновиробництво втратило хоч якийсь економічний сенс. Усе впало до нульової позначки.
Уряд Віктора Ющенка — перший і єдиний, який фінансував кіновиробництво в обсязі, передбаченому держбюджетом (доти цифри були такими: 96-го профінансували кіновиробництво на 67,8% від запланованої бюджетної суми, 97-го — на 45,2%, 98-го — на 27,2%, а 99-го уряд Пустовойтенка і зовсім поставив рекорд, відзначившись цифрою 14,4%; воно й зрозуміло, не футбол же!). Паралельно починає змінюватися пейзаж прокату — переважно завдяки реставрації та запровадженню в експлуатацію кінотеатрів із новим технологічним устаткуванням і новими стандартами комфорту. Міністром культури призначають видатного актора Богдана Ступку, а глава уряду особисто з’являється на прем’єрах українських фільмів та кінофестивалях. Просто він розуміє те, чого, очевидячки, ніхто з держчиновників не хоче зрозуміти: не тільки й не стільки телебачення, а саме кіно (телевізійне в тому числі) здатне виконати найважливіше ідеологічне завдання — об’єднати Україну в єдину націю.
Цим, напевно, і пояснюється рішення виділити досить велику суму на зйомки фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, та й ряд інших амбіційних проектів фільмів, історичних блок-бастерів. При куцому бюджеті сколочувати стільки грошей у щось одне багато хто не вважав мудрим рішенням. Однак ми знову змавпували — перед очима був свіжий досвід поляків... Та чи винен у цьому уряд? Він зобов’язаний задавати вектор культурної політики, а її координати були обкреслені загалом правильно. Сьогодні це зрозуміліше, ніж учора. Наш ринок — кіно-відео-теле — захопили вже не тільки американці, а й росіяни, чиї серіали щодня забирають левову частку екранного часу. Щоб хоч трохи їх потіснити, потрібен гучний успіх, а потім можна розгортати наступ.
Та для цього слід зробити серйозні кроки з реформування всієї галузі, бо так і сидітимемо на мізерному держбюджетівському пайку. Мінкультівське управління кінематографії (під керівництвом Ганни Чмиль, на чиї тендітні жіночі плечі серйозні державні мужі, вочевидь, намагаються покласти відповідальність за власне байдикування) понад рік тому підготувало програму розвитку кіногалузі до 2005 року. Вона не передбачає істотного збільшення бюджетних асигнувань. Потрібно перерозподілити грошові потоки. Не треба забороняти чи урізати прокат зарубіжних фільмів, проте хай вони попрацюють і на наше кіно — сплачуючи певний податок. Слід ухвалити низку законопроектів, які приведуть меценатство в кіно, захистять інтелектуальну власність, дозволять підвищити рівень кіноосвіти. Ну, й пільги теж були б доречні — як у тих-таки росіян.
Ходить та програма високими кабінетами. «Не ринкова» — кажуть люди, які по суті благословили затвердження на наших екранах ідеології дебілізму й тупості («Плюс дебілізація всієї країни» — мабуть, такою є стратегія, й цілком обгрунтована — задуреним народом керувати легше). Українське кіно, як і інші сфери культурної діяльності, не потрібне саме тому, що може змінити сформований ідеологічний пейзаж. Та і випускати його на волю, навіть занапащене, теж не хочеться.
Даремно бояться — «зачистку» провели грамотно, й тепер кіноіндустрію доведеться відновлювати роками. На студіях дедалі важче зібрати виробничу групу, бо ж режисер з оператором удвох картину не зроблять. Потрібні сценаристи, без них якісного кінопродукту не буде. Наше кіно пенсіонерське, необхідно терміново закинути в нього групу молодих — хто випливе, той житиме тут довго. Треба, нарешті, створити умови для справжньої і чесної, що важливо, конкуренції. Багато чого треба, хоча надій на переміни дедалі менше... Простір вільний для чужого «продукту» і для воцаріння в ньому будь-яких інтересів. Крім наших із вами.